Безумовно, більшості українців зараз легше, ніж було рік-півтора тому. Щоб в цьому пересвідчитись, можна порівняти свої відчуття тоді й зараз. А можна звернути увагу на те, як змінилося ставлення до Польщі й поляків у медіа.
Тоді Польща сприймалася як тил, як безпечна територія, на яку можна втекти/відступити при найгіршому розвитку подій. Зараз же журналісти і радіоведучі розслаблено розмірковують про те, що в поляків вибори, тому вони дозволяють собі різкі випади в нашу адресу. Ми всі говоримо про зерно, яке блокують, і забуваємо про те, хто допомагає з електрикою. Де знаходяться головні логістичні хаби, через які в Україну їде техніка і боєприпаси. Тепер у фокусі уваги не жінки й діти, які вижили, тому що їх по-людськи зустріли за нашим західним кордоном. Зараз головне – мажори-косарі та рівень вливань в польську економіку, які здійснюють платоспроможні українці. Такими темпами можна договоритися до того, що це українці рятують поляків від економічної кризи, а не поляки українців від смерті.
Чисто по-людськи, ми дійсно готові вести себе з поляками, як з нами себе поводять мадяри?
Тому що зараз на українському медійному горизонті майорить перспектива перейти від добросусідських стосунків і дружби до так званої Realpolitik у найгидкіших її формах. Перш за це стосується закликів «розібратися» з Варшавою в Брюсселі, ніби там наші «впливові друзі і партнери», а поляки тільки те й роблять, що встромляють палиці в колеса.
В цій патріотичній гарячці українське суспільство, як це нерідко з нами трапляється, переплутало чиїсь проблеми із нашими. Поляки говорять, що зерно з України негативно впливає на їхній ринок і стан сільського господарства. Бо воно дешевше і польські аграрії не витримують конкуренції. Українським зернотрейдерам пропонують везти його далі, а через витрати на транспорт зерно стане дорожчим – відповідно, трейдери і аграрії з України отримають менші прибутки.
І тут українці, всі як один (спасибі медіа) підхопили гасло «поляки блокують наше зерно». І в патріотичному пориві взялися пригадувати старі кривди, латинізацію, ополячення і батька Хмеля. А коли українські бджолярі, наприклад, скаржаться на отрутохімікати, чи мешканці українських сіл – на отруєння грунтів чи сморід, тоді вони не «блокують українських аграріїв»?
Зрештою, якщо всім відомо, що в поляків вибори, і що ПіС є другом України – чи не можна би було трішечки «підіграти»? Нам треба радикальна зміна влади у Варшаві? Щось не влаштовує у безпекових питаннях?
Вершиною аргументації, на мою суб’єктивну думку, є намагання представити війну України проти Росії як порятунок Європи від московської експансії. Україна, це правда, дала час Європі і США переосмислити свою безпекову політику. Але не врятувала. Європу врятувало членство в НАТО і армія США. Молдову, можливо, українці врятували. Але не Польщу. Я вже мовчу про те, що подібна риторика може і мусить бути неприємною пересічним полякам, які, знову ж таки, незабаром підуть голосувати.
Так от, в процесі порятунку Європи від «азійської навали» (це стандартна відмазка радянських підручників з історії, яка пояснювала «відставання від Заходу») варто не забувати, що це ми, а не поляки, виплодили у себе в країні ресурсний олігархат, багатовекторність, роззброєння та інші чинники, які зрештою і зробили агресію привабливою в очах російської влади.
І нарешті – про ідеологію та історію. Дивна річ, але можна на власні очі бачити колони біженців з України, яких тепло приймають від Перемишля до Щеціна. Але й надалі тримати в голові формулу про «пихатих поляків» і «наш тихий рай», який прийшли і запалили не росіяни, а «ксьондзи-єзуїти». Просто диво, наскільки можна не вірити власним очам.
Можна скільки завгодно отримувати допомогу від католиків, але пам’ятати про кривди, заподіяні православним. Живучи при цьому в Галичині, де до ліквідації УГКЦ Сталіном православних було, скажімо так, не дуже багато. Можна ігнорувати сімейні перекази, але вірити книжкам видавництва «Радянська школа» про уніатів.
Неймовірно.
