Велика увага до актуальної внутрішньої ситуації в Росії продиктована аж ніяк не русофільством, а тим більше русофобією. Ці емоційні категорії необхідно просто виключити зі вжитку, якщо мова йде про критичний аналіз внутрішнього потенціалу, міцності та стійкості системи. Основним питанням в ситуації, що склалася, залишається «хто очолить владу в Росії на перехідний період і наскільки договороздатною буде ця особа». Від цього залежать буквально всі сценарії закінчення війни, транзиту влади і обрання моделі для подальшого функціонування.
Якщо уважно придивитися до сучасної Росії, то на поверхню вийшла дуже невідрадна картина. Путін, який надував диктаторські щоки, виявився не всесильним. Невеличкий заколот у створеній з його благословення ПВК «Ваґнер» показав, що ненависний Кремль росіяни готові зрадити за лічені дні. Якщо Ростов-на-Дону рукоплескав навіть закінченому кримінальникові Прігожину, то можна уявити, як легко влада в Росії може перейти до когось із менш заплямованим послужним списком.
Ще зовсім недавно здавалося, що влада Путіна не має жодної тріщинки. Що до нього не підступитися, не вбити і не отруїти. Тисячі відданих охоронців та багаторівневі кордони безпеки зроблять неможливим будь-який замах на нього. Що ті, хто із системи відважиться на змову або заколот – будуть негайно розчинені в соляній кислоті й від них не залишиться і сліду. Але напів-путч одного з найближчих соратників Путіна показав, що голлівудські сценарії про вбивства диктаторів можуть виявитися зайвими. Оскільки диктатор так боїться за своє життя і настільки не довіряє оточенню, що при першій же загрозі втік з Москви.
При такому розвитку подій можна легко допустити тимчасове «двовладдя» - Путіна, який намагається з далекого бункера погрожувати світові і самим росіянам скористатися «ядерною» кнопкою, і когось із генералів, якого спраглі «нормалізації» просто на руках занесли в Кремль. Цей «хтось» буде мати вже на перших порах внутрішню підтримку російського істеблішменту, колективного Заходу, який захоче з ним домовлятися, і «стражденного» глибинного народу, який попри все не хоче вмирати в Україні.
Не виключено, що до такого сценарію приєднаються найвпливовіші російські олігархи, але не члени «кооперативу Озеро». Ці залишаться з Путіним до кінця, оскільки вони одне ціле, члени однієї банди, яка програла. Можуть статися метаморфози з такими олігархами як Роман Абрамович. Абрамович є дуже цікавою фігурою на теперішній політичній шахівниці. Будучи таємним розпорядником капіталів Путіна, він зумів стати посередником з Києвом у найбільш критичний момент війни. Зрозуміло, що Роман Абрамович мав отримати не тільки «добро» на роль посередника від Путіна та США, але й згоду Києва.
Чим справа закінчилася – відомо. Україна виграла так важливий час для повнішої мобілізації сил і виступила перед Заходом надійною і договороздатною стороною. Згода Путіна на переговори показала, що він хотів повторити тактику поетапного поглинання України. Але реалізації цього плану перешкодила самовіддана боротьба українців за свою державу і безкомпромісна позиція політичного керівництва країни. Безпрецедентна боротьба українців так само сплутала карти колективному Заходу і проросійському Сходу. Президент Зеленський через свої виступи в парламентах країн світу зумів настільки організувати вплив народу на своїх національних лідерів, що ті, для того щоб не програти на наступних виборах, також зайняли більш принципову позицію.
Проте, треба розуміти, що «місія Абрамовича» на цьому не закінчилася. Його контакти на найвищому рівні ще більше інтенсифікувалися. Стала проглядатися лінія не тільки на те, як вивести свої капітали з-під санкцій, але й зберегти за деякими з них контроль. Так раптово виникла ідея продажу футбольного клубу «Челсі» і створення фонду допомоги постраждалим від війни українцям. Яка дуже швидко трансформувалася в ідею підтримувати також росіян, які виїхали з Росії. Що може непрямо вказувати на те, що Абрамович готує мережу своїх прихильників серед так званих релокантів.
Тут він явно входить в конфлікт із кількома центрами російської ліберальної опозиції, яку Путін зумів витіснити в Європу. Аналіз ситуації в середовищі російської опозиції заслуговує на не одну статтю. А в цій статті варто окреслити двох фактичних лідерів. Мова йде про Міхаїла Ходорковського та Алєксєя Навального. Поділ на два конкретні табори є дуже умовним, оскільки між опозиціонерами не те, що нема єдності, а все більш помітною стає конкуренція і ворожнеча.
Прибережу для іншої статті розповідь про хитросплетіння в середовищі ліберальних опозиціонерів. Повірте, різниця між Ходорковським і Навальним не тільки в тому, що один сидів, а другий продовжує сидіти. Але спільним між ними є те, що структури і одного і другого не мають своєї розгалуженої мережі, яка в разі потреби перебере на себе владу в Росії. Обидва політики є цілком залежними від волі Заходу і намагаються стати його монопольним партнером.
І тут нас чекає багато несподіваного. Проблема полягає в тому, яким чином Захід має взяти владу в Росії для подальшої передачі її розрізненим лібералам та демократам? Як на це зреагує російський «глибинний» народ та наявний правлячий політичний клас? І найголовніше, якою буде роль України в трансформаційних процесах в Росії. Ситуація, коли українці проливають свою кров, звільняють від окупації свою країну, чим нищать путінський режим, щоб потім російські опозиціонери сказали їм «не пхайтеся», бо ми це питання «порішали» з нашими західними партнерами – неприпустима.
Виглядає на те, що найімовірнішим сценарієм стане система домовленостей і компромісів між російською опозицією та правлячим класом в Росії. При чому опозиціонери, не маючи підтримки в народі, не можуть навіть розраховувати на свою участь у владі. І не існує в природі сили, яка б їх туди призначила. Всі це добре розуміють. А тому опозиціонери-релоканти мають щось запропонувати сучасному російському істеблішменту. І це «щось» чітко випливає із неймовірної активності політичних емігрантів. Які стараються стати головними представниками з боку Заходу на переговорах із російською владою.
Як показує аналіз заяв та програмних документів різного роду політичних середовищ в еміграції, політичні релоканти та окремі олігархи обіцятимуть російським владоможцям конкретні гарантії. Гарантії того, що Захід не допустить розпаду Росії і вибуху громадянської війни. Що вони подбають, щоб з «нової» Росії були зняті майже всі санкції. Мотивуючи це тим, що країну треба перебудовувати і відбудовувати. Боюся, що обіцянки можуть стосуватися навіть не виплати Україні компенсації за завдану російськими агресією та війною шкоду. Про що вже свідчить «юридична» тяганина навколо передання заморожених російських активів Україні.
Може виникнути спокуса розрахуватися з Україною капіталами усуненого Путіна та його найближчого оточення. В кожному разі – це найбільш некорисний і несправедливий для України сценарій. При чому багато західних лідерів можуть легко «спокуситися» на нього. Коли вся вина буде покладена на Путіна та його кліку, а великий російський «компроміс» відкриє нові горизонти для торгівлі та економічної співпраці. Про варіанти протидії такій змові читайте у наступній статті.
