Перше, що треба сказати, дивлячись на сучасний стан російської опозиції – це те, що все йде за планом Кремля. І тут не треба теорії змов, роботи тисяч таємних агентів та тотальної інфільтрації «лубʼянських спеців» в опозиційні середовища. Хоча й без цього всього також не обійшлося. Виявляється, достатньо було застосувати брутальний терор до інакодумців, фізично знищити найяскравіші опозиційні фігури і здійснити підміну головних цілей та завдань. І найголовніше – зіграти на роздутих людських амбіціях та слабкостях до збагачення й карʼєрного росту.
Після чого зовсім не потрібно, щоб Кац, Пєвчіх або Волков були штатними співробітниками ФСБ, чого, правда, також не можна виключити. Достатньо, щоб хтось з опозиції хоча б раз скористався наданою російськими спецслужбами інформацією або долучився до хитросплетінь сумнівних політичних проектів. Цього було досить, щоб маніпулювати та бути маніпульованими.
Річ у тому, що зі смертю Боріса Нємцова на опозиційному олімпі не виявилося жодної потужної фігури, здатної повести за собою більші маси людей. Нємцов був відомим політиком і державним діячем, який певний час розглядався як найбільш імовірний кандидат в президенти. Путін здійснив справжнє ритуальне заклання, вбивши його руками чеченців на мосту буквально навпроти Кремля. Це вбивство послужило пересторогою, що в Росії більше не буде ніякого вільнодумства. Що опозиція надалі призначатиметься Кремлем, а всі, хто не погодиться – будуть вбиті.
З того моменту опозиційний «яблучник» Грігорій Явлінський перетворився на нікчемну карикатуру. Іріна Хакамада подалася в коучери. А на роль потішних опозиціонерів призначили комуніста Зюганова та «ліберал-паяца» Жиріновського. Більшої дискредитації слова «опозиція» годі було придумати. Але в Росії ще залишалося достатньо активних людей, які не могли змиритися з навʼязаною конфігурацією політичного життя. Саме тому на політичній авансцені зʼявляється лідер незалежних опозиційних сил – Алєксєй Навальний.
Як тільки Навальний перестав брати участь у націоналістичних «русскіх маршах» і зробився демократом, для нього почали ситуативно шукати власну нішу. Цей пошук привів до ідеї викривання корупції у вищих ешелонах влади, щоб «достукатися» до російських виборців. Доведеться ще раз нагадати, що викривання корупції, коли в країні нема незалежних судів і вільних незалежних виборів, є марною справою. Звичайною імітацією і політичної боротьби, і самого поняття «опозиція».
В тому, щоб мати таку прогнозовану і безідейну опозицію, найбільше був зацікавлений все той же Кремль. Можна припустити, що саме команда Путіна розкрутила в пропагандистських медіа і Навального, і його Фонд боротьби з корупцією до рівня всеросійської опозиції. З того часу медіа буквально не випускали Навального з поля зору. Арешти за участь у беззубих мітингах, постійні судові процеси, переслідування брата та соратників зробили Навального головним «ворогом» путінського режиму.
Масовий мітинг на Болотній площі, білі стрічки, а з часом світіння ліхтариками були для влади не більше ніж погрозою дитячого кулачка. А, коли влада злякалася масовості і почала згортати навіть видимість демократії, ні Навальний, ні його команда не змінили стратегію і тактику свого руху. Розслідування і викриття корупції залишилися головною тактикою цього політичного середовища. Не зазнала змін і стратегічна мета – замінити поганого царя Путіна хорошим царем Навальним. І так тривало аж до самої смерті Навального в тюрмі.
Чи існували домовленості між Навальним і Кремлем, того тепер ніхто не скаже. Те, що Навальний був вигідним спаринг-партнером – беззаперечний факт. В Кремлі «читали» Навального як відкриту книгу. Вони знали про його амбіційність, легко прогнозували його дії і реакцію. Добре знали «слабкості» його команди і мали на кожного окремі важелі впливу. Були майже певними, що обезголовлений ФБК швидко перетвориться на інструмент міжусобної боротьби за особисте збагачення. А тому і невичерпне джерело чвар в опозиційному середовищі.
Оскільки ФБК і Навальний завдяки синергії з Кремлем ще раніше давили основні паростки опозиційності в Росії, то взаємні «викриття» і боротьба на самознищення були тільки питанням часу. Якщо при живому Навальному ФБК пояснював, що в опозиції має бути один лідер, одна програма і одна потужна організація, щоб можна було позмагатися за владу, то після його смерті він почав нищити всіх і вся «в памʼять» про Алєксєя і його справу.
Також великою помилкою для різношерстої російської опозиції було погодитися на «план Навального», який насправді нічим не загрожував путінському режиму. Перетворював на практиці опозицію якщо не на фікцію, то на сліпий інструмент маніпуляцій в руках кремлівських ляльководів. Як би це не звучало цинічно, але Путін, за наказом якого вбили Навального, чи не найбільше скористався з цієї смерті. Обезголовив опозицію і вивів ділків з ФБК на рівень впливових політиків.
Тобто, навіть вбивши лідера ФБК, спецслужби успішно продовжили спецоперацію «Навальний». Тепер вже не лишилося сумнівів, що Кремлю, разом із соратниками Навального, вдалося зберегти яловий ФБК в ролі головної опозиційної сили. Це чітко видно з того, як увесь інформаційний ресурс працював на актуалізацію імені вже мертвого Навального. Це робилося не тільки через атаки на інші опозиційні середовища, але й постійні вкидання політично нерелевантної інформації. Зокрема це стосується заяв експертів про те, що Алєксєя Навального отруїли в увʼязненні. Такий собі секрет Полішинеля розганявся тільки для того, щоб ще раз довести публіці, що Навальний був головним опозиціонером, а ФБК продовжує його справу. Забуваючи уточнити, якою ж насправді була «справа Навального».
Найгіршим у цій ситуації виглядає те, що коли хтось із політемігрантів захотів би критично розібратися в досягненнях Навального, то його відразу піддадуть обструкції і оголосять аморальною людиною, яка підняла руку на святе. На мертвого і невинноубієнного героя. Тому різного роду ділкам і аферистам нічого не лишилося як капіталізувати памʼять про нього. Спробувати відсікти від західного фінансування тих опозиціонерів, які вважають, що не тільки Путін винен у розвʼязанні війни проти України, але й те, що успішне існування путінізму неможливе без масової участі в його функціонуванні росіян.
Не останню скрипку в цьому жахливому театрі відіграє і вдова Юлія. Яка нібито «підхопила прапор» справедливої боротьби і претендує на роль лідерки опозиції. Розʼїжджає по світу і збирає премії і нагороди і, треба розуміти, фонди на боротьбу з Путіним. Цинізм ситуації полягає ще й в тому, що ні Навальний, ні ФБК ніякої особливої шкоди путінському режиму не завдали. І не мали такого наміру. Вони лише сподівалися на те, що коли настане час мирного транзиту влади в Росії, Захід як подарунок вручить їм владу в Росії.
Саме для цього вони загравали з глибинним народом Росії. Виступали на його захист, вимагали і вимагають зняття санкцій з Росії. Обіцяють, що швидко домовляться із західними лідерами. Що без Путіна вони швидко збудують «прекрасну Росію майбутнього», а українці отримають якусь там компенсацію. Через те вони зі справжньою люттю реагували на тих опозиціонерів, які вважають, що всі сили російської опозиції треба зосередити на підтримці справедливої боротьби України з агресором. На діяльності, яка приведе до остаточної поразки Росії і навіть її розпаду.
Саме цим також пояснюється атака ФБК на Лєоніда Нєвзліна зі звинуваченнями в «замовленні» політичних опонентів. Треба думати, що ФБК обрав Нєвзліна обʼєктом атаки тому, що той є найбільшим ворогом Путіна. Який відсудив у Росії майже 53 мільярди доларів за ЮКОС і, не вважаючи себе російським опозиційним політиком, цілком і повністю підтримав Україну. Тобто виступив головним противником псевдоопозиційної лінії ФБК і Навального. Стало очевидним, що справа проти Нєвзліна є вигідною як для ФСБ, так і для ФБК.
Проте Кремль не міг допустити переваги одного з опозиційних крил серед політичних емігрантів, тому й не забарився зі своїми розслідуваннями Максім Кац. Цього разу вже з викриттям корупції і заробітчанства в самому ФБК. Кац, який і до того відзначався вигідними для кремлівського режиму пасами, і в якого був особистий конфлікт із Леонідом Волковим, а потім з самим Навальним, виступив з нищівною критикою діяльності ФБК. Суть якої в тому, що ФБК ніби як франшизу продавав імʼя Навального. Завдяки чому двом банкірам колишнього «Пробізнесбанку» - Лєбєдєву і Желєзняку, які вкрали до мільярда доларів російських вкладників, вдалося уникнути відповідальності. Оскільки ті представили справу на Заході як політичні переслідування в путінській Росії. Підтвердженням чому послужили «гарантійні» листи членів ФБК.
Крім того, обидва банкіри різко зробилися опозиційними політиками і увійшли в керівні органи ФБК. Стали спонсорувати Фонд з фактично украдених грошей. Таким чином, Кремлю дуже легко вдалося продемонструвати громадянам Росії, яким злодійсько-бандитським збіговиськом є опозиція. Що вона існує виключно для розкрадання фондів, виділених на боротьбу з режимом і дбає тільки про особисте збагачення. Російські спецслужби і Кремль щасливі, оскільки після цього опозиціонери вже ніколи не відмиються. Вони практично здійснюють політичне самогубство – самоліквідовуються під акомпанемент і лібрето, написане на Лубʼянці.
Тому треба розуміти, що напади ФБК на Нєвзліна і Ходорковського, як і викривання Кацом корупції в ФБК, з демократичним процесом нічого спільного не мають. В цій боротьбі не виживе ніхто, а зиск матиме виключно Кремль.
PS. Залишається лише резюмувати, що Україні годі сподіватися на спільний фронт з російською опозицією. Що спільний інтерес у неї може бути тільки з тими, хто бажає поразки Росії і віддає свій ресурс задля справедливої перемоги. І це не ФБК, Кац, Яшин і навіть Кара-Мурза.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
