З початком російського вторгнення питання «маркування простору» стало надзвичайно актуальним. Дійсно, якось дивно виглядає, коли Росія бомбить наші території під гаслом «захисту спільної історії», а мешканці цих територій ніяк не можуть узгодити між собою, де чуже, де наше, а де окупаційне.
Але це більше стосується пам’ятників, монументів, назв вулиць і тому подібного – тобто того, що промовляє просто «в лоб», без напівтонів і натяків. Тим часом саме маркування простору часто працює непомітно. Більш того, будь яка архітектура рано чи пізно набирає рис, які роблять її «чиєюсь», тому «не маркувати» чи «бути нейтральною» архітектура часто просто не може. Львів є яскравою ілюстрацією такого явища.
Що ми знаємо про архітектуру Львова зі стандартного курсу історії чи з типового туристичного довідника? Що колись король Данило заснував місто, збудувавши його за «давньоруськими лекалами» – з дитинцем, укріпленим градом та підгороддям. Потім місто захопив польський король Казимир Великий і «перезаснував» його на новому місці, де Львів розвивався уже за «німецьким зразком» – з площею Ринок (Ring), прямокутним плануванням, з будинками, які відповідали тодішнім правилам торгівлі, а також з поділом на релігійно-етнічні квартали. Це така стандартна схема, де старе княже місто вважається «своїм», а від XIV століття починається «чуже».
Епоху Ренесансу переважно описують як нейтральну в плані культурних впливів. Тому що італійську моду важко було приплести до "польсько-шляхетського гніту" навіть в період радянського «застою». Тим більше, що для того часу ми не можемо оперувати поняттями «свій» і «чужий» в пізнішому значенні, коли вже з’явився націоналізм як ідеологія. Хоча і Ренесанс, і Бароко були «своїми» стилями для тих, хто більше чи менше ототожнював себе із християнством, передовсім латинської традиції.
В радянський час всі ці «західні впливи» любили протиставляти так званому «руському зодчеству», яке начебто принишкло у нас в період «шляхетського панування», натомість розвивалося в Московії і Новгороді.
За часів Австрії, а згодом Австро-Угорщини Львів, як столиця краю, переживав будівельний бум. Під час якого моду, що логічно, диктувала столиця імперії – Відень. Якби в Російській імперії тоді існували якісь свої архітектурні стилі, дуже ймовірно, що стилі європейські трактувалися б у Радянському Союзі як ворожі. Але радянська наука обмежилася констатацією факту, що вся ця архітектура була «для багатих», натомість простий народ мешкав в жахливих побутових умовах.
Так чи інакше, з тих часів у Львові залишилися чудові пам’ятки класицизму, модерну, сецесії. Вони вважаються суто «культурними» явищами, без національної прив’язки, а про сецесію взагалі прийнято говорити як лише про естетичне явище, викликане творчими пошуками архітекторів та митців. Хоча в цьому є певні обґрунтовані сумніви.
Звісно, ставати на позицію Освальда Шпенглера, який вважав модерн і сецесію чимось вторинним і взагалі ознакою занепаду європейської цивілізації – це трохи занадто. Але слід визнати, що для появи будь якого глобального явища повинні бути якісь глибші передумови, окрім творчого пошуку окремих митців чи навіть цілих художніх шкіл. Можна припустити, що оскільки кінець ХІХ – початок ХХ століття на наших теренах – це час поширення націоналізму, то актуальним було питання національного самовизначення – «хто ми, і чим відрізняємося від сусідів». Звідси і спроба показати, в тому числі і через архітектуру, що «ця земля – наша».
Сецесію прийнято називати сумішшю попереднього досвіду, нових інженерно-технічних рішень і пошуком нових форм. Добре, але це саме можна сказати про неоготику (яку в радянський час зневажливо називали "псевдо-готикою") чи про історизм. Тут теж було «звернення до історичних архітектурних форм, але з врахуванням нових умов та технологій». Більш того, якщо сецесія – це регіональне відгалуження архітектури модерну, притаманне Центральній Європі, то це вже щось «своє», відмінне від сусідів.
Знову ж таки, якщо говорити про протиставлення сецесії історизму та неоготиці – то це зводить їх в одну категорію. Категорію стилів, які існували в один час, конкурували між собою і шукали відповідь на питання, на яке не дали відповіді «попередники». І всім їм було притаманне звертання до «історичної традиції», чи то у форматі окремих запозичень, чи «повернення до витоків».
Часто це мало втілення у політичних процесах. Так, наприклад, часто виглядали історизм і неоготика у виконанні поляків Галичини – римо-католицький архієпископ Юзеф Більчевський так чи інакше був причетний до побудови близько 400 костелів в містах і селах краю. Багато з них були побудовані таким чином, щоб свідчити про довгу історію католицизму на цих землях.
Тоді ж став популярним так званий Карпатський стиль («закопанський», «гуральський» або «гуцульський» – тут уже з якого боку подивитися). Адже було бажання підкріпити «свою історичну правду» не лише минулим (як от середньовічна історія), але й сучасним – «народним». З цієї ж категорії і пошуки «власного» в українській архітектурі Галичини (коли «народне» і «восточницьке» мали стати фактором, який відрізняє). Церкви, народні доми, лічниці і таке інше так само мали візуально «промовляти» про те, чия це земля.
Логічно, що радянська архітектура теж «промовляла» – через «нову архітектуру для нової людини», тобто заводи, житлові «коробки», «будинки побуту» та помпезні монументи. А після розпаду СРСР Росія спробувала «закріпитися» тут за допомогою інших маркерів – через церковні куполи-луковіци на московсько-новгородський манер, наприклад.
Логічно, що в умовах війни до маркування простору та пам’яток минулого, особливо тоталітарного, і вимоги специфічні. Ніхто не готовий миритися з войовничими монументами радянської доби, якщо вони не інтерпретовані, не переосмислені і не переміщені в спеціальні музеї тоталітаризму. З іншого боку, важливо прийняти архітектурний спадок у всій його повноті, а не робити вигляд, ніби руїни костелів у селах нас не стосуються. А крім того, невігластво і бажання «зробити нарешті по-своєму» нерідко доводять до трагедій на кшталт заміни розписів Сосенка на «туалетну плитку» в карпатській церкві. Тобто питання, «де чуже, де наше, а де окупаційне» залишається для суспільства відкритим.
Оригінальна публікація тут
