Мало хто може зрівнятись з українцями за вмінням скаржитись на життя, нарікати на все і всіх довкола. І автор цих рядків не виняток. Це наш своєрідний національний фетиш. Нам і справді є чим бути невдоволеними в державі й суспільстві. А недолугість окремих карантинних заходів, зокрема масове повернення тисяч українців з-за кордону без примусового карантину чи бодай домашньої самоізоляції, лише підкидає дров у вогнище. Та той-таки карантин показує, що ми ладні нарікати на будь-що – наявність карантину чи його відсутність, надмірну або ж недостатню жорсткість і так до безкінечності.
Якщо спробувати створити узагальнений образ пересічного українця лише на основі його власних слів й уявлень про себе, то вийде еталон страждання. Далеко не завжди це відчуття власного нещастя є виправданим. Згідно з дослідженнями за 2017–2019 роки у світовому рейтингу щастя Україна перебуває на 123-й позиції серед загалом 153 країн. Наші найближчі сусіди – Кенія, Намібія, Ліберія і Палестинські території. Україна ж, попри всі «але», значно приємніше і безпечніше місце для життя, ніж перелічені приклади. Чому ж тоді ми так любимо вважати наше буття сповненим болю й незгод, творячи з цього повноцінний культ «страждань»?
Об’єктивних причин чимало – економіка і рівень життя не той, про який мріялось у 1991-му, а ще – корупція, неефективність і некомпетентність державних структур. Зрештою, завжди готовий вчинити якусь пакість північно-східний сусід. Звичка до негативу й «страждань» настільки стала невід’ємною частиною нашої буденності, що ми готові знаходити негатив і, що більше, вивищувати й прославляти його навіть більше за позитивні моменти. Це гарно демонструє те, що ми пам’ятаємо й акцентуємо в українському минулому.
Українці (ті, які бодай трохи знають історію) значно більше люблять власні поразки, ніж перемоги. Уявлення про наше минуле як про неперервну низку ворожих утисків, гніту чи нашесть давно стало об’єктом і критики, і мемів. Таке бачення бере початок ще в ХІХ столітті. Згодом Володимир Винниченко писав, що історію України неможливо читати без брому. Діяння самого Винниченка в 1917–1919 роках чи деякі інші сторінки української історії (зокрема найновішої) і справді важко сприймати без добрячої дози. Тільки не заспокійливого, а міцного алкоголю. Цей культ «страждань» в українській історичній пам’яті має певне підґрунтя. Але воно походить передусім з катаклізмів ХХ століття. Особливо 1930–1940-х років, коли наші землі стали частиною того, що Тімоті Снайдер влучно назвав «Кривавими землями» – територій, які найбільше постраждали від сталінського і гітлерівського режимів. Тогочасні трагічні події не могли не позначитися на суспільній психології. Проте до «кривавих земель» Україна, за словами того ж таки Снайдера (і з ним варто погодитись), мала абсолютно «нормальну» для Центрально-Східної Європи історію.
Звичку шукати трагедії і призабувати успіхи можна проілюструвати на двох прикладах – битв під Берестечком і Крутами. Якщо влаштувати експеримент й опитати учнів, студентів чи взагалі пересічних українців, то можна сміливо ставити на те, що серед битв часів Богдана Хмельницького найчастіше згадуватимуть поразку під Берестечком. До слова – єдину поразку гетьмана на полі бою за десятилітню війну з Річчю Посполитою. Ця битва навіть має свій музей. Зайве казати, що жодна перемога Хмельницького таким похвалитись не може. Або ж хронологічно близька Конотопська битва, популяризація пам’яті про яку є дуже актуальною в реаліях сучасно російської агресії. З останнього: фільм Ахтема Сеітаблаєва про перемогу Виговського під Конотопом виключили з пітчингу Держкіно, замінивши комедійною стрічною. Хоча, з огляду на найновіші ініціативи Мінфіну щодо тотального скорочення видатків на культуру, дивуватись вже якось і не личить.
Інша історія з Крутами. Для більшості бій українських вояків проти більшовицьких загонів 30 (саме так) січня 1918 року є такою собі «нашою відповіддю» на історію про трьохсот спартанців. Базовий міф про бій під Крутами – три сотні непідготовлених юнаків ціною власного життя затримали наступ ворога. Класична героїчна поразка. При тому, що історики давно реконструювали перебіг подій і спростували основні складові цього міфу: щодо кількості вояків (понад п’ятсот, а не триста) і їхньої долі (до ста загиблих, а не всі) тощо. Ба більше, ця трагічна поразка не тільки не трагічна, а й не те щоб поразка. Загін Аверкія Гончаренка мав завдання затримати більшовиків і виконав його, давши Центральній Раді вкрай важливі кілька додаткових днів. Зрозуміло, що і великою перемогою це назвати важко. Але поразкою – і поготів. Хіба що хтось вважає, що перемогою був би лише тотальний розгром майже вдесятеро більших сил ворога.
У контексті тогочасного перебігу бойових дій ані Берестечко, ні Крути не стали вирішальними боями, невдалий результат яких визначив увесь подальший хід подій. Можна зрозуміти міф сербів про битву на Косовому Полі, яка значною мірою визначила подальше захоплення їхніх земель Османською імперією. Та навіщо навмисно драматизувати і ґлорифікувати сумні сторінки української історії й водночас забувати успішні? Простіше з випадком Крут. Цей бій став одним з наріжних стовпів пам’яті про державотворчі змагання, і його значення у цьому контексті фундаментальне. Жодна національна історія не обходиться без героїчних міфів, а часто на них і ґрунтується. Це не означає, що треба ігнорувати реальний перебіг подій. Відповісти ж на запитання про те, чим поразка під Берестечком заслужила свою увагу, можу хіба так: саме тому, що це поразка. А отже – страждання. Ще й маємо історію про триста козаків, що до останнього прикривали відступ основних сил (і знову привіт спартанцям з Фермопіл). Саме тому Берестечко куди краще пасує до звичного нам культу «страждань», ніж битви під Батогом чи Конотопом.
Ще більше до нього личить вершинний ступінь нашого самобичування – культивація вигаданих трагедій або ж перебільшування кількості жертв наявних. Один з найпопулярніших прикладів – легенда про розстріляний з’їзд кобзарів взимку 1934–1935 років. Учасників зібрання кобзарів буцімто розстріляли, хоча жодних документальних підтверджень немає. Ця історія мандрує соцмережами й засобами масової інформації, вона стала навіть основою для сюжету фільму «Поводир». Ще більш фантасмагоричний випадок з історією про те, як 1949 року конвоїри в ГУЛАГу за спеціальним наказом з Москви втопили три тисячі дівчат – щоб «не народжували бандерівців». Звісно ж, і тут доказів не існує. Обидва міфи регулярно розвінчують історики. Та їхня живучість від цього ніяк не страждає.
До цього ж переліку можна додати й ледь не змагання за якомога вищу кількість жертв Голодомору 1932–1933 років. Більшість авторитетних дослідників обґрунтовує дані про орієнтовно три-чотири мільйони жертв. Але й надалі можна почути про десять і більше мільйонів. І кожна спроба спростувати такі взяті зі стелі числа приречена на звинувачення в непатріотизмі й чи не державній зраді. Не знаю, як щодо патріотизму, але вигадування неіснуючих чи навмисне роздування справжніх трагедій ставить під сумнів моральні якості тих, хто це робить. Невже трагедія Голодомору чи її визнання світом залежить від того, щоб жертв було більше, ніж насправді? Хіба морально записувати в перелік загиблих тих, хто вижив? Невже це патріотично? Ні, звісно ж. Чи, може, історія України часів сталінських репресій недостатньо кривава, щоб до мільйонів реальних жертв додавати ще й неіснуючі страждання? Зайве казати, що це не тільки глумління з пам’яті загиблих, яке не має нічого спільного з академічною історією. Ще гірше те, що в таких своїх проявах носії українського культу «страждань» у погоні за трагізмом і драмою втрачають елементарну порядність.
Такий підхід до власної історії призводить до того, що справжнім героєм української історії не можна бути без страждань. Наскільки багатогранним і різнобарвним було сповнене різних емоцій життя Тараса Шевченка – настільки мертвий і примітивний забронзовіло-страждальницький його образ наповнює шкільні програми та масову свідомість. Щось схоже з Іваном Франком та Лесею Українкою – у пам’яті широкого загалу не так їхня творчість (а у Франка – ще й у багатьох галузях), як історія страждань і боротьби «селянського сина» Франка чи хвороби Лесі Українки.
Визначення важливості місця людини в історії на основі обсягу страждань призводить до прикрих наслідків. Уявлення про історію як страждання може вести до героїзації в історичній пам’яті тих, хто їх зазнав, але не вніс нічого конструктивного для суспільства, окрім чергових міфів. Яскравий приклад – Коліївщина та її ватажки. Водночас за такого підходу губляться менш яскраві, але також важливі постаті. Як Павло Скоропадський і його Українська Держава. У численних святкуваннях століття подій Української Революції 1917–1921 років на державному рівні про нього забули повністю, на відміну від не більш успішного проєкту УНР і діянь Грушевського, Винниченка чи Петлюри. Ймовірно тому, що в постаті Скоропадського замало страждання чи безнадійної боротьби. Зате є досягнення на ниві державотворення. Як і чимало дискусійних і неоднозначних моментів, що не сприяють такому любому нам чорно-білому уявленню про історію.
Більшість українців живе краще, ніж вважає. Але звичка ділити все навколо на добре й погане без проміжних ланок – згубна. Бо в такому випадку все, що не є добрим, автоматично зараховується до негативу. Це і про нашу історію, яка куди багатша й різноманітніша, ніж клішовані уявлення про безперервні страждання українського народу та його беззмінну роль жертви. Розвінчування міфів не є злочином проти діячів минулого. Натомість їх культивування загрожує несвідомим повторенням російських шаблонів. Щоб принести більше позитиву в історичну пам’ять, українцям не треба за лекалами північно-східного сусіда творити пропаганду й вигадувати чи присвоювати «перемоги». Достатньо піднятись врешті-решт понад культ «страждань» і побачити минуле в усій його неоднозначності, барвистості, а отже – не лише як вічну трагедію. Наше сьогодення від цього різко не зміниться на краще. Натомість загальний настрій і спосіб мислення – цілком. А іноді й така зміна може стати основою для чогось більшого.
Культ «страждань»
Варто побачити минуле в усій його неоднозначності, барвистості, не лише як вічну трагедію
Мало хто може зрівнятись з українцями за вмінням скаржитись на життя, нарікати на все і всіх довкола. І автор цих рядків не виняток. Це наш своєрідний національний фетиш. Нам і справді є чим бути невдоволеними в державі й суспільстві. А недолугість окремих карантинних заходів, зокрема масове повернення тисяч українців з-за кордону без примусового карантину чи бодай домашньої самоізоляції, лише підкидає дров у вогнище. Та той-таки карантин показує, що ми ладні нарікати на будь-що – наявність карантину чи його відсутність, надмірну або ж недостатню жорсткість і так до безкінечності.
Якщо спробувати створити узагальнений образ пересічного українця лише на основі його власних слів й уявлень про себе, то вийде еталон страждання. Далеко не завжди це відчуття власного нещастя є виправданим. Згідно з дослідженнями за 2017–2019 роки у світовому рейтингу щастя Україна перебуває на 123-й позиції серед загалом 153 країн. Наші найближчі сусіди – Кенія, Намібія, Ліберія і Палестинські території. Україна ж, попри всі «але», значно приємніше і безпечніше місце для життя, ніж перелічені приклади. Чому ж тоді ми так любимо вважати наше буття сповненим болю й незгод, творячи з цього повноцінний культ «страждань»?
Об’єктивних причин чимало – економіка і рівень життя не той, про який мріялось у 1991-му, а ще – корупція, неефективність і некомпетентність державних структур. Зрештою, завжди готовий вчинити якусь пакість північно-східний сусід. Звичка до негативу й «страждань» настільки стала невід’ємною частиною нашої буденності, що ми готові знаходити негатив і, що більше, вивищувати й прославляти його навіть більше за позитивні моменти. Це гарно демонструє те, що ми пам’ятаємо й акцентуємо в українському минулому.
Українці (ті, які бодай трохи знають історію) значно більше люблять власні поразки, ніж перемоги. Уявлення про наше минуле як про неперервну низку ворожих утисків, гніту чи нашесть давно стало об’єктом і критики, і мемів. Таке бачення бере початок ще в ХІХ столітті. Згодом Володимир Винниченко писав, що історію України неможливо читати без брому. Діяння самого Винниченка в 1917–1919 роках чи деякі інші сторінки української історії (зокрема найновішої) і справді важко сприймати без добрячої дози. Тільки не заспокійливого, а міцного алкоголю. Цей культ «страждань» в українській історичній пам’яті має певне підґрунтя. Але воно походить передусім з катаклізмів ХХ століття. Особливо 1930–1940-х років, коли наші землі стали частиною того, що Тімоті Снайдер влучно назвав «Кривавими землями» – територій, які найбільше постраждали від сталінського і гітлерівського режимів. Тогочасні трагічні події не могли не позначитися на суспільній психології. Проте до «кривавих земель» Україна, за словами того ж таки Снайдера (і з ним варто погодитись), мала абсолютно «нормальну» для Центрально-Східної Європи історію.
Звичку шукати трагедії і призабувати успіхи можна проілюструвати на двох прикладах – битв під Берестечком і Крутами. Якщо влаштувати експеримент й опитати учнів, студентів чи взагалі пересічних українців, то можна сміливо ставити на те, що серед битв часів Богдана Хмельницького найчастіше згадуватимуть поразку під Берестечком. До слова – єдину поразку гетьмана на полі бою за десятилітню війну з Річчю Посполитою. Ця битва навіть має свій музей. Зайве казати, що жодна перемога Хмельницького таким похвалитись не може. Або ж хронологічно близька Конотопська битва, популяризація пам’яті про яку є дуже актуальною в реаліях сучасно російської агресії. З останнього: фільм Ахтема Сеітаблаєва про перемогу Виговського під Конотопом виключили з пітчингу Держкіно, замінивши комедійною стрічною. Хоча, з огляду на найновіші ініціативи Мінфіну щодо тотального скорочення видатків на культуру, дивуватись вже якось і не личить.
Інша історія з Крутами. Для більшості бій українських вояків проти більшовицьких загонів 30 (саме так) січня 1918 року є такою собі «нашою відповіддю» на історію про трьохсот спартанців. Базовий міф про бій під Крутами – три сотні непідготовлених юнаків ціною власного життя затримали наступ ворога. Класична героїчна поразка. При тому, що історики давно реконструювали перебіг подій і спростували основні складові цього міфу: щодо кількості вояків (понад п’ятсот, а не триста) і їхньої долі (до ста загиблих, а не всі) тощо. Ба більше, ця трагічна поразка не тільки не трагічна, а й не те щоб поразка. Загін Аверкія Гончаренка мав завдання затримати більшовиків і виконав його, давши Центральній Раді вкрай важливі кілька додаткових днів. Зрозуміло, що і великою перемогою це назвати важко. Але поразкою – і поготів. Хіба що хтось вважає, що перемогою був би лише тотальний розгром майже вдесятеро більших сил ворога.
У контексті тогочасного перебігу бойових дій ані Берестечко, ні Крути не стали вирішальними боями, невдалий результат яких визначив увесь подальший хід подій. Можна зрозуміти міф сербів про битву на Косовому Полі, яка значною мірою визначила подальше захоплення їхніх земель Османською імперією. Та навіщо навмисно драматизувати і ґлорифікувати сумні сторінки української історії й водночас забувати успішні? Простіше з випадком Крут. Цей бій став одним з наріжних стовпів пам’яті про державотворчі змагання, і його значення у цьому контексті фундаментальне. Жодна національна історія не обходиться без героїчних міфів, а часто на них і ґрунтується. Це не означає, що треба ігнорувати реальний перебіг подій. Відповісти ж на запитання про те, чим поразка під Берестечком заслужила свою увагу, можу хіба так: саме тому, що це поразка. А отже – страждання. Ще й маємо історію про триста козаків, що до останнього прикривали відступ основних сил (і знову привіт спартанцям з Фермопіл). Саме тому Берестечко куди краще пасує до звичного нам культу «страждань», ніж битви під Батогом чи Конотопом.
Ще більше до нього личить вершинний ступінь нашого самобичування – культивація вигаданих трагедій або ж перебільшування кількості жертв наявних. Один з найпопулярніших прикладів – легенда про розстріляний з’їзд кобзарів взимку 1934–1935 років. Учасників зібрання кобзарів буцімто розстріляли, хоча жодних документальних підтверджень немає. Ця історія мандрує соцмережами й засобами масової інформації, вона стала навіть основою для сюжету фільму «Поводир». Ще більш фантасмагоричний випадок з історією про те, як 1949 року конвоїри в ГУЛАГу за спеціальним наказом з Москви втопили три тисячі дівчат – щоб «не народжували бандерівців». Звісно ж, і тут доказів не існує. Обидва міфи регулярно розвінчують історики. Та їхня живучість від цього ніяк не страждає.
До цього ж переліку можна додати й ледь не змагання за якомога вищу кількість жертв Голодомору 1932–1933 років. Більшість авторитетних дослідників обґрунтовує дані про орієнтовно три-чотири мільйони жертв. Але й надалі можна почути про десять і більше мільйонів. І кожна спроба спростувати такі взяті зі стелі числа приречена на звинувачення в непатріотизмі й чи не державній зраді. Не знаю, як щодо патріотизму, але вигадування неіснуючих чи навмисне роздування справжніх трагедій ставить під сумнів моральні якості тих, хто це робить. Невже трагедія Голодомору чи її визнання світом залежить від того, щоб жертв було більше, ніж насправді? Хіба морально записувати в перелік загиблих тих, хто вижив? Невже це патріотично? Ні, звісно ж. Чи, може, історія України часів сталінських репресій недостатньо кривава, щоб до мільйонів реальних жертв додавати ще й неіснуючі страждання? Зайве казати, що це не тільки глумління з пам’яті загиблих, яке не має нічого спільного з академічною історією. Ще гірше те, що в таких своїх проявах носії українського культу «страждань» у погоні за трагізмом і драмою втрачають елементарну порядність.
Такий підхід до власної історії призводить до того, що справжнім героєм української історії не можна бути без страждань. Наскільки багатогранним і різнобарвним було сповнене різних емоцій життя Тараса Шевченка – настільки мертвий і примітивний забронзовіло-страждальницький його образ наповнює шкільні програми та масову свідомість. Щось схоже з Іваном Франком та Лесею Українкою – у пам’яті широкого загалу не так їхня творчість (а у Франка – ще й у багатьох галузях), як історія страждань і боротьби «селянського сина» Франка чи хвороби Лесі Українки.
Визначення важливості місця людини в історії на основі обсягу страждань призводить до прикрих наслідків. Уявлення про історію як страждання може вести до героїзації в історичній пам’яті тих, хто їх зазнав, але не вніс нічого конструктивного для суспільства, окрім чергових міфів. Яскравий приклад – Коліївщина та її ватажки. Водночас за такого підходу губляться менш яскраві, але також важливі постаті. Як Павло Скоропадський і його Українська Держава. У численних святкуваннях століття подій Української Революції 1917–1921 років на державному рівні про нього забули повністю, на відміну від не більш успішного проєкту УНР і діянь Грушевського, Винниченка чи Петлюри. Ймовірно тому, що в постаті Скоропадського замало страждання чи безнадійної боротьби. Зате є досягнення на ниві державотворення. Як і чимало дискусійних і неоднозначних моментів, що не сприяють такому любому нам чорно-білому уявленню про історію.
Більшість українців живе краще, ніж вважає. Але звичка ділити все навколо на добре й погане без проміжних ланок – згубна. Бо в такому випадку все, що не є добрим, автоматично зараховується до негативу. Це і про нашу історію, яка куди багатша й різноманітніша, ніж клішовані уявлення про безперервні страждання українського народу та його беззмінну роль жертви. Розвінчування міфів не є злочином проти діячів минулого. Натомість їх культивування загрожує несвідомим повторенням російських шаблонів. Щоб принести більше позитиву в історичну пам’ять, українцям не треба за лекалами північно-східного сусіда творити пропаганду й вигадувати чи присвоювати «перемоги». Достатньо піднятись врешті-решт понад культ «страждань» і побачити минуле в усій його неоднозначності, барвистості, а отже – не лише як вічну трагедію. Наше сьогодення від цього різко не зміниться на краще. Натомість загальний настрій і спосіб мислення – цілком. А іноді й така зміна може стати основою для чогось більшого.
Автор - Роман Лехнюк.
Оригінальна публікація тут
