Якщо я свій рідний Львів вважаю «містом міст», то автоматично зрозуміло, що це моє улюблене місто, «місто над містами». Це не є виявом якогось локального шовінізму, адже я, як і мій Львів, «відкритий для світу» і я «не маю зла до жодного народу, до жодного народу зла не маю» (хоча й міг би мати, а може, таки й маю десь у прихованих глибинних структурах, але мої «широкі погляди» вкупі із Заратустрою мені того не дозволяють декларувати, принаймні публічно).
Це в мене на якомусь інтимно-невимовному рівні присутнє, не мушу цього (свого львоволюбля, себто) пояснювати. Але я в цьому не надто оригінальний, адже ще чимало львів’ян залюблені у свій (у кожного він може бути своїший від свого) Львів. І львів’яни за правом народження, і ті, для кого Львів став рідним на певному етапі життя, «мають право мати право» любити Львів. І – щоб любить, ні в кого права не питають.
Але є категорії декларативних аматорів Львова, які своє «закохання до Львова» ліплять ледь не на свої візитівки, а насправді є п’явками, які висмоктують для себе енергію із живодайного тіла міста.
Я вже замислювався над тим, що коли є «синдроми» (сполучення ознак), пов’язані з іншими містами, то мав би існувати і якийсь «львівський синдром». Та його ще ніхто не вигадав, принаймні не ословив і не класифікував. А я над цим лише роздумую наразі, аж раптом станеться осяяння, і саме я його сформулюю. І тим самим я думкою багатію.
Підставою для витворення «синдрому» мало б слугувати щось дуже вже ультраоригінальне. Цілий Львів є таким ультра-супер-най-най-най, але ж треба вилущити щось одне, щоб синдромізуватися-конкретизуватися. Тож здійсню бодай джазово-імпровізаційну спробу такого пошуку. Спробу спроби.
У Львові є безліч туристичних приваб, маси приблуд і жаданих гостей закохуються (либонь, платонічно, а не вивішують над ліжком світлин львівських звабливих принад) у наше місто. Закохуються одразу у цілий пакет приваб, або в якісь окремі. Визначні місця у Львові вигулькують ледь не щокроку, принаймні в середмісті та суміжних ареалах. Є цілі калейдоскопи їхніх комбінацій. Хоча є певний набір визначних місць, загальноприйнятий, можна так сказати, але сливе в кожного свідомого львів’янина є свій особистісний комплект.
Пишучи книжку лімериків про Львів, я виокремив для себе принагідний варіабельний комплект. І вирішив якось логічно заокруглити його, і так мені вигадалося «коло пошани», яким я кружлянув від Ратуші до Високого Замку. Погляньмо на цей прохід Одіссея чи то Леопольда Блума: навколо Ратуші він оглядає фонтани, прошмигає попри аптеку-музей до театру імені Заньковецької, далі через «Вернісаж» йде до Опери, потім стометрівкою прямує до пам’ятника Тарасові Шевченку, тоді – до університету й пам’ятника Іванові Франку, потім – попри поштамт до бібліотеки імені Стефаника, тоді – на Цитадель, звідти на початок Академічної до входу в підземелля, тоді – попри готель «Жорж» і пам’ятник Адамові Міцкевичу – до пам’ятника Королю Данилові, далі – через Бернардинський дворик до вежі Корнякта та пам’ятника першодрукарю, а звідтам вже – попри Порохову вежу на самісінький Високий Замок, де можна й перепочити. Таке от «коло пошани» моєму рідному Львову. Визначних місць у цьому комплекті набралося двадцять два – паліндромна кількість (що вже непогано, та й на фарт).
В історико-культурні пласти зараз не залазитимемо, просто абстрагуємося у попсово-брендовому вимірі. Нехай буде така тріада: пиво – кава – шоколад.
Віктор Морозов співає: «Львівське пиво – то є кляса», і правильно співає. Але тепер львівське пиво вже якесь стандартизоване, що й не відрізниш його від якогось іншого якісного пива. Як казав мій друг і однокласник Тарас Самотос стосовно однієї моєї знайомої: «Вона кобіта гарна і мудра, але є й гарніші і мудріші». Так отож, є й славніші та якісніші пива від львівського. Хоча й наше пиво добре. Але не пивом єдиним, бо ж є безліч інших приваб.
Хоча б львівська кава, ото вже вона славна по всіх усюдах. «Кава каві не кава», скаламбурилося таке колись. У різних місцях і каву різного рівня готують. І не від гривневого еквівалента її вартості залежить її якість, по-маркітантськи будь сказано. Є купа-купезна кавових джерел у Львові, є навіть «Копальня кави». Можна було б у Львові заснувати Академію кави, але навіщо. І відлита в металі фігура Юрія Кульчицького є, і фабрика «Галка» є, і крупа є, і макарони є, і все є. Проте кавовий бренд Львова не тягне таки на синдромний вимір.
Тепер про львівський шоколад, про цукерки шоколадні загалом. Колись однією з візитівок Львова була кондитерська фірма «Світоч». Моє дитинство минуло під знаком «світочівських» цукерків, я й досі відчуваю всю палітру їхніх смаків: від «Спартака» до «батончиків хрустких». Коли траплялося таке, що я зробив щось добре чи корисне, то моя мама зазвичай казала: «Золотий пам’ятник прижиттєвий поставити, і – кілограм “Білочки”». То справді була «кляса». Але фірми «Світоч», колись гіперславної, тепер наче й не помітно у Львові, вона лише на білбордах; таке враження, що питомо львівським шоколадно-цукерковим брендом є «Roshen».
Львів має свою специфічну атмосферу, так. Без атмосфери ніяк. Першочергово в реальній уяві спливає бодай архітектурний антураж, який її витворює; щоправда, спопсований, отуристичнений, хоч це, звичайно, і плюсовий плюс.
Львів, зокрема, є й містом кнайп. Словом «кнайпа» я називаю всі локалі, кафе, ресторани, забігайлівки тощо. Кнайп у Львові є сила-силенна. Деякі традиційні, старі, ще збереглися на своєму усталеному місці, а нові виникають, як гриби після дощу (грибного). Старорежимних кнайп фактично вже немає. Зберігся хіба «Апендицит» за гастрономом «Протяг», де я й далі є частим гостем.
Були і спеціально мистецькі «точки» (згодом перейменовані на «крапки»). «Нектар» був найславнішим. «До “Нектару” не підем, бо там ходить п’яний Дем», – мовляв гіперльвівський художник Юрко Кох. Але ходили, бо то був всього лиш жартівливий віршик. «Червона калина» на Чайковського (яка нещодавно перебралася на Ковжуна, ближче до Дудаєва, змаліла) була свого часу богемним осердям. Хтось сказав (у році, якщо не підводить пам’ять, так дев’яносто третьому), якби автоматними чергами розстріляти в підобідню пору зібрану там публіку, то Львів залишився б без культури. «Же-пе» (Жовтневий проїзд, тепер Крива Липа), тобто «Міні-бар», який ще є, але потьмянів серед інших кнайп (і дворик вже, здається, закритий); там збиралися, скільки там всього відбулося й замислилося, реалізувалося й розвіялося. «Псяча буда» на Костомарова (хоч казали «на Скельній», то близенько від неї) також відчула період мистецького розквіту. Є тепер багато (деякі стали брендовими) фестівських інновацій тощо.
Кнайпи кнайпами, але це все ж не всенький світ. Можна ще щось вибрати наугад, перше-ліпше. Хоча б катання на конях у каретах і бричках – таке є багато де. Лише кіньми смердить (пардон, але таки не пахне «ландишами»), як десь на селі (не відаю, чи в елітних конюшнях також чути те амбре). Окрім туристично гастрономічних, є ще купа інших, «для внутрішнього користування» речей, того добра у нас повно (а коли потрібно гать загатити, то й нема чим крити, бува й таке).
Безсумнівно, Львів є містом книги. Це реноме за ним закріпилося завдяки Форуму видавців, який вже чверть століття магнітом притягує до себе всіх причетних (відтепер він йменується Book Forum). Можна було б сказати, що синдром книгоманії, книголюбства, книгофілії претендує стати львівським синдромом. Але, знову ж таки, і він є недостатнім, хоча й феноменальним і досить годящим. Я ще не винайшов львівського синдрому, не виокремив і не барокізував словесно його, не кодифікував атрибутивно, але працюю над цим питанням – читаю, думаю, нотую. І діждуся-таки я свого осяяння, а Львів діждеться свого синдрому. А діждеться-таки колись.
Автор - Іван Лучук.
Оригінальна публікація тут
