Багатьом відома історія міфічного царя Мідаса, який перетворював на золото усе, до чого торкався. Тому й помер від голоду, хоч і казково багатою людиною. Ми живемо не в казці, і в нас ситуація набагато сумніша.
Перш за все, варто пам’ятати, що Мідас робив золото буквально зі всього, при цьому не завдавав нікому шкоди. І взагалі: сам дурень – сам і поплатився за свої дурнуваті бажання. Українські «мідаси» вміють перетворювати на золото і готівку не все, а тільки якісь «хлібні» посади. У МСЕК чи в Пенсійному фонді, наприклад, Хмельницької області. При цьому діють з величезним побічним ефектом – все, до чого вони торкаються як управлінці, перетворюється на лайно. А за їхні дії платять не вони, і не їхні сім’ї – з цим у них якраз все чудово. Навіть якщо корупція і виглядає (а іноді ще й працює) як ефективний механізм управління, на довгострокову перспективу – це кредит, записаний на власних дітей. Добровільна відмова від нормального майбутнього.
І ця система діє вже не одне десятиліття. Вона породила цілий клас «державників», що діють за принципом «а де тут можна прикурити?» Наївно прив'язувати це до якоїсь конкретної влади. Бо влади змінювались, а ми залишалися. Ті, хто наживався, ті, хто протестував, і ті, хто толерував. В «найуспішніших» є що «розказати слідчому» і про часи Кучми, і Ющенка, і Януковича і так далі… При цьому, слід визнати – революції таки трохи змінювали ситуацію на краще (це факт, згадайте міліцію часів Кучми). З іншого боку, риторичний прийом "ми всі винні" – неправильний, облудний та шкідливий. Бо змішує в одну купу постраждалих та бенефіціарів такої ситуації. Інвалід, який платить за те, щоб не бути приниженим «комісією», і чиновник, який збагачується на цьому хабарі – вони, погодьтеся, по-різному «винні» в корупції.
Зараз бенефіціари системи і ті, хто захищає країну, після короткого спалаху «національного єднання» у 2022 році, знову живуть в кардинально протилежних просторах. Фактично сьогодні ситуація з корупцією та соціальною активністю приблизно така ж, як до вторгнення. Тільки з обстрілами, мобілізацією і постійним потоком некрологів. А так довго тривати не може.
Річ у тому, що важкі часи — це не коли погані стають добрими. Це коли добрі стають кращими, а погані — гіршими. І отаке от скотство, як з МСЕК, працює не як причина для розчарування, а як виправдання для власних переконань. «Рейди ТЦК» на концерті Вакарчука, «облави» в нічних клубах і барах – це просто симптоми, повз які все важче проходити, не помічаючи загальної ситуації. Бо хто має очі і вуха, давно міг все зрозуміти. І продовжити будувати власну стратегію виживання за прикладом «дилеми в’язня», опираючись на свої зв’язки, фінансові можливості та персональний рівень порядності. Де прояви корупції просто додатковий аргумент на кшталт «поки Ахметов не сидить».
Як бенефіціари корупційної системи та активна меншість розійшлися в протилежні боки, так і декларована мета боротьби – вихід на кордони 1991 року, давно не збігається із реальними можливостями. Тому що період, коли спільне благо було більшою цінністю для населення, ніж персональна вигода, минув. Настав час системних рішень. Недаремно західні союзники роками вимагають змінювати правила гри, законодавство, механізми і так далі. Демократія так і працює – з розумінням того, що люди різні. Добрі, погані, в основній масі – ніякі. І наївно сподіватися на мораль, коли потрібно мінімізувати корупційні можливості. Кожен знає, що якщо щось можна вкрасти – його вкрадуть. Якщо можна зловживати – будуть. Але так само кожен «реформатор» в глибині душі сподівається, що «стригти купони» буде він, а не з нього.
Тому ми і віримо, попри все, що «виносити сміття з хати» - не на часі. Що систему реформувати неможливо, не втративши на якийсь час управління. Тим часом ставки ростуть, і якщо в мирні часи "золота медаль" для тупуватої дитини багатих батьків — це вкрадені можливості для більш талановитої молоді, то зараз – це відсутність зброї, медикаментів, це ціна чийогось життя.
Навряд чи комусь досі не зрозуміло, що як і в 2004 році, так і в 2013, і навіть у 2019, так і сьогодні – катарсису не сталося. Багаті не стали ділитися з бідними, суспільство не почало жити по-новому і навіть «зробивши їх разом», ми не прокинулися новими людьми. Так і повномасштабне вторгнення не розділило життя суспільства на «до» та «після».
Залишилося дочекатися, коли суспільству озвучать очевидне. Що справді важливим результатом війни буде не стільки конфігурація кордонів, скільки система, яка діятиме в їхніх межах. Бо навіть якщо Україна вийде на кордони 1991 року, але залишиться такою ж неефективною та несправедливою, вона може впасти вже через покоління.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
