Якщо буде потреба – можна зробити розлогий аналіз з розбором історичних поглядів російського диктатора (озвучених у нещодавньому та більш давніх текстах), хоча, як на мене, це виглядає десь так само, як серйозний розбір «Малої Землі» Брежнєва. Це радше привід для оновлення старих анекдотів про нашого дорогого Леоніда Ілліча чи навіть «великого вченого-мовознавця».
Проте один момент з того «історичного опусу» вартий уваги або принаймні цікавий особисто для мене. Своєю чергою мої міркування з цього приводу можуть бути корисними для ширшого загалу. Цей момент – уявлення про централізоване політичне ціле або «єдине» як про безумовне благо. Ця логіка просякає історичне бачення авторів документа від Київської Русі до сьогодення, ця логіка просякає текст колективного Путіна: слово «єдність» винесено в заголовок статті, а до того ще 26 разів відповідний корінь вжито в самому тексті.
«Київська Русь – держава східних слов’ян, була ослаблена роздробленістю та князівськими міжусобицями, що зробило її легкою здобиччю зовнішніх сил». Щось таке можна прочитати навіть у наших підручниках сьогодні, так само як і в російських підручниках, зрештою, як і в радянських. А до того – у межах монархічного уявлення про «збирання земель руських під рукою російського царя». І якщо питання усобиць (і спадкового права Русі) і справді може визначати силу чи слабкість, то питання роздробленості – дискусійне.
Адже що таке роздробленість? Це період, який настає після часу «єдності». Часу, коли Київ був чи не єдиним великим політичним центром великої території. І саме цей період «єдності» вважається періодом сили, а наступний – періодом слабкості. Але чому в попередній період Київ був чи не єдиним політичним центром Русі? Хіба не тому, що він був чи не єдиним великим та розвиненим торговельним міським центром взагалі? Хіба не розвиток інших регіональних центрів підірвав цю київську монополію на одиноку, але жирну точку на історичній карті?
Розвиток – розумієте? Одне місто посередині мапи, де на сотні кілометрів в усі боки від нього – села, ліси та лісостепи – це ми називаємо періодом розквіту, а ситуацію, коли розвивається мережа міст, чиї князі вже навіть можуть скласти конкуренцію київським – ми називаємо занепадом, хоча арифметика тут проста: одне місто – це менше, ніж десяток міст.
Також ідеться про розвиток в іншому сенсі – розвиток технологій сільського господарства та промислів. Якщо Київ як міський центр постав, серед іншого, завдяки торгівлі з Візантією (як військово-торговельна резиденція русів, то нові міста наступного періоду розвиваються, зокрема, завдяки сільському господарству, що зменшує їхню залежність від Києва.
Отже, політична «роздробленість» стає наслідком або навіть умовою розвитку, а не причиною занепаду (на відміну від усобиць). Виходить, що роздробленість – це криза зростання. Лише брак знань та специфічна оптика заважає нам це побачити. Почасти ця оптика сформована історичними картами. Дивимося на карту періоду ранньої Русі і бачимо величезну територію, пофарбовану в один колір, в її центрі – Київ, а десь там на півночі ще Новгород. Дивимося на карту періоду роздробленості – тепер ця велика територія пофарбована у різні кольори, в кожному різнокольоровому клаптику – місто чи кілька. Одразу виникає думка – ого, було таке велике єдине – сильне, а стало багато малих – слабких. Десь так думає і колективний Володимир Путін, коли міркує про давнє та нещодавнє минуле, або коли обмежує і без того досить куций російський федералізм доби Єльцина.
І не лише Київська Русь тут може слугувати історичним прикладом обмеженості такого погляду. Іншим яскравим прикладом недооціненого регіонального розвитку є роздроблена на багато князівств Німеччина XIX століття. Тоді кожен політичний центр – столиця князівства – мали доволі пристойний університет, а уряд ефективно опікувався промисловістю та інфраструктурою невеликої території. Звісно, кожен із цих центрів був менш розвинений промислово, коли порівнювати з Лондоном чи Парижем, але після об’єднання Німеччини сума промислової потуги цих розвинених регіональних міст обійшла Францію та Англію. Локальна увага до науки та промисловості, багато центрів комерції та знання в підсумку дали більшу потугу, ніж концентрація та централізація ресурсів і процесів.
Отож, у статті російського диктатора ми знову наштовхуємося на стале уявлення про те, що для сили потрібна централізація та концентрація… А хто нам таке сказав? Нам це каже історіографічна традиція, що гіперболізує та універсалізує певні аспекти історичного розвитку кількох західноєвропейських країн. Та сама історіографічна традиція, до речі, стверджує, що для індустріалізації та модернізації України треба було прийняти русифікацію та концентрацію політичної влади у Москві.
І та сама традиція змушує нас боятися навіть продуманої та розумно втіленої децентралізації, а росіян – реального федералізму, що знижує гнучкість та ефективність управління, а також посилює корупцію, перевантажує бюрократичний апарат та утруднює розв’язання проблем громад шляхом тиску на місцеву владу.
Можливо, концентрація яскравих вчених та спеціалістів у Москві історично і зробила АН СРСР потужним світовим центром науки (і це досі є почасти справедливим для РАН: ті самі міркування можна озвучити щодо фактичної ліквідації початків російського федералізму вже в сучасній Росії). Але хто готовий закластися, що більший рівень економічної та політичної самостійності на рівні республік не сприяв би формуванню потужніших науково-технічних осередків у кожній республіці, підвищуючи сумарну міць союзу? Звісно, якщо уявити, що йшлося б про істинний союз, на кшталт Європейського, а не про режим, встановлений значною мірою силою зброї. Вочевидь, сам характер нерівності суб’єктів заздалегідь і визначив центр концентрації ресурсу – «союзний центр».
Путін, його спічрайтери та загалом більшість російського політичного класу не розуміють концепту розвитку навіть у минулому. Навіть їхній територіальний імперіалізм не просто застарів і перебуває десь у XVIII ст. (коли сільське господарство вважалося чи не єдиним джерелом благ, тому розширення території мало якийсь сенс), але й з огляду на фактичне застосування радше шкодить проєкту, ніж допомагає йому. Тобто вони не навчилися робити по-новому, а по-старому робити вже розучилися. Ресурсу та політичної волі вистачає, стратегічного бачення та епістемологічної підкованості – бракує.
У Росії є величезний потенціал для розвитку навіть суто в категоріях опанування її власних територій, розвитку інфраструктури міст та шляхів сполучення. У неї є великий потенціал розвитку власного людського капіталу та поглинання цього капіталу з країн своєї економічної і політичної орбіти. Зокрема, так відбувалося до 2014 року і з Україною: заробітчани зі Закарпаття чи айтішники з Харкова й Донецька притягувалися до Москви, де лишали свій внесок в економіку регіону – працею, податками, споживанням тощо.
Значну частину цього Росія втратила і досі втрачає в безглуздій спробі розв’язати внутрішні проблеми шляхом захоплення ще одного клаптику землі, опанувати який вона так само не може, як Магаданську область чи Хабаровський край. У гонитві за зовнішніми атрибутами імперії, розпалюванням шовіністичного угару російський політичний клас компенсує те, що він уже просто не вміє створювати та керувати імперією навіть зразка XVIII–XIX ст., не кажучи вже про модерні потужні наднаціональні економічні та політичні проєкти.
Наступне покоління російських урядовців, можливо, лібералів (якщо зможе подолати власні епістемологічні проблеми, зокрема постійні бідкання на «неправильний народ»), може стати набагато ефективнішим менеджером внутрішньої та зовнішньої політики Росії, опанування територіями, економічної, політичної та культурної експансії.
До того часу в нас є невеличка фора, якою ми маємо скористатися якщо не на державному рівні (з нашим політичним класом на це розраховувати не варто, він перебуває у не меншій кризі, ніж російський, і має до того ж менший інституційний досвід), то на рівні спільнот інтелігенції та експертних груп різного політичного спектру.
Можна почати бодай з деконструкції власних хибних уявлень та підставових вірувань про реальність, зокрема уявлення про те, що централізація та концентрація є безумовним благом для країни та її розвитку.
Автор - Яків Яковенко.
Оригінальна публікація тут
