Тепер, коли в Польщі запало «міжвладдя», а українсько-польські відносини докотилися до рівня ганебного саботажу країни, яка своєю кровʼю платить за власний суверенітет і вимушена захищати Європу, виникає низка гострих питань. Як так могло статися, що прекрасні і теплі відносини між президентами та народами в один момент перетворилися на трагічний фарс? Хто і де схибив? І найголовніше - чи можна було якось уникнути подібного фіналу?
Для того, щоб насправді зрозуміти, де і коли почався страшний розкол в польському суспільстві щодо бачення майбутнього Польщі, потрібно зробити коротку ретроспективу подій, починаючи із приходу до влади в США президента Дональда Трампа. Людини ексцентричної, брутальної і надзвичайно консервативної. Трамп зміг стати президентом Америки тому, що ліберальні та демократичні уряди у світі не хотіли братися за вирішення нагальних проблем, відкладаючи їх «на потім». Що дало нагоду консервативним силам взяти курс на «згортання демократії».
В цей час Сполученими Штатами прокотилася хвиля вуличних протестів проти расової та соціальної нерівності, які супроводжувалися звичайними погромами, грабежами та насильством. Безсилля влади у наведенні порядку і забезпеченні громадянам відповідної безпеки стали очевидними. Демократична влада не могла застосувати насильство щодо своїх громадян, а громадяни скористалися з безкарності. За таких умов мʼяч перейшов на поле консервативних політиків. І ексцентричний і неполіткоретний Дональд Трамп не упустив можливості скористатися нагодою.
З часу його обрання президентом Америки, погляди багатьох консерваторів були прикуті до нього, як до єдиної надії. Як до політика, який запропонує механізми, що допоможуть зупинити анархію та розпад державних інституцій. Його політика ізоляціонізму, яка загрожувала світові катастрофою, була сприйнята європейськими «бюрґерами» як панацея, що зупинить мільйонні хвилі біженців з Близького Сходу та Африки. А відмова від демократичних процедур і перехід до «ручного» управління - як повернення до нормального стану.
Трамп відразу взявся за «неправильний» Європейський Союз. Який легковажить фінансуванням НАТО, перекладаючи весь тягар утримання оборонного блоку НАТО на США. Сподіваючись на захист НАТО, ЄС продовжував успішно торгувати зі своїм потенційним противником – Росією. В цій позиції до Трампа годі придертися. Все так і було. Зокрема, що стосувалося політики Ангели Меркель та Емманюеля Макрона. Які наввипередки хотіли дружити з Путіним. А це робило позицію цілого Європейського Союзу рихлою і невиразною.
Зміни почалися після відомої промови Дональда Трампа 6 липня 2017 року у Варшаві. Трамп не став винятком серед американських президентів, які регулярно приїжджали з візитами до Варшави і виголошували дуже важливі промови. 1989 року Джордж Буш Старший оголосив про план економічної допомоги для Польщі та Угорщини. Білл Клінтон у 1997 році озвучив рішення про рух НАТО на Схід. 2001 року Джордж Буш проголосив про важливість ролі «Європи обʼєднаної і вільної». А Барак Обама у 2014 році наголосив на важливості трансформаційних змін у Польщі.
Візиту Дональда Трампа у 2017 році чекали особливо. Перш за все тому, що при владі у Польщі перебував консервативний ПіС. У якого «не складалися» відносини із Євросоюзом. Формально через спроби протидіяти бездумній міграційній політиці Брюсселя, який буквально змушував національні уряди погодитися на конкретні квоти прийому біженців. Вже тоді уряд ПіС скористався сусідством з Україною, зарахувавши мільйон сезонних трудових мігрантів до біженців, які втекли від війни у себе на батьківщині.
Критика Німеччини, включаючи питання виплати Польщі репарацій за збитки завдані під час Другої світової війни, перехід багатьох польських медій під контроль німецьких корпорацій, та спроби домінування Берліна в ЄС зробили Варшаву осередком спротиву брюсельській бюрократії.
І тут правляча в Польщі партія отримала надпотужного союзника в особі Дональда Трампа. У якого так само не склалися відносини з німецькою пані канцлер. Церемонія виступу Трампа була надзвичайно патетичною. Він промовляв біля підніжжя памʼятника Варшавського повстання. Багато говорив про героїчну польську історію. Про особливу роль і місію Польщі. І що найцікавіше – однозначно підтримав ідею «Триморʼя».
Що б не говорили польські аналітики того часу, але це була концепція створення альтернативного до ЄС союзу. Почалося все зі старої польської концепції «Міжморʼя» або ідеї Балто-Чорноморського союзу. Ідея «Триморʼя» виникла пізніше і статус в ній України був туманним. Оскільки решта країн-учасниць були членами Євросоюзу. Таким чином Україна опинялася у свого роду факультативному статусі.
Якщо перенести ситуацію на сьогоднішній день, то присутність у новому «союзі» Австрії, Словаччини та Угорщини нічого доброго Україні не обіцяли. Можна зробити припущення, що американські та польські аналітики вирішили, що Україна є надто проблемною, слабкою і перебуває міцно в російській орбіті. Що присутність України робить задум неможливим для реалізації.
Якщо бути відвертим, то й ідея «Міжморʼя» не була дуже життєздатною. Особливо з огляду на те, що не передбачала рівноправних і партнерських відносин. На жаль, речники польської сторони, такі як пан Жарин, дозволяли собі відкрито говорити про цивілізаційну вищість поляків та їхню «історичну» відповідальність про долю «кресів». При такому підході найменша російська провокація навколо складної історичної теми загрожувала обвалом усієї конструкції.
Підтримка президентом Трампом концепції «Триморʼя» була недвозначним сигналом для ЄС і Росії. Що ЄС має припинити бавитися в «рівність і демократію», сповідуючи подвійні стандарти, бо не стільки того сонця, що тільки в Брюсельському вікні. Що деякі країни можуть і відмовитися від диктату національним урядам. Особливо що стосується загально зобовʼязуючого законодавства та демократичних процедур. Трамп закликав Європу пробудитися і долучитися до творення нової моделі міжнародної безпеки.
Хоча президент Америки чітко заявив, що Росія має перестати «дестабілізувати Україну», він водночас допустив зближення у відносинах Москви і Вашингтона. Виглядало це на те, що заради великої мети – боротьби з екстремізмом та міжнародним тероризмом, Україна може стати «розмінною монетою».
І в цьому випадку невідомо як би повів себе уряд у Варшаві. Справа в тому, що консервативний уряд Дональда Трампа був для ПіСу більш важливим, ніж демократія і дотримання букви міжнародного права. Нема нічого дивного в тому, що центральноєвропейські ліберали вибудовували свої відносини із американськими «демократами». Натомість правоцентристи - із «республіканцями». Таким чином на Дональда Трампа орієнтувалися і Угорщина Віктора Орбана, і Польща, умовно кажучи, Ярослава Качинського. Між цими обома центральноєвропейськими країнами існувала довга історична дружба.
Їх також обʼєднувало ставлення до демократії та постійні суперечки з Євросоюзом на цьому ґрунті. Орбан, наприклад, пішов справжньою війною проти основного спонсора американських «демократів» Джорджа Сороса. Не відставав у цьому плані й ПіС, який боровся зі своїм внутрішнім ворогом, як «німецьким агентом» і жупелом антипольськості Євросоюзу – Дональдом Туском. До слова, Туск так само не скупився з епітетами на адресу правлячої партії. І мав немало скелетів у своїй «російській» шафі.
Таким чином, підтримавши ідею «Триморʼя», Трамп означив появу ультраконсервативної осі в Європейському Союзі. Якою міг би шантажувати Брюсель, Берлін та Париж. Це були країни, що з різною мірою успішності прийнялися за «згортання демократії у себе вдома. Єдине, що могло стримувати польський уряд від такого консервативного інтернаціоналу – це присутність в ньому Росії.
Якщо Угорщину нічого не стримувало, то у Ярослава Качинського були свої, інші резони. Він ніколи не змирився б з тим, щоб піти хоч на якусь співпрацю з Росією. Яку вважав історичним ворогом Польщі за «розбори», за розстріли в Катині і особливо за вбивство Путіним його брата президента Леха Качинського та частини польської національної еліти, що загинула на борту літака під Смоленськом. Саме через це ідея консервативної революції Трампа у польському випадку набувала надважливих відмінностей. Які й врятували українсько-польські відносини після повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого.
Варто додати, що ці відносини були все ж ситуативними. Оскільки Україна, яка виходила на Майдани, творила революції заради демократичного майбутнього і європейського вибору, була в цій комбінації факультативною. Було питанням часу, коли польським консервативним елітам стане зрозумілим, що Україна на даний час є найбільшою єврооптимісткою. І що всі конструкції, які містять в собі євроскептицизм, у ній не приживуться. Що й сталося за останні півроку. Про те, що могло статися у випадку третьої перемоги ПіСу і, які труднощі з українською євроінтеграцією могли очікувати на Україну з боку країн «Триморʼя» - читайте в наступній статті.
ПС. Забігаючи наперед, на вас також чекає розбір «української» політики від Дональда Туска та нової коаліції.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
