В Україні існує безвідмовний спосіб «заговорити» будь яку тему - для цього потрібно скотитися в крайнощі і перетворити навіть найкращий аргумент на профанацію. «Сформувати батальйон зі суддів і прокурорів» з одного боку, та «який сенс в тому, що депутати підуть на фронт і там загинуть, не прийнявши євроінтеграційні закони?» - з іншого.
Це типове пересмикування. Дискусія в такому вигляді принесе користь хіба що Стахіву або нечистим на руку «мобілізаторам». Тому що в ній нема місця для адекватності, нема чому опонувати.
Але така ситуація не виникла на рівному місці. По-перше, тема дійсно складна, а світову класику читали не всі, тому переживання окремого індивіда в таких умовах – це як одкровення. Бери і знімай ТікТок, говори банальне - і популярність гарантована.
По-друге, весь цей цирк відбувається в конкретних українських умовах, де за останніх років 40 сформувалися уже певні «закони жанру». Якщо представники влади щось хочуть від звичайних людей, значить «громадянин повинен зробити для держави». Якщо пересічний не хоче цього робити, значить «народ проти сваволі чиновників». Тобто при бажанні державу можна ототожнювати з чиновниками, а громадян – з народом. Це безвідмовна стратегія, тому що проти народу не попреш, а чиновники завжди крали. Але влада в таких випадках завжди проявляє наполегливість, тому інтереси бюрократії можна подати як інтереси держави чи суспільства, а то й всієї нації. А несвідомих громадян затаврувати як поодиноких чорних овець в чудовому стаді.
Зараз це стосується мобілізації і призову загалом. Але часто (наприклад, на митниці чи в податковій) дійсно дуже важко розібратися, де чиновник, а де держава. Все залежить від точки перебування і впирається у відсутність довіри. Але досі, коли не стояло питання виживання і прямої окупації, можна було вдавати, що триває «суспільна дискусія про реформу державного управління». Хоча ніяких дискусій ніколи не було. Була в кращому разі полеміка, де стояло завдання перемогти опонента, а не когось в чомусь переконати.
Зараз потрібно якраз переконувати. І слід визнати, що симпатії людей завжди були і будуть на боці слабшого. Попри будь які логічні аргументи. Тому починати розмову потрібно від самого початку, вибачте за тавтологію. Якщо це наша спільна справа (республіка), то де вона починається. Чого вона ще торкнеться, окрім обов’язків на цей конкретний період часу. Якщо досі щось було неправильно (а таки було) – то що буде виправлено. Не лише в питанні мобілізації, а взагалі. Потрібно довести, що держава перестане бути донором для обмеженого кола сімей, з їхніми синочками, донечками, невісточками, посадами і тендерами, які передаються в спадок.
Минають кризи, майдани, епідемії, тепер війна – а в нас далі лікують симптоми. Бо якщо ТЦК працює, поки його очолює хабарник - це не просто катастрофа, це феодалізм. Як феодалізмом є і бронювання, яке залежить від волі начальника, а не від професійних якостей людини, яку бронюють.
Немає в суспільній свідомості такого поняття як безособова держава. Той «Левіафан» помер ще у 80-тих роках ХХ століття, а на його мертвій туші всі ці роки успішно паразитують кращі люди країни, зараз, наприклад, «вдягають і годують Армію». «Держава для людей» - це радше набір персонажів, про яких періодично проводять журналістські розслідування, показують закордонні маєтки та інші цікавинки.
Проти цього потрібні притомні контраргументи, бажано у вигляді рішучих і системних дій військово-політичного керівництва. Бо «брати на горло» стає все важче.
