Останні події з УПЦ МП дозволили стійким прихильникам Петра Порошенка вкотре дотепно пожартувати про те, що Володимир Зеленський насправді втілює його програму. Не будемо зараз зосереджуватися на тому, чому цю програму не вдалося втілити самому Петру Олексійовичу, бо насправді це всього лише симптом. І проблеми, які нас чекають, вийдуть далеко за межі результатів виборів 2019 року.
Якщо думками повернутися на 25, 20 чи 15 років назад, то ми ж завжди хотіли, щоб українське стало інклюзивним. Яким завжди було російське, щоб нарешті це російське в Україні перемогти. Ми мріяли про українське, яке було б привабливим для інших, таким, що всотує в себе носіїв інших культур.
Ми хотіли, щоб «русифіковані українці повернулися в лоно українства». І щоб українське стало модним і впізнаваним у світі. Щоб нас перестали плутати з Росією.
І ось зараз так і сталося. Навіть більше, бо все російське помаленьку стає ексклюзивним. Українське приваблює, а російське виштовхує, насамперед тих, хто «неправильно думає».
Але ми не радіємо. Бо Вілкул, бо «членом по роялі», бо перевзулися різні недостойні високого звання бути українцем. Бо русифіковані українці недостатньо каються за те, що були русифікованими. Бо ті, хто повертається «в лоно української культури» виявилися недостатньо «культурними».
Принаймні так може здатися на перший погляд.
Хоча справжня причина, думаю, в тому, що хтось втрачає монополію. Адже тепер кожен свідчить про власний патріотизм як уміє, і виходить так, що колишні російськомовні блогери і співачки знову мають більшу аудиторію за високочолих корифеїв.
Колись «перевзувався» Петро Порошенко. Він, звісно, не грав на роялі і не жартував про Голодомор, але сміявся на концертах «95 кварталу» і носив хоругву, будучи не останнім прихожанином Московського патріархату. Так от, коли він «перевзувався» (чи навертався, тут все залежить від симпатій електорату), то залишив культуру на відкуп «професійним діячам культури». Як до цього те саме зробила партноменклатура в 90-тих. Відповідно, всі ці діячі сприйняли його навернення «на ура», співали йому «осанна» і загалом «навернення» пройшло дуже позитивно.
Зі Зеленським такого не сталося, «середовище високої культури» спочатку його не сприйняло, а потім було якби вже пізно, врешті сам Зеленський вирішив поміняти правила гри. А в «культурі», як і в кожному «професійному цеху», своя специфіка і свої історії.
Багато з тих, кого зараз прийнято вважати незламним борцем за все українське, хто «не пускає» сучасних неофітів без демонстративного каяття, нещодавно самі були неофітами. На початку 90-тих, після 2004 -го чи після 2014-го року. І вони добре знають, що «народ» насправді не довго і не сильно переймається тим, хто колись давно говорив і про що жартував.
Бо якби переймався, то багато сучасних «світочів», які раніше спокійно робили кар’єру в СРСР або в російськомовному просторі, а зараз вдають із себе цнотливих партизанів від культури, не були б прийняті в український культурний простір під час перебудови, за Ющенка чи за Порошенка.
Але «пам’ятати» наш народ (як і інші народи) не завжди вміє. І це насправді дуже добре.
Зараз українське, головно завдяки Силам оборони, стає популярним, привабливим, втягує в себе величезні масиви колись «чужорідних тіл» і з легкістю їх абсорбує. Так, класичного канону, про який мріяли західноукраїнські націоналісти середини минулого століття, з цієї маси не вийде. І, кажучи щиро, не могло вийти. Зате вийде українське нового часу. Яке вже увібрало в себе дуже багато нового. Воно не буде гіршим, але воно буде іншим.
І ще воно буде достатньо масштабним, щоб протистояти Росії в майбутньому. Заїжджена фраза, що за Україну воюють і боряться не лише україномовні. Але це правда - не лише ті, хто знає, як правильно вітатися християнським привітом залежно від церковного календаря. Бо якщо б воювали лише такі, цього було б однозначно недостатньо.
На даному етапі важливо не стільки «говорити українською», скільки «розуміти важливість української». І не плутати інтереси професійної української інтелігенції з інтересами українського народу.
Все-таки в біблійні часи живемо. Треба і блудного сина прийняти, і спокійно пережити те, що овець від козлів відділяють в самому кінці. А не під час бойових дій. І хто його знає, чи чиясь «лепта» не виявиться більшою за пожертву фарисея.
