Здавалося б не варто пояснювати, що в умовах воєнного часу інформація, яка виходить з держави і від імені держави має бути продуманою і узгодженою. Що в умовах, коли доля країни і життя десятків тисяч воїнів вирішуються завдяки злагодженості міжнародної коаліції, проговорювати ці прописні істини – зайве. На жаль, політичні практика і культура часто доводять протилежне.
Дуже важливо, щоб сказане в Україні або від її імені працювало на більше розуміння нашої країни, того що з нею сталося і яка мета української боротьби. У випадку українсько-німецьких відносин нам не дуже повезло. Спочатку посол Андрій Мельник заповзято їх руйнував, доводячи свою особисту «правоту». Потім атакував брудними звинуваченнями свого наступника. І все це публічно, із найширшим залученням преси. І якщо у випадку Мельника логіка подальших подій підтвердила всю хибність його стратегії і тактики, а видання Der SPIEGEL опублікувало розвінчувальну статтю, бувають і непробивні випадки.
Не таємниця, що мер української столиці Віталій Кличко користується заслуженим авторитетом в німецької аудиторії. І цей авторитет походить з його славного спортивного минулого. Відомо, що німецька публіка вміє пристрасно любити, особливо медійно розкручених персон. А Кличко саме таким і був. Красиві і ставні брати Клички зачарували всіх не тільки боксерськими талантами, але й тим, що вивчили мови і представляли Гамбурзький клуб. Важливим для сприйняття людей з пострадянського простору було й те, що обоє заробили свої капітали чесною працею. На цьому рівні брати на завжди залишилися «своїми» для німців.
Навіть після того, як Віталій подався у політику, йому багато прощалося. Ніхто особливо не вникав у хитромудрі піруети новонаверненого політика. Німці не стежили за рівнем корупції в міськраді Києва, не бачили руйнівного свавілля забудовників, майже нічого не чули про віденський «договорняк» з розпорядником путінських грошей в Україні олігархом Дмитром Фірташем. Коли після майже двадцятигодинних переговорів Фірташ дав «добро» на те, що Петро Порошенко йде в президенти, а Віталій Кличко на мера Києва. А ті що про це знали були зовсім незацікавленими в оприлюдненні подібної інформації.
Знову ж таки, з часу Революції гідності Кличко чи не єдиний запамʼятався людськими переживаннями на обличчі. Спостерігаючи за ним в натовпі Майдану, коли під пісню «Плине кача» люди над головами передавали труни з тілами загиблих, аж ніяк не можна було засумніватися у його чесності і щирості. Здається, він один не грав тоді роль. Можливо, він дійсно вірив у справедливість своєї місії. Може бути, що й тепер вірить в успішність свого керівництва столицею. Хоча в такому разі пора резюмувати – він або лузер, який не в стані контролювати свою команду, або цинічний негідник, що прикривається колишніми заслугами.
Але, повертаючись до публічної репрезентації, Кличко дійсно багато тоді зробив для Майдану. Особливо щодо заперечення російських пропагандистських фейків, що українські революціонери – це неонацисти і фашисти. Постать Кличка серед виру революційних мас була для іноземних глядачів живим запереченням подібного роду інсинуацій. Також «живі» репортажі за участю Кличка з місць обстрілу ракетами Києва вже під час цієї повномасштабної війни багатьом відкривали очі на те, на чиєму боці правда і справедливість. І якби все тільки цим і обмежилося.
Здається, все-таки команда «грає» Кличка. Це правда, що тактика захисту, коли критика недолугого управління Києвом, корупції та варварського руйнування панорами міста переводилася в площину особистих нападок, давала позитивний для Кличка результат. Переведення недолугого господарювання в ранг політичних розборок вже кілька разів рятувало Кличка від ганебної відставки.
Подібна тактика так «засмакувала» Кличкові, що в найбільш загрозливий для його посади час він дременув за «заступництвом» і захистом до Сполучених Штатів Америки. І кожного разу міжнародний авторитет Кличка його рятував. Цього ж разу, Кличко, здається увірував у свій особливий авторитет в суспільстві і навіть пристав на навіяну йому роль лідера української опозиції.
Це сталося не сьогодні і не вчора. Радники Кличка дуже швидко вловили небезпечні імпульси, що виходили з Офісу президента. Суть їх полягала в «приборканні» обраних прямим голосуванням мерів міст. Зауважу, не боротьби з корупцією, а використання її для узалежнення інституту мерів від фактично канцелярії президента. Зрозуміло, що без судових рішень про корупцію по кожному конкретному меру їх було не зрушити. Але приклад боротьби з цими не дуже правовими методами Офісу був обраний не найкращий.
Показовим став приклад суду над міським головою Чернігова Владиславом Атрошенком. І хоча за Атрошенком росли «золоті верби», Кличко проявив з ним солідарність. Зрозуміло, що це був свого роду превентивний удар «доктора фауста» («доктор кулак»), як свого часу його назвали в Німеччині. Тому що наступним мав стати сам Кличко. Кличко, який пережив кілька атак з боку Офісу президента. Чого тільки варта історія, повʼязана з розмежуванням обовʼязків мера та керівника державної адміністрації. Яка перетворила б Кличка на чисто символічну фігуру.
Найцікавіше в цій історії те, що влада хоче усунути Віталія Кличка з посади не з політичних міркувань, а чисто господарських. Політично він вже в минулому. А Кличко намагається себе позиціонувати (і тим захищатися) як визначний політичний діяч опозиції. Слідуючи підказкам радників, Кличко почав нападати навіть на Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, військового з найвищим рейтингом довіри. Звинувачуючи того у небажанні вдарити по Кримському мосту та Москві. Виглядала ця боротьба «за славу» безперспективно і жалюгідно.
Але Кличко «борозни не псує» – вдалося один раз, то чому не спробувати знову? Тому він знову почав торгувати своїм міжнародним авторитетом. Як тільки під закритим бомбосховищем загинули люди, серед них одна дитина, і перевірка виявила, що половина укриттів непридатні для використання, Кличко одразу дав інтервʼю заступнику редактора німецького видання BILD Паулю Ронцгаймеру. В якому, з якоїсь радості, почав показувати комфортні бомбосховища і розповідати німецькою мовою, що не в порядку тільки «приватні» укриття. Що його критика на посаді мера Києва – це політична боротьба з боку президента Зеленського. А на запитання, чи вважає Зеленський Кличка своїм конкурентом відповів: «Вже довший час я відчуваю, що йде політична боротьба. На жаль, під час війни. Це дуже шкідливо для країни».
А далі ще цікавіше. Далі Кличко фактично ставить знак дорівнює між собою і Києвом: «Є спроба обвинуватити місто. Але відповідальність лежить на військовій адміністрації. Цей політичний пінг-понг нікуди не годиться і мусить бути припинений. У воєнний час люди такого не розуміють і чітко бачать, що тут просто-на-просто перекладається відповідальність».
І на завершення. З сумом доводиться констатувати, що Віталій Кличко із розряду «доктора фауста» перейшов у гравця в пінг-понг. Поганого гравця. Який чомусь думає, що коли він поскаржиться німцям, що його ображає Зеленський, то ті одразу відмовлять Україні у постачанні IRIS-T. А якщо серйозно, то може пан Кличко позмагався б за посаду мера якого-небудь Гамбургу. Може навіть спробувати себе в ролі провідного опозиційного політика. Кажуть, що з паспортом проблем не буде. А у нас війна. Нам не до пінг-понгу.
