Ведучи мову про зміни на українському медійному полі з початком 2000-х років ніяк не обійтися без визначення впливу того, що відбувалося на той час в Москві. А там відбувалися події, які буквально на десятиліття «запрограмували» переплетення влади, політики і сфери медіа. Коли через медіа можна було впливати на зміни в уряді, на проведення реформ і навіть на міжнародні відносини. Кланово-олігархічна система, щоб не втратити позицій, використовувала підконтрольні ЗМІ як свого роду зброю проти конкурентів і противників. Формувала порядок денний держави і перейшла до небаченого раніше явища «медіа-кілерства».
З часом, після приходу до влади Путіна, всі ці медіа були або розгромлені, або перейшли в підпорядкування лояльних до Кремля олігархів і навіть у власність державної корпорації «Газпром». Путін не захотів терпіти сторонніх впливів і вирішив поставити всіх цих мега-фахівців собі на службу. Правда, не все так гладко склалося, багато досвідчених спеціалістів вслід за олігархами подалися за кордон. А оскільки у випадку України для них не існувало «мовного барʼєру», то більшість знакових осіб влаштувалися в провідних українських медіа і навіть стали задавати в них тон.
Якщо навіть припустити, що це вселенське переселення до Києва не було блискучим задумом російських спецслужб, то принаймні треба памʼятати, що ці люди принесли з собою нове явище – професійне медіаобслуговування олігархату та медіа-кілерство. Вони виявилися топ-фігурами в нових українських виданнях та на телеканалах. Які поступово перейшли в чиюсь приватну власністю. Так московські медійники стали обслугою кланово-олігархічної системи, що народжувалася і закріплювалася в Україні. І ще одне важливе зауваження – згодом окремі особи з цих олігархічних пулів почали «світитися» в антидержавній мережі, створеній в кабінетах російських спецслужб. Мережі, яка неприховано готувала внутрішньо-політичні диверсії та допомагала громадянам Росії ставати українськими міністрами-силовиками. Але про це конкретніше мова піде трохи згодом.
Боротьба медіамагнатів за впливи на політику
Повертаючись до подій, які передували приходу Владіміра Путіна до влади, варто зазначити, що наприкінці 1990-х в Росії сформувалися два впливові олігархічні клани: Боріса Березовського і Владіміра Гусінського. Обидва олігархи володіли потужними медіа, які дозволяли їм впливати на найвищого рівня політичні проекти. До слова, Боріс Березовський, ставши олігархом завдяки «ЛогоВАЗу» та підпорядкуванню собі «Сибнефть», дуже потребував медійного супроводу своїм задумам. Так зʼявилися ОРТ (Общественное российское телевидение) та видання «Коммерсант».
У Владіміра Гусінського в 1997 році зʼявилася надпотужна група «Медиа-Мост», до якої увійшли газета «Сегодня», радіостанція «Эхо Москвы» та супутникове телебачення «НТВ-Плюс». Між двома медіамагнатами розгорілася запекла боротьба за впливи на владу. Сталося так, що після відставки премʼєра Євгєнія Прімакова в травні 1999 року в новому уряді Сєргєя Стєпашина не виявилося ні одного ставленика Гусінського. І той розвернув свою медіа-імперію проти Бориса Єльцина. Часи були напружені і відповідальні. До «зречення» Єльцина лишалося заледве пів року. І тут конкурент Гусінськго – Боріс Бєрєзовський робить ставку на сімʼю Єльцина, яка в лихоманці шукала лояльного наступника для «тата». Бєрєзовській не тільки підтримував Єльцина, але й підпер через свої ЗМІ кандидата в «наступники» Владіміра Путіна.
Бєрєзовській неприховано підтримав Путіна і дуже тішився «невдачам» Гусінського. Зрештою прийшла черга і на нього. Новоспечений російський президент не захотів терпіти біля себе «сірого кардинала» і дуже швидко відправив його в опалу. В результаті Гусінський втік за кордон, поступившись своєю медіа-групою державній корпорації «Газпром». Чим виторгував собі життя. А Борісу Бєрєзовському еміграція не допомогла. Його знайшли повішеним у власному закритому будинку.
Це протистояння двох медіа-магнатів показало, наскільки важливими стають медіа-ресурси в боротьбі за владу. А маючи досвід, старі кадри і фінанси, чому б не спробувати знайти собі застосування в іншій країні. Бажано близькій мовно, культурно й історично.
Експорт «Свободи слова» в Україну
Програми на «НТВ» на якийсь час стали страшним кошмаром не тільки для сімʼї Єльцина, але й для Путіна. Який так ніколи й не забув Гусінському свою огидну ляльку в програмі «Куклы». На додачу зʼявився сміливий інтерактивний проект журналіста Савіка Шустера «Свобода слова». Але тоді практично ніхто не задумувався над суттю цього проекту. Більшість глядачів були просто зачаровані роботою Шустера. І тільки після переселення Шустера в Київ став зрозумілим маніпулятивний та обслуговуючий характер програми.
Якщо окремі працівники з розгромлених в Росії провідних ЗМІ «тихцем» влаштовувалися на українських телеканалах, то Савік Шустер з великою помпою справжньої зірки заїхав на Печерські пагорби. Ще на «НТВ», завдяки своїй «Свободі слова», він став знаковою фігурою на всьому пострадянському просторі. Його програма в складних умовах проіснувала з 2001 до 2004 року на «НТВ» і здавалася зразком незаангажованої журналістики. Тому й переїзд до Києва сприймався як гастролі зіркового столичного театру в глухій провінції.
Савік Шустер сходу став законодавцем медійної моди. І знову ніхто навіть не зауважив швидкого «розмноження» відпрацьованого у Москві стилю на українських каналах. Далі дати говорять самі за себе. Вперше «Свобода слова» Шустера прописалася на каналі ICTV. Але невдовзі ще 2007 року Шустер заявляє, що йде з цього каналу. ICTV, не бажаючи втрачати рейтингову програму, погоджується на відхід Шустера, але залишає собі формат «Свобода слова».
Савік Шустер вдається до легкої маніпуляції і його програма на каналі «Інтер» отримує назву «Свобода Савіка Шустера». Але вже 2008 року Шустер знову міняє канал і переселяється на канал «Україна». І знову під іншою назвою – «Шустер Live». Тобто, кожного разу після відходу Шустера з каналу, за ним залишався липкий слід московського продукту. Таким чином один московський медійник зумів поважно вплинути на український інформаційний простір. І не завжди позитивно.
Були й інші модифікації медійної присутності Шустера в Україні. На перший погляд Шустер нічого кримінального не робив, а просто капіталізував своє прізвище. Як успішний заробітчанин, він вигідно його продавав, не маючи політичних преференцій. Але це не зовсім так. Шустер маніпулював, підігрував злочинній владі Януковича, і системно обслуговував олігархат. Особливо плідна співпраця склалася у нього з Рінатом Ахметовим - фігурою вкрай суперечливою. Але не Шустером єдиним.
Успішний медіа-менеджер Княжицький та його друг Сівкович
Микола Княжицький є насправді знаковою фігурою у становленні та розвитку українських медіа. Його участь в багатьох проектах є феноменальною. Він не тільки талановитий журналіст, але й дуже успішний менеджер. Правда, багато сторінок з його діяльності залишаються покритими таємницею. А про суть гучних скандалів можна отримати інформацію виключно від самого пана Миколи. Що вилиється в дуже односторонню розповідь. Проте щодо нашої теми, а саме впливу російських грошей і спеціалістів на український інформаційний ринок, є достатньо інформації у відкритих джерелах.
Для написання більш стрункого викладу зосередьмося на двох важливих проектах Миколи Княжицького – «СТБ» та «ТВі». Ми звикли до того, що канал «СТБ» завжди був цікавим подачею інформації та розважальним контентом. Журналістами, що мали свій неповторний «почерк». Але ми зовсім забули, що канал з 1997 року практично перебував під контролем Володимира Сівковича. Фігури вже тоді неоднозначної, а тепер ще й особи звинуваченої у державній зраді.
Одного короткого погляду на біографію Сівковича мало бути достатньо, щоб обходити його десятою дорогою. А людям з медіа-спільноти і поготів. Проте Миколу Княжицького не зупинила біографія Сівковича, який з 1983 року служив у КДБ. І явно за особливим «завданням» з 1990 по 1992 рік знаходився в Німеччині. Де, до речі, міг «по службі» перетинатися з Владіміром Путіним. І після цього ні сіло ні впало Сівкович стає президентом авікомпанії «Віта». Мало того, через кілька років починає контролювати важливий український телеканал «СТБ».
Але найцікавіше починається згодом. Оскільки в цей час Микола Княжицький є успішним менеджером каналу. І за словами самого Миколи Леонідовича, його вплив на канал, а тим більше звʼязки, були навіть більшими ніж в Сівковича. Зокрема, він заявляв, що після конфлікту Сівковича з президентом Кучмою канал перейшов у власність російського «Лукойла». Який практично нічого не хотів платити Сівковичу за його акції. І тут пан Микола полетів у Москву, «розрулив» ситуацію і грізний «Лукойл» змʼяк, розрахувавшись із потенційним керівником російської резидентури в Україні. І тут одне з двох: або впливи Миколи Княжицького в Москві такими потужними, що дозволили вирішити питання, або Сівкович тоді ще не був генерал-майором.
Хоча згодом Володимир Сівкович зробив карколомну карʼєру в часи Віктора Януковича. Він був заступником секретаря РНБО і найважливіше – віце-премʼєром силового блоку в уряді Азарова. Це тоді, коли повним ходом відбувався демонтаж української держави. Коли посади міністів оборони і внутрішніх справ обіймали громадяни Росії. І які мали перетворити під керівництвом Сівковича українську державу на фікцію.
Треба розуміти, що не вплинула на дружбу Княжицького і Сівковича і заява британської премʼєрки Ліз Трасс про те, що останній продовжує співпрацювати із російською розвідкою проти України. Принаймні спільні фото останніх років засвідчують, що особиста дружба не перервалася.
Другим яскравим свідченням версії впливу грошей російських олігархів на український медіа-простір є історія телеканалу «ТВі». Яка нас цікавить не так історією з рейдерським захопленням каналу, як історією створення. Тільки після скандалу та звільнення провідних журналістів стало відомо, що історія створення, особливо фінансування каналу «ТВі», як ковдрою вкрита таємницями.
За однією версією спільне підприємство, яке мало займатися каналом, заснували у 2008 році колишній топ-менеджер російської компанії ЮКОС – Константін Кагаловській і той же опальний медіамагнат Владімір Гусінський. Кожна зі сторін виділила паритетну суму приблизно в 12 мільйонів доларів. Генеральним директором став Микола Княжицький, а головним редактором - колишнє «лице» НТВ Євгєній Кісєльов. У травні 2010 цю посаду обійняв Віталій Портніков. Фігура також знакова, особливо у звʼязці з Миколою Княжицьким.
До слова, Віталій Портніков також перебрався до Києва з Москви. Перед тим попрацювавши на «Радио Свобода» і в «Независимой газете». З якої звільнився в 1995 році в знак протесту, що вона нібито перейшла під контроль Бєрєзовського. Після переселення з Москви до Києва Портніков залишається на провідних позиціях у Княжицького.
Повертаючись до версій стосовно засновників «ТВі», не можна не озвучити версію самого Княжицького. За його словами, він сам був засновником каналу. Він випадково зустрів у Києві американського бізнесмена Олександра Альтмана, який порадив: «Поїдь, поговори з Гусинським – він хоче підтримати твою ідею». Княжицький нібито так і зробив і почав реалізовувати цей проєкт.
З цієї розповіді виникає більше питань, ніж відповідей. Наприклад, звідки Гусінський знав про проект Княжицького? Чому готовий був підтримати його? Чому після старту роботи каналу виникла колотнеча між співзасновниками? Чому серед інвесторів замість Гусінського зʼявився Бєрєзовскій? І на завершення, чому Кагаловський заявив про рейдерське захоплення телеканалу? Фіналом цих всіх «чому» стало те, що телеканал придбав через афілійовані структури колишній керівник СБУ Валерій Хорошковський.
Ланцюг замкнувся.
Далі буде.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
