Питання майбутнього Росії, як би дивно це не виглядало, турбує майже всіх на планеті. І не треба намагатися деактуалізувати це питання в Україні під прикриттям старого гасла «Геть від Москви!» Повірте, після цієї війни українцям вже не треба буде переживати про магічну притягальність Москви. Можливо, навпаки - доведеться остуджувати лють і вселенський гнів. Зараз поради на кшталт «Геть від Москви!» є радше прихованим бажанням неофіта забути про своє недавнє язичництво. А разом із цим - нічого не робити і (що найгірше) – не прогнозувати майбутнього облаштування світу.
Треба памʼятати, що «російське» питання само собою не вирішиться. І не мати власного плану дій – це дуже недалекоглядно. Побутує думка, що після перемоги українці отримають необмежене право самочинно карати Росію і росіян. Це природне бажання, але не практика, яку можна буде застосувати у ХХІ столітті. Російських злочинців судитимуть згідно прийнятого міжнародного права. Українці будуть виступати в ролі головних обвинувачів. Але все проходитиме виключно в рамках закону. Саме тому Україна бореться не тільки за свої свободу, незалежність і територіальну цілісність, але й за верховенство права і демократичні цінності.
Крім того, багато залежить від того, якою буде перемога над Росією. Зрозуміло, що Україна, вийшовши на свої державні кордони станом на 1991 рік, зупиниться і почне організовувати надійний захист й оборону від можливих загроз з боку північно-східного сусіда. І тут не менш важливою буде не тільки побудова надійної лінії оборони, але й заходи на міжнародній арені, щодо надання безпекових гарантій Україні й обмеження Росії до статусу парії. Яка розвʼязала криваву війну, знищила дощенту українські міста і села, вбила десятки тисяч цивільних громадян, завдала страшних руйнувань промисловості й інфраструктурі держави. А найголовніше – організувала постійний ракетний та бомбовий терор цивільного населення. Катування, знущання і вбивства. Вбивства задля розваги, без суду і слідства. Вбивства на чужій окупованій території. Зґвалтування жінок і вбивства дітей. Зрозуміло, що все це питання до компетентного міжнародного трибуналу.
Для того, щоб відбувся такий трибунал, потрібно, щоб Росія зазнала цілковитої поразки. Тобто підписала акт про капітуляцію. Щоб можна було провести суд над путінізмом, як сучасним різновидом фашизму. Для того, щоб провести в країні депутінізацію на зразок денацифікації в повоєнній ФРН. Щоб в самій Росії відбулася не формальна заміна керівних команд, а повна зміна влади. Щоб в Росії могли відбутися справедливі суди над розпалювачами та пособниками війни дрібнішого масштабу. Приблизно на кшталт окупованої союзниками Німеччини. Де в «західній» зоні враз наступила так звана година нуль. Нуль – державності, нуль – спадковості влади, нуль – легітимних, нескомпрометованих ідеологій.
Саме після «години нуль» Німеччина розпочала свій новий відлік історії. І саме тому провідними політичними угрупованнями стали християнсько-демократична і християнсько-суспільна течії. На жаль, в Росії нескомпрометованих політичних ідеологій майже не лишилося. Православʼя, з його фашистським мракобіссям і тісним переплетінням з державою, для політики категорично не надається. А без депутінізації та демілітаризиції цю країну змінити не можна. Вибачте за ще одну історичну аналогію, повʼязану з Австрією та комуністичною НДР. Ні там, ні там не було проведено денацифікації. Австрія вдало сховалася за статусом «першої жертви» нацизму, а радянський режим в НДР уміло використав «старі кадри». І в цих двох анклавах, при першій же нагоді, почали відроджуватися ультраправі прихильники нацистських ідей.
Не треба забувати, що при всьому неймовірному героїзмі українського народу, ця перемога буде спільною. Спільною з колективним Заходом. Не тільки з поляками і литовцями, готовими якнайсуворіше покарати Росію вже і зараз. Але й США та «старими» країнами Євросоюзу. І жодна з них не бажає краху світової економіки. Багато з них навіть не уявляють свого життя без торгівлі російськими енергоресурсами. А декотрі вже мріють якнайшвидше зняти санкції з Росії. Памʼятаймо про прийняття в ЄС консенсусних рішень. Памʼятаймо, що навіть зараз ЄС приймає рішення, виключаючи з санкційного списку то нафту, то алмази. А деякі європейські та світові гіганти до тепер не залишили ринок Росії. Тому не виключено, що відразу після виходу України на свої кордони 1991 року, ініціативи зняти санкції з Росії посипляться рясним дощем.
Першою «підставою» для зняття санкцій може послужити твердження, що Росія має заробляти на те, щоб було з чого сплачувати репарації Україні. І тут в патовій ситуації може опинитися керівництво України. Яке насправді має обстоювати позицію, що санкції з Росії не можуть бути зняті доти, поки остаточно не сконає путінський великодержавний імперіалізм.
Тому всі підлі спроби і намагання «зберегти обличчя» Путіну або не принизити Росію поразкою, мають випалюватися розпеченим залізом з арсеналу сучасної політики. Не менш важливим на даний момент є недопущення формування образу Росії, як жертви путінського режиму. Ця загроза стає все більше очевидною, якщо уважно придивитися до табору російських лібералів. І хоча всі вони страшно розсварені, ділячи тушку невбитого російського ведмедя, курс на те, щоб бути винагородженими владою за «спротив» путінському режиму, стає все помітнішим.
Більшість із екзильних ліберальних діячів неустанно готують ґрунт, щоб потім можна було сказати – ми, «хороші росіяни», не можемо відповідати за злочини путінського режиму. Виступлять проти колективної вини, а отже й відповідальності. І найважливіше – захочуть просто замінити собою злочинний режим Путіна. Нічого особливо не змінюючи. З найменшими наслідками для російських громадян, які й послужили базою для цього нелюдського режиму. Понад 80 відсотків з яких голосували за Путіна. Голосували після кривавої війни в Чечні, Грузії й Україні. Після задушення внутрішньої опозиції й інакодумства. Але чомусь так ніколи і не прозріли.
Дивно, але навіть ліберальна інтелектуалка Юлія Латиніна, опонуючи Олександру Невзорову, безсоромно твердить, що між путінськими «успіхами» у війні проти України і ростом рейтингу Путіна залежності нема. Ніби це не агресивна путінська політика гріла душу пересічному і простому росіянинові. Ніби не було масового хворобливого «побєдобєсія» і очікування блискавичної перемоги над Україною.
Можна довго спихати вину на тотальну пропаганду, зомбування і відсутність альтернативи. Але треба памʼятати, що Росія відмовилася від свободи і демократії часів Єльцина, повʼязавши їх з холодом, голодом і відсутністю підстав для «гордощів». Росіяни свідомо купилися на повернення несвободи ледве не сталінського зразка за сумнівні предмети гордощів корумпованого полковника КДБ. Вони свідомо, разом з Путіним, взялися будувати своє щастя на нещасті сусідів і ледве не всього світу. Їх привабило тупе бажання завойовувати і підкоряти. Шантажувати енергоносіями, нехтуючи економічною складовою. Розстрілювати і вбивати, не понісши за це жодного покарання.
Одне слово, виходить, що навіть малочисельні російські ліберали готують ґрунт для того, щоб Росія вийшла з війни з найменшими матеріальними втратами. А далі спробують розрахуватися зі західним світом 300 мільярдами російських збережень, які й так заморожені на рахунках.
В результаті чого ці ліберали хочуть отримати не переможену і слабку підсанкційну Росію, а державу з потужними ресурсами, яка швидко подолає тимчасові «труднощі» і в незмінному вигляді займе почесне місце в колі цивілізованих народів. Мовляв, це вони, ліберали, викупили своєю антипутінською позицією нову щасливу долю для нової Росії. А ось тут криється найбільше підводних каменів. Значна частина з цих впізнаваних опозиціонерів та ліберальних інтелектуалів – це колишні кадрові офіцери ГРУ. Які різко стали опозиційними і вільно роз’їхалися по Європі. Хто з них «засланий козачок» не беруся стверджувати. Але, наприклад, поведінка Іллі Пономарьова з його безвідповідальними «партизанськими» заявами має насторожити українські правоохоронні органи. Варто було б поцікавитися, яким чином він має підняти на революцію росіян, не маючи підтримки в суспільстві і навіть хоч трохи розгалуженої мережі. Безкінечні оцінювання ситуації в Україні і світі полковником Гудковим також викликають здивування. Цей ветеран радянсько-російських спецслужб практично не сходить з українських екранів та моніторів. Та й причетність до цієї компанії провокатора Іларіонова також багато про що говорить.
До всього треба нагадати про конфлікт цієї групи з середовищем Каспарова. Пономарьов заявляє, що Каспаров зосередився на роботі з еміграцією, а він виступає за революційний шлях. Хоча насправді відкрито оголосив, що на організованому нашвидкоруч зʼїзді в Польщі, йому йшлося про створення структури, від імені якої він надалі буде виступати. І що саме західні країни поставили перед ним таку вимогу. Тому що колективному Заходу, облаштовуючи переможену Росію, треба будуть російські кадри і структури, на які він зможе опертися. Уявляєте, що це за кадри: Каспаров, Пономарьов, Гудков, Іларіонов і десь за кулісами Ходорковський? І позбавлений впливу на ситуацію, засуджений ледве не до 30 років увʼязнення, Навальний. Як і вся команда Навального, яку або розкидали по тюрмах, або вони буле змушені втікати за кордон. Хто з них має стати на чолі Росії?
Але вже видно, що одні й другі не захочуть отримати у спадок слабку й підсанкційну Росію. Вони будуть вперто боротися. Використовуючи усі можливі чинники. Зрозуміло, що всі ці групи кровно зацікавлені в найтісніших контактах із українською владою. Особливо Зеленським. Тому важливо, щоб українська влада була особливо перебірливою у контактах з ліберальними або опозиційними росіянами.
На завершення дозволю собі повторити, що суд над Росією і росіянами буде відбуватися за всіма нормами міжнародного права. Важливість ролі України в цьому процесі полягатиме в тому, щоб ні для кого не сталося винятків. Щоб всі злочинці були покарані, а матеріальні втрати відшкодовані. Тому, Україна має ретельно відстежувати, щоб ніхто не відкупився і не прикрився мнимою боротьбою з режимом. Щоб не тільки всі репарації були виплачені, але й відбувся справедливий суд над путінізмом. І найголовніше, простежити, щоб в російської гідри знову не відросли голови. І щоб Україна, вбивши дракона, сама не стала драконом.
