Спекотний вечір повільно опускається на древнє біблійне місто на березі Середземного моря. Разом з ним опускається важкий і задушливий смог. У русі машин і перехожих незримо присутній приглушений гул. У кожній вулиці, у кожному провулку. Гул тисяч великих і малих генераторів.
З мінарету долинає заклик муедзина до традиційного п’ятничного намазу. Поважні мешканці повільно направляються до своїх святинь – хто у мечеть, хто у католицьку маронітську церкву. Серед них можна впізнати тих, кого називають «генераторною мафією». Це власники великої кількості дизельних генераторів, які забезпечують мільйони споживачів такою бажаною електроенергією.
Але це не сценарій чергового голлівудського блокбастера і навіть не реалії столичної Троєщини.
Складно повірити, але є країна, яка роками «сидить» на генераторах через корумпованість і недолугість власної влади. І ця країна - Ліван.
Перлина Близького Сходу. Арабська Швейцарія. Яких тільки епітетами не нагороджували цю колишню французьку колонію. Помірний клімат, велична історія і релігійна взаємоповага десятиліттями робили цей закуток Середземномор'я благодатним раєм для мільйонів мешканців.
З 2019 року Ліван занурився в одну з найгірших економічних криз у світовій історії з XIX століття. Економіка країни була побудована за принципом фінансової піраміди, і як тільки гроші закінчилися – вона звалилася в прірву. Криза призвела до гуманітарної катастрофи: у країні майже немає ні електрики, ні бензину, ні медикаментів.
Рівень бідності населення в Лівані зріс удвічі — з 42% у 2019 році до 82% у 2021 році. Ціни для споживачів стрибнули в кілька разів, офіційний курс валюти та курс на чорному ринку різняться у 20 разів.
Влада здатна подати не більше кількох годин електрики на день, залежно від регіону країни. Ціни на пальне у повністю залежному від імпорту Лівані злетіли до небес.
8 січня 2022р. весь Ліван залишився без електропостачання. Компанія Électricité du Liban відключила подачу електроенергії на всій території країни. Відключення пов'язане з конфліктом навколо електростанції поблизу Бейрута. Місцеві жителі спробували штурмом взяти цей об'єкт, протестуючи проти регулярного відключення електрики. В результаті з ладу вийшла вся електромережа.
Чому ж так сталося?
Після закінчення громадянської війни 1975—1990 років контроль за ресурсами держави захопили ті, хто вирішив, що їм вигідніше розкрадати скарбницю разом, ніж воювати один з одним за контроль над нею. Саме цим вони й зайнялися у рамках проектів післявоєнного відновлення країни.
Фінансуючи відновлення за рахунок кредитів, влада накопичила одну з найбільших сум зовнішнього боргу по відношенню до ВВП у світі. Банківський сектор Лівану працював за класичним принципом фінансової піраміди (так знайомої українцям за кризами 2008 і 2014 років). Банки пропонували небачено високі відсотки валютних вкладів. Центральний банк використовував вклади громадян для фінансування бюджету, повного корупційних схем та розтрат. Гроші просто закінчилися — і такий результат був цілком передбачуваним. Борг держсектора досягнув таких рівнів, що дефолт був неминучим і стався у березні 2020 року.
Лівану як країні, яка імпортує 80% всього свого споживання, необхідні долари для того, щоб підтримувати торговельний баланс. Ліванська економіка дуже доларизована, але джерел доходів не так багато. У реальному секторі економіки десять років не було жодного зростання, а єдиний серйозний експорт – людський капітал. Ліван отримував необхідні долари за рахунок туризму, доходів від порту Бейрута, допомоги від інших країн, але насамперед від ліванців за кордоном, які надсилають гроші родині на батьківщині. В останнє десятиліття грошові перекази становили в середньому 15–20% ВВП Лівану.
Ситуація вважається настільки жахливою, що Світовий банк вважає, що економічна криза Лівану може увійти до трійки найсерйозніших у світі з 1850-х років
Ліван десятиліттями не будував нових електростанцій. Численні плани їх створення зазнавали фіаско через мінливість політиків та їх суперечливі інтереси.
Виробництвом та розподілом електроенергії у країні займається державна Électricité du Liban. Потужність застарілих мазутних ТЕС становить близько 2 гігават, а ГЕС – близько 160 мегават. Для порівняння: Київ споживає в добу 1,2 – 1,3 гігават. Тобто для країни з п’ятимільйонним населенням цього дуже мало.
Але через брак мазуту Électricité du Liban регулярно знижує подачу в мережі до рівня 270 мегават. І якщо в столиці світло вимикають, то у віддалених районах його вмикають 2-3 години на добу. І це триває роками.
Мешканці вже звикли до задушливої літньої спеки у своїй квартирі вночі, без електрики для живлення вентилятора, а також до тиші без телевізора, щоб бути в курсі новин дня.
Можливо, ніде генератори так не керують життям людей, як у Лівані, де система настільки вкорінена, що власники тисяч приватних генераторів навіть мають власну бізнес-асоціацію. Вони спритно перетворили вакуум пропозиції на хороший дохід.
При тому немає ніяких правил експлуатації і фільтрації викидів. Це надзвичайно негативно впливає на навколишнє середовище – мешканці околиць Бейрута щодня протирають свої авто від тонкого шару сажі. Заправка продуктами переробки неякісної іракської нафти з високим вмістом сірки провокує зростання онкологічних захворювань в жахливій прогресії.
В останні роки держава намагається регулювати галузь. Саме так, не вирішити проблему, а регулювати тіньову галузь.
Остання спроба була у вересні, коли уряд знову спробував вимагати від власників генераторів встановити лічильники та брати плату за споживання. Поки що ця спроба, як і всі попередні, провалилася.
У спробах регуляції ситуацію тамтешнє Міністерство енергетики встановило на грудень ціну однієї кіловат – години для споживачів від приватних електрогенераторів в розмірі 6 502 ліванських фунти. Це 156 гривень за 1 кВт (!!!).
Дослідження Світового банку, проведене економістом з енергетики Алі Ахмадом у травні 2020 року, оцінило ринок приватних генераторів у 1,1 мільярда доларів у 2018 році порівняно із загальним ВВП у 54,96 мільярда доларів. За його оцінками, 1,08 мільйона клієнтів так чи інакше користуються послугами власників генераторів.
До економічної кризи 2019 року один генератор потужністю 500 кВА за офіційним державним тарифом приносив своєму власникові приблизно 4200 доларів США прибутку на місяць.
Після дефолту дохідність значно просіла, але залишається на рівні 1800 доларів на місяць.
Оскільки дефіцит палива стає гострішим з кожним днем, багато ліванців відчувають себе абсолютно безсилими, щоб зробити що-небудь із регулярним зануренням у темряву.
Відповідальність за своє скрутне становище вони справедливо покладають на уряд своєї країни. І загалом на владу, де понад рік не було президента, а Кабмін змінюється швидше напряму морського бризу.
«Колись Ліван був дуже хорошою країною» — кажуть вони.
Є країни, де електроенергія централізовано майже відсутня - Лівія та Афганістан. Це зрозуміло, бо затяжний збройний конфлікт всередині кожної з них зруйнував і об’єкти генерації, і об’єкти розподілу електроенергії.
Ситуація в Лівані складно піддається розумінню навіть через призму українського досвіду. Важливо лише одне – ніхто, окрім народу всередині країни, не зможе побудувати відповідальну владу. Яка зможе дати хоча б елементарні блага цивілізації.
