Ті, хто вчився в радянській школі, добре пам’ятають ілюстрацію в підручнику з історії «Поєдинок Пересвєта з Челубеєм на Куликовому полі» авторства Міхаїла Авілова. Показово, що художник створив це монументальне полотно 1943 року, коли доля великої війни вирішувалася на німецько-радянському фронті. У той час художник хотів своїм твором вселити віру в те, що навіть у критичних ситуаціях предки вміли перемагати ворогів. Це той приклад, коли пропаганда використала історію як інструмент для виховання патріотів, готових захищати батьківщину без огляду на її антилюдську суть. Яка також програмує на те, що міряння історичними персонажами може давати практичний результат.
Канув в Лету СРСР, Україна відсвяткувала 30 років своєї незалежності, вибухнула російсько-українська війна, а українські політики і пропагандисти й далі працюють за тими ж старими лекалами. Навіть більше, ведуть історичні війни всередині країни і тратять колосальний ресурс, щоб дати гідну «відсіч» ворогам. Заради справедливості варто сказати, що часто в таких діях проявляється не так бажання прославити героїв минулого, як на їхній славі зробити власну кар’єру. «Примазування» до героїв минулого є примітивною технологією на різноманітних виборах і способом вберегти себе від звинувачень у некомпетентності, нефаховості і навіть у злодійстві. Бо хто посміє щось закинути нам з Бандерою? Доходило до абсурду, коли політичні сили, такі як ВО «Свобода» або Конгрес українських націоналістів, до того «довдавалися», що якби Бандера ожив, то вони б стали першими жертвами його гніву.
Є й інший негативний момент у цій історії. Покладання усіх надій на мертвих героїв є свідченням інфантильності, низького рівня освіти та панування міфологізованої свідомості серед населення. Означає, що громадяни пасують перед сучасними викликами. На практиці це виглядає так, коли за перших же труднощів люди не беруться виробляти чіткий план дій, а прикликають духів мертвих героїв. При цьому часто дофантазовуючи особливі досягнення цим пересічним людям з минулого.
Досить часто героями призначають відвертих невдах або навіть злочинців. Бо якщо оглянутися в минуле і провести критичний аналіз діяльності ОУН, то виясниться, що стратегія і тактика цієї організації були, м’яко кажучи, хибними. А ідея «перманентної революції» найбільше біди завдала саме українцям, оскільки члени ОУН бажали українцям нестерпних умов життя в міжвоєнній Польщі. Щоб вони не мали іншого вибору і всі як один піднялися на націоналістичну революцію. Так само фатальними виявилися тактика революційного терору та орієнтація на нацистську Німеччину. У підсумку, проливши ріки крові і наражаючи на страшну небезпеку українців, радикальні націоналісти нічого не досягли. Вони змушені були забратися з української землі, а ті, що лишилися, обрекли себе на вірну смерть. Тому приклад ОУН і її боротьба аж ніяк не надаються для розбудови української держави у ХХІ столітті.
Хочу відразу зазначити, що подібні ігри з історичними персонажами не є українською особливістю. Виявилося, що достатньо українцям вийти поза межі традиційної матриці, як вони стають прагматичними і навіть успішними. Прикладів цьому безліч. Це і трудова еміграція до Північної Америки другої половини ХІХ століття, і політична еміграція ХХ століття. Де українці, що вийшли поза межі національно-політичної традиційної парадигми, ставали успішними бізнесменами, науковцями, правниками. Успішно інтегрувалися в тамтешнє суспільство. А їхні нащадки ставали міністрами, депутатами і губернаторами провінцій.
Переселившись на інший континент, вони ніби позбувалися, так би мовити, первородного гріха. Виживаючи в чужому світі, вони не почувалися зобов’язаними танцювати ритуальні історичні танці і взагалі виконувати купу зайвих рухів. Вони реалізовувалися, не затрачаючи сил та енергії на другорядні речі. Правда, тут варто зауважити, що сказане не стосується організованих форм життя в діаспорі. Що перенесення в діаспору старих партійно-політичних поділів було також вкрай шкідливим. Хоча й зумовлене низкою об’єктивних причин. По-перше, дією задавнених гострих конфліктів між бандерівцями і мельниківцями. По-друге, необхідністю захищатися від свого недавнього минулого, особливо часів Другої світової війни. Заради справедливості треба згадати й те, що довший час йшлося не так про возвеличення своєї боротьби, як про протидію нападкам з боку радянських спецслужб і тих, хто полював за нацистськими злочинцями.
У нашому випадку набагато цікавішим є досвід трудових мігрантів та сезонних робітників тепер. Після гучних велелюдних мітингів наприкінці 1980-х років і з розвалом радянського господарського комплексу сотні тисяч українців опинилися в безвихідному становищі. Опинилися без засобів до існування. Десятки тисяч з них першими вирушили на заробітки до Греції, Італії, Іспанії, Португалії. Де були згодні на будь-яку роботу. І повірте, що, наймаючись на роботу до якогось іспанця, ці люди точно не питалися про його політичні погляди. Чи він прихований «франкіст», чи «республіканець-комуніст». Або, намагаючись облаштуватися в Італії, навряд чи керувалися переконаннями своїх українських героїв: Коновальця, Бандери, Мельника. Не читали римських публікацій Євгена Онацького про позитивний приклад італійського фашизму для українського майбутнього.
Ще цікавішим є свіжий приклад облаштування українців у Польщі. Не таємниця, що Польща в останні десятиліття буквально демонізувалася послідовниками українських радикальних націоналістів. Що на заході України процвітав культ Степана Бандери та Організації українських націоналістів. Тих українських героїв, які для поляків є злочинцями, організаторами та виконавцями етнічних чисток проти польського населення. Що зафіксовано навіть на законодавчому рівні. Тому просто вражаючою стала кількість звернень на отримання так званої карти поляка. Раптом цілі національно свідомі українські родини виявили в себе польських родичів. «Свободівці», «нацарювавши» в місцевих радах державного та комунального майна, кинулися вкладати свої капітали в ту ж Польщу.
Дійшло до того, що два мільйони українців у пошуках заробітків опинилися в Польщі. Країні, яку їхні історичні герої вважали окупантом і якій бажали знищення. Виявилося, що частина цих людей живе ніби в паралельному світі. У Польщі заробляють, намагаються там вкоренитися, перенести туди свої сім’ї, але коли приїжджають в Україну, далі прославляють Бандеру й ОУН. Невже важко зіставити те, що збудували за останні тридцять років поляки і в якій ситуації перебувають українці? Бо практика – найкращий верифікатор ідей.
Приклад Польщі й України за останні десятиліття показує, що ідеї радикальних українських націоналістів не мали нічого спільного з реальним життям. Що вони не надаються для практичного застосування. Що постійні дискусії про те, чи ідеологія ОУН була цілком фашистською, чи тільки частково, є в ліпшому випадку холостим ходом. А в гіршому – штучним відволіканням уваги і сил від розв’язання насущних проблем. Уже давно пора зробити важливий висновок, що ідеологія та діяльність ОУН сучасній Україні можуть тільки шкодити. Що пустопорожні дискусії про мертвих історичних персонажів не сприяють консолідації суспільства, а тільки сіють розкол і розбрат.
У цьому ключі дуже цікавим видається досвід останніх років, коли історичний чинник значною мірою втратив свою актуальність. Майже не чути про історичні скандали зі сусідами України, які раніше часто призводили до напруги між державами. І це попри зростання націоналістичних тенденцій в Угорщині і тій же Польщі. Усередині країни «історичну» карту продовжують експлуатувати ультрапатріотичні та проросійські політичні сили, вага яких істотно зменшується. Але навіть вони розуміють, що тепер можуть опертися тільки на обмежений ресурс своєї бульбашки. Розуміють, що за допомогою «історичного» ресурсу зможуть мобілізувати таку кількість виборців, яка дозволить їм завести свої фракції в місцеві ради, а про вплив на загальнодержавному рівні доведеться забути. Та й постійні скандали навколо дерибану комунального й державного майна депутатами місцевих рад рано чи пізно остаточно маргіналізують ці політичні сили.
На завершення варто сказати, що технологія а ля «історичні герої» своє відживає. Бандера і Сталін мертві. Ніхто з них не встане з могили і не наведе «порядок». Сподіваємося, що українці нарешті перехворіли історією і тепер візьмуться за облаштування власного життя й добробуту. Змогли ж вони це зробити в США, Канаді, Італії, Іспанії і навіть у Польщі.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
