Попри те, що політичне, а точніше передвиборче життя, незважаючи на воєнний стан та здоровий глузд, потроху оживає, до останнього тижня в цьому плані не відбувалося нічого суттєвого. Якісь опитування, заміри, заяви спраглих до уваги політиканів… Але минулого тижня Верховна Рада голосувала за чергове продовження того самого воєнного стану – і цього разу знайшовся один голос «проти». Цей голос належав «полум’яному» опозиціонеру зі стажем – Олексію Гончаренку.
Його квазі-самостійна активність на політичній ниві вже давно нікого не дивує, а перебування у фракції «Європейської солідарності» сприймається радше як відбування номера перед початком «сольної» кар’єри. З моральної точки зору теж питань нема, адже Олексій – політик досвідчений, не раз змінював ідеологічні шати та світоглядну орієнтацію, тому і зараз апелювати до чогось з розряду порядності ніхто особливо не пробує. Натомість з позиції майбутнього політичного виживання персонажа все було зроблено мудро й далекоглядно.
Тепер, коли «втомлені війною» (не плутати з дійсно втомленими) виборці шукатимуть, за кого віддати свій безцінний голос на виборах, вони пам’ятатимуть про Льошу. Адже такі знані «голуби миру» як Бойко, Разумков та інші, орієнтовані на «Юго-Восток», лише говорили, а Олексій взяв – і проголосував. Десь далеко, за прекрасним океаном, засумував ще один Олексій – Арестович. Який теж мав амбітні плани «попастися» на цьому електоральному полі. До того ж, Гончаренко може стати і виразником нової американської «мирної» політики в Україні, на противагу войовничому Зеленському. І навіть спробувати пошукати спонсорів за океаном.
Чому про це варто писати? Тому що справа не в конкретному Льоші, і навіть не в двох Льошах, а в тенденції. Адже Схід та Південь нікуди не подінуться, хоч відверто проросійська «повісточка» явно втратить популярність. Замість неї стануть актуальними само-виправдання типу «всі вони однакові, що Захід, що Росія». Такий собі переспів гоголівського «чи допомогли тобі твої ляхи?», але без фіналу з «білим царем» та без іншої відвертої московської пропаганди. При тому, що «ляхи» таки допомогли, але факти, як відомо, річ не лише вперта, але й часто зовсім не обов’язкова.
Це, безумовно, вплине на українську ідентичність. Питання лише – як і наскільки. Адже можуть бути доволі чудернацькі варіанти. Наприклад, французи знімають фільми про кельтів Остерікса та Обелікса, які воюють з Римом, опираючись при цьому на германську політичну традицію та розмовляючи «зіпсованою латиною». Нікого не дивують такі кульбіти французької ідентичності. Як ніхто зараз і не скаже напевно, які пертурбації чекають на ідентичність українську через кілька поколінь. Особливо зважаючи на демографічні тенденції.
Тому так важливо, як поведуть себе зараз політики, що обрали своїм електоральним полем Південь і Схід України. Чи не почне Олексій Гончаренко знову захищати російськомовних, як він колись вже робив це під прапорами «регіоналів»? І наскільки їхня риторика буде анти-західною по суті, а не формально. І чи буде вона спрямованою проти конкретних персонажів, чи в цілому проти «чужої цивілізації».
Це значною мірою буде залежати від того, якою буде майбутня українська ідентичність. Після того, як США спочатку нахвалювали Україну як бастіон свободи, а потім сказали, що «ця війна» взагалі-то їх і не стосується. Що буде з самими так званими європейськими цінностями, за які українці повставали ще у 2004 і 2014 роках? Особливо з консервативною їх варіацією, яку зараз представляють не лише «євросептики» типу Орбана, але й віце-президент США Венс та держсекретар США Рубіо. Останній ще й асоціюється з ревним католиком, відповідно, певне ставлення в Україні гарантоване і в цьому вимірі.
Очевидно, Європа і Сполучені Штати, принаймні на цьому етапі, вже не виглядають як одне ціле. Це до певної міри рятує ситуацію з нашим «західним вектором». Але, знову ж таки, є питання, як будуть найближчим часом сприйматися «нейтральні» Китай чи країни, які стали логістичними хабами для Росії? Чи не «запакують» політики, орієнтовані на «мир», нову багатовекторність (наше давнє прокляття) під обґрунтований скепсис відносно Вашингтону? А там уже і до тези про те, що не всі росіяни винні – один крок.
При кращому розвитку подій (тобто при мудрішій політиці на всіх рівнях) війна могла б стати плавильним казаном модерної української нації. Але з іншого боку – добре, що хоч провокації на тему «східняки винні» не отримали значного розвитку.
Все це вирішиться найближчим часом. Вигравши війну (а збереження суверенітету – це вже перемога, давайте не знецінювати реальні подвиги через невиправдані очікування), важливо не програти мир. Ось чому типажів на кшталт Льоші варто тримати у фокусі уваги. І не піддаватися на провокації, передусім – не грати в їхню гру про «різні регіони з різними геополітичними векторами».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
