Я повністю погоджуюся з думкою докторки Людмили Гриневич, що «інструменталізація історії – це не лише використання фактів для того, щоб вони відповідали певним інтересам. Це ще і замовчування та вилучення певних серйозних тем із вивчення та обговорення, і це – дуже серйозна справа».
Стосується це і «дражливих» сторінок нашого минулого, зокрема використання теми Голодомору як антирадянської пропаганди в роки нацистської окупації України. Навіть не треба заглиблюватися в читання українськомовних газет, які тоді видавалися в Україні, щоб неозброєним оком помітити їхню антисемітську спрямованість. З одного боку, вони підняли раніше замовчувану в СРСР тему жахливого злочину радянського режиму, а з іншого – переводили стрілки за насильницьке вилучення продовольства окупантами на відступаючих червоноармійців і розпалювали антисемітські настрої.
Ми можемо ці факти інтерпретувати по-різному, але для німецької сторони вони пов’язані зі злочинами націонал-соціалізму і Голокосту. Не потрібно заглиблюватися у спеціальну літературу, щоб скласти уявлення про «травматичність» цих питань для німецького повоєнного суспільства, де спектр звучання коливався від нав’язування «колективної» відповідальності, «ніхто не винний» і до визначення «індивідуальної» відповідальності за скоєні злочини. Про міру напруження можна довідатися хоча б з реакції на виставку «Злочини вермахту. Виміри винищувальної війни 1941–1944 рр.» (Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges. 1941–1944), організовану Гамбурзьким інститутом соціальних досліджень.
І українські історики із цим добре обізнані. Німецьке суспільство боляче «опрацьовує історію» (Aufarbeitung der Geschichte), і цей процес не такий легкий і простий, судячи з того, що в німецькій пресі періодично з’являються замітки про небажання мешканців перейменовувати вулиці, пов’язані з нацистським минулим. Якщо хтось вважає, що українські вчені сліпі кошенята і не знають про те, що відбувається в сучасній Німеччині у цій сфері, то помиляється.
«Суперечка істориків» (Historikerstreit) наприкінці 80-х років минулого століття була спричинена не тільки спробами Ернста Нольте виправдати злочини націонал-соціалізму, прирівнявши його до злочинного сталінського режиму, але й консервативними тенденціями в німецькому суспільстві, де переважало прагнення замовчувати відповідальність за Голокост. Віднині будь-які ревізії Голокосту вважаються зазіханням на європейські демократичні і ліберальні цінності.
На жаль, у німецькому суспільстві досі існує «образ» українця-колабораціоніста, а отже й українці, на їхню думку, є співучасниками Голокосту. Зрозуміло, що тим самим знімається частина вини зі самих себе і перекладається «колективна» відповідальність на іншого. Для мене абсолютно незрозумілими є докори Німецько-українській комісії істориків за надмірну увагу до проблем Другої світової війни, адже вони спрямовані на розвінчування цих міфів. Хоча нам самим потрібно прояснити для себе ці питання, не боячись витягати власні «скелети з шафи».
Існує ще один важливий момент, який треба розуміти в контексті визнання Німеччиною Голодомору геноцидом. У німецькій колективній пам’яті відсутні голодомори, пов’язані з масовими смертями. Остання така подія в німецькій історії була 1846 року, а повоєнний голод розглядається як наслідок воєнної катастрофи. Тому й не дивно, що не тільки історики, але й політологи заперечують геноцидний характер Голодомору 1932–1933 років в Україні. Наприклад, 2011 року німецький політолог Клаус Леґґеві (Claus Leggewie) видав працю «Боротьба за європейську пам’ять. Поле битви буде ревізуватися», де окремий розділ присвятив історичній політиці України після 1991-го щодо Голодомору 1932–1933 років. Він наполягає на тому, що його потрібно розглядати з політичних, а не етнічних причин, а поняття «геноцид» стосується тільки Голокосту. Тривалий час уникали теми Голодомору і німецькі історики Східної Європи, аргументуючи це тим, що будь-які комеморативні закони є деструктивними для наукових досліджень.
Важко повірити в те, що український посол Андрій Мельник, який тривалий час працює в Німеччині, не знає про все це. А отже й найбільш вірогідним поясненням його дій з петицією до Бундестагу є задоволення власних амбіцій. «Кавалерійським наскоком» складне питання не вирішити. Воно потребує концентрації зусиль політиків, дипломатів, діячів культури та істориків.
Політики й історики розучують і виконують різні ролі, залежно від мети, яку вони ставлять перед собою. Для політика замовчування і введення в оману заради найближчої мети є нормою. Ще на початку ХХ ст. Макс Вебер писав: «Політик може і повинен іти на компроміси. Але моя професія – вчений». Для вченого головним імперативом його діяльності є пошук істини.
Працюючи зі завершеними подіями, історики знають, що істина рано чи пізно відкривається, а отже й ті події минулого, які стають з політичних мотивів «історичною правдою» для сучасників, можуть втратити в майбутньому свою легітимність. І найбільша небезпека тут полягає в тому, що може бути зруйновано фундамент суспільного консенсусу, на якому ґрунтуються аргументи на користь «правди» й «об’єктивності». Європейська і наша історії рясніють такими випадками. А тому десакралізація минулого є не тільки професійною вимогою історика, але і його громадянським обов’язком. Інакше історик перетворюється на політрука, де змінні політичні завдання перетворюють його на пропагандиста.
Ми це вже переживали і, здавалося, подолали, але декому й нині хочеться створити єдиний образ минулого на основі «єдино правильної методології». Бо як пояснити те, що навіть окремі українські професійні історики вимагають від членів Комісії сформувати «єдиний» погляд на минулі події? Ви вважаєте Комісію «парткомом», чи «комітетом комсомолу», чий власний досвід участі в цих органах вимагаєте перенести на наукову інституцію? Всі, хто брав участь у роботі таких двосторонніх комісій, вам напевно скажуть, що це неможливо!
У гучній Заяві українського МЗС про відкликання символічного «патронату» над діяльністю Комісії йдеться про бажання створити «Міжурядову українсько-німецьку комісію з історичних питань для системного та об’єктивного дослідження спільних сторінок історії». Чиновники сором’язливо приховують, що за приклад вони беруть Німецько-російську комісію істориків, створену 1997 року. І це лукавство дуже швидко викрили німецькі журналісти. Панове, не дуріть самі себе і не вводьте в оману українське суспільство! Ця комісія не виконала свого основного завдання – відкриття російських архівів для німецьких дослідників, – і давно вже перетворилася на закритий клуб, де не існує жодної єдності щодо спірних питань історії. Але схоже, що російський досвід не дає спокою нашому послові Андрію Мельнику, який вирішив дати вказівку мюнхенському професору, співголові Комісії, Мартіну Шульце-Весселю. Невже йому не відома реакція німецьких істориків на листи російського посольства з порадою використати «історичну» статтю Путіна у викладанні і дослідженнях? Чому тоді дивуватися іронічній відповіді німецьких істориків, членів Комісії: «Можливо, українське МЗС зарахує нас штатними чиновниками?».
Тішить те, що німецьке МЗС на демарш українських колег відреагувало доволі стримано. Зате впливова німецька Frankfurter Allgemeine Zeitung у статті «Руйнівна чутливість» недвозначно попередила, що такі дії української сторони можуть принести більше шкоди, ніж користі. Вони можуть зруйнувати наші 30-річні зусилля (дуже часто на особистих контактах, що є абсолютно нормальним для наукової комунікації), спрямовані на розвиток українознавчих досліджень у Німеччині і німецькознавчих в Україні. І тут для нас головне завдання полягає в тому, щоб якомога більше німецьких істориків займалися історією України, зважаючи на традиційну російськоцентричність німецьких «Osteuropaforschung». Цікаво, чи поповняться їхні лави після дій посла Андрія Мельника і заяв українського МЗС? Зрештою, не можна, з одного боку, розробляти step by step процес інтеграції України в Євросоюз, а з іншого – щоб чиновники вищого рівня демонстративно нехтували європейські цінності, де поняття «академічної свободи» є одним з основних.
Автор - Сергій Стельмах.
Оригінальна публікація тут
