Знаний фахівець з історії Гетьманщини й історичної демографії професор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Юрій Волошин 2016 року опублікував монографію «Козаки і посполиті: міська спільнота Полтави другої половини ХVІІІ століття». Описуючи в одному з розділів праці конфлікти та їхнє вирішення, автор вийшов на ще один цікавий дослідницький сюжет – систему судочинства в Гетьманщині. Власне, їй він і присвятив свою нову книжку. Видання «Козацька Феміда» (Київ: «К.І.С.») побачило світ буквально нещодавно. В інтерв’ю ZAXID.NET Юрій Волошин розповів про реформу судів у «старій Україні», їхню компетенцію та формування правової культури тогочасного суспільства.
Права і вольності понад усе
– Із чим була пов’язана несмілива, як Ви зазначаєте, реформа судівництва в Гетьманщині, запроваджена з ініціативи Кирила Розумовського?
– Судова реформа гетьмана Розумовського, започаткована восени 1763 року, була зумовлена змінами, які відбулися в тодішньому суспільстві. Йдеться про виокремлення стану так званої нової української шляхти, що формувалася з козацької старшини і колишньої шляхти, яка прийшла до козаків на службу і вкоренилася в Гетьманщині. Не секрет, що в період її існування основним законом був Литовський Статут 1588 року. Про це, зокрема, свідчать книги городових урядів, які збереглися і дійшли до нашого часу, та судові протоколи.
У XVIII столітті відбувається стратифікація суспільства. Замкнутість шляхетського стану стає більш очевидною і відчутною. Це потребувало унормування. Перша спроба в цьому напрямі здійснена 1735 року, коли були видані «Права, за якими судиться малоросійський народ». Упорядкування законодавства відбувалося ще за гетьмана Данила Апостола. Згодом було зроблено кілька важливих речей. По-перше, був перекладений Литовський Статут. По-друге, були перекладені й видані дві збірки Магдебурзького права, укладені львівським правником Павлом Щербичем і польським юристом Бартоломеєм Ґроїцьким. Це значно полегшило їхнє використання.
Треба зазначити, що козацтво мало претензії на шляхетство. У зв’язку із цим відбувається спроба реформ, зокрема й судівництва. За часів гетьмана Кирила Розумовського вирішили повернути старі суди: ґродські, земські й підкоморські, які були прописані за Литовським Статутом. Історик Олексій Путро в одній зі своїх статей написав, що реформа Розумовського узаконила чи підтвердила те, що все козацтво – це лицарство, а отже і шляхта. По суті, як писав історик, гетьман нобілітував усе козацтво, хоча йому про це і не йшлося.
Реформа судочинства була підштовхнута суспільними потребами і спробами якось змінити це суспільство. Я не називав би це просвітницькими реформами, які відбувалися тоді в Російській імперії. На мою думку, процеси у «старій Україні» розвивалися у зворотний бік, апелюючи до системи, котра існувала в Речі Посполитій. Права і вольності були «фішкою» всієї Гетьманщини. За них трималися. Чому, власне, цей вектор на Росію, на Московське царство ніколи не був зламаний, попри різні спроби, включно з Гадяцькою унією? Тому що всі царі, навіть Петро І, гарантували права і вольності козаків.
Ми можемо багато говорити про наступ на ці права й обмеження зовнішньополітичної діяльності, але російські правителі гарантували дотримання так званих пунктів. Для того, щоб Гетьманщина була лояльною до імперії, потрібно було забезпечувати права і вольності, чого не змогли зробити польський король і Сейм. Натомість московські царі – інтуїтивно чи спеціально – постійно звертали увагу на це.
Козаки не були патріотами Російської держави. Для них була важливою не держава. Велике значення мав цар. Саме він гарантував їхні права. У тій системі автономне чи квазіавтономне утворення не могло існувати, якщо не було прямого виходу на сюзерена. Спершу це був король. Із ним посварилися й розбіглися, потім з’явився цар.
– Як формувалася нова система правосуддя і наскільки покращилося її функціонування?
– Історики Дмитро Міллер і Олександр Лазаревський зазначали, що процес формування судів у Гетьманщині був тривалим. Наприклад, потрібно було визначити компетенцію полкових судів, які вели всі справи. Відповідно, формування повноважень судів та їхньої структури займало багато часу. Наскільки ефективною була така система, важко сказати. Але, вочевидь, певний ефект вона мала, бо існувала культура позиватися до суду, що згодом, у ХІХ столітті, переросла у знамените малоросійське сутяжництво.
Інколи суди затягували деякі процеси. Хтось не з’являвся на засідання. Возний, який поєднував широкі повноваження поліцейського, судового пристава і навіть судового лікаря, мав тричі викликати відповідача. Він або персонально вручав квит (повістку) в суд, або у присутності свідків, «людей добрих, віри годних», залишав це запрошення на майні, на землі. І лише якщо оскаржений тричі не з’являвся до суду, тоді засідання відбувалось без його участі.
– За яким принципом формувався склад Полтавського ґродського суду? Якими, кажучи сучасною мовою, були критерії доброчесності для служителів козацької Феміди?
– По суті, за своїм складом ґродські суди дублювали полкові. Там засідали вищі урядовці полку, а головою суду був полковник. У Полтаві це Іван Кованько. За Литовським Статутом, членами суду мали бути люди добрі, побожні, цнотливі, гідні, обізнані із правом, які уміють писати. Усі члени суду мали скласти присягу про те, що вони судитимуть справедливо. У цьому сенсі полковий обозний Андрій Руновський є дуже цікавим прикладом соціальної мобільності. Він був сином священика із Переяславщини, закінчив Києво-Могилянську академію, але не став священнослужителем. Руновський пішов у Генеральну військову канцелярію і навіть деякий час її очолював. Потім він став полтавським полковим писарем і полковим обозним. Ця людина мала в Полтаві чимало дворів і багато власності поза містом. Руновський зробив доволі успішну на той час кар’єру. А його син так само став полковим обозним.
– На які питання та соціальні групи поширювалася юрисдикція ґродського суду?
– У ґродському суді судилися вільні, знатні й поштиві люди. Оскільки козаки – це лицарі, то всі вони, безумовно, були знатними й поштивими. Із загальної кількості позовів, які я проаналізував, 66% подавала нова шляхта, від дуже дрібної до старшої. 24% – це рядові козаки. Отже, 90% позовів подавали представники панівного стану. Йдеться про козаків у дуже широкому розумінні. Часто в судових документах можна побачити демонстрацію шляхетської ідентичності простими козаками. Наприклад, коли возний знімав із потерпілих побої, то робив це у присутності шляхти, що на практиці означало козаків Полтавської сотні. Решту підсудних, за моїми підрахунками, становили російські аристократи й духовенство. Селяни не судилися в козацькому суді.
У компетенції ґродських судів є два аспекти: «справи менші, не крваві, де про горло не йдеться» (цивільні) та «справи такі крававі, де про скарання на горло йдеться» (кримінальні). Говорячи мовою джерел, це чолобитницькі та колодницькі справи. Під час розгляду кожної з них застосовували різний підбір законів. У цивільних справах позивалися постраждалі, котрі звинувачували тих, хто завдав їм збитку. У кримінальних – позивачем виступали державні інституції або хтось із високих посадовців. На мою думку, це була спроба контролювати насильство і закріпити за державою монополію на його застосування.
Кшталтування ідентичності
– Якими нормами права, окрім ІІІ Литовського Статуту, керувалися на практиці суди Гетьманщини?
– У більшості випадків ґродські суди спиралися на норми Литовського Статуту. У цивільних справах це майже 88%, у кримінальних – 38%. Окрім того, були й комбінації юридичних норм, що включали Магдебурзьке право, «Книгу Порядку» і «височайші укази» імператорської величності. Останні можна трактувати як намагання царизму поширити свій вплив на судову систему Гетьманщини. Проте ці укази використовували тільки для пом’якшення вироку. Тим паче, коли питання, згідно із суворим Литовським Статутом, стосувалося смертної кари, яку замінювали на заслання.
У Росії XVIII століття смертна кара не практикувалася. Після того, як імператриця Єлизавета Петрівна відвідала київські святині, на це покарання був накладений мораторій. Цю лінію продовжила й Катерина ІІ. Стратили тільки двох злочинців – керівника великого козацького повстання Омеляна Пугачова й організатора державного перевороту Василя Мировича. У локальній спільноті суддям не йшлося про те, аби когось стратити. Натомість винних відправляли на довічне заслання в Сибір або призначали їм тілесне покарання.
– Наскільки поширеним було залучення до судових процесів адвокатів, яких тоді називали прокураторами або повіреними? Як забезпечувався принцип змагальності сторін?
– Коли ми дивимося на суди Гетьманщини, маємо повноцінний судовий процес, схожий на європейський. Під час розгляду справ була змагальність. Позивачі могли не з’являтися на процесі, доручаючи представлення своїх інтересів адвокатам, які відігравали велику роль. Мені видається, що цивільний процес без адвокатів, по суті, був неможливий.
Немає свідчень про те, що на адвокатів десь навчалися. Як правило, це були канцеляристи різних установ. Так, інтереси полтавського бурмістра Павла Руденка в суді представляв канцелярист магістрату Петро Котляревський, батько класика української літератури.
Адвокати працювали не безкоштовно. Із ними укладали угоду. Вони отримували доволі немалі гроші на той час, близько 60 рублів на рік. Глухівський адвокат Іван Бахтін, який представляв інтереси колишнього генерального судді Якова Сулими, пропонував своєму клієнтові «задобрити мздою» суддю, щоб виграти процес. Отже, й тоді існували корупційні схеми. У непростих, знатних людей були більші шанси виграти судові справи.
– Як вплинула імперська модернізація на правову систему Гетьманщини та правову культуру її мешканців?
– Гетьманщина мала унікальну правову культуру ще до того, як Катерина ІІ почала запроваджувати просвітницькі реформи. Є великі дискусії довкола того, як прижилися ці зміни у «старій Україні». Моя дуже суб’єктивна думка полягає в тому, що судова реформа Розумовського нагадує те, як нині відбуваються відкриті слухання парламентського комітету з питань освіти і науки: скасуйте свої нововведення, щоб нам легше було ставати доцентами і професорами, не треба нам англійської мови. А тоді це вилилось у повернення старої судової системи, яка була ще до Хмельниччини.
Щоправда, судова реформа в Гетьманщині зробила роботу судів трохи чіткішою. Але все це базується на ІІІ Литовському Статуті, праві, на яке спиралися так звані руські воєводства Речі Посполитої. Це був не модернізаційний процес, а консервація старого. Козацька старшина і широкі верстви козацтва прагнули утвердити свої права і вольності, котрі значною мірою були схожі на права в Речі Посполитій.
У той період створюється малоросійська ідентичність, яка основана на хозарському міфі та збереженні прав і вольностей. Це, своєю чергою, є модернізацією сарматського міфу, поширеного серед польської шляхти. Про це дуже промовисто свідчать портрети козацьких полковників, виконані у сарматському стилі. У козаків була своя історія (літописці Григорій Грабянка, Самійло Величко і Самовидець), своя правова система і своя ідентичність. Тобто всі атрибути домодерної нації. Думаю, що козаки не потрапляють у тренд європейського Просвітництва. Вони мали своє бачення.
Автор - Сергій Шебеліст.
Оригінальна публікація тут
