Міжнародна система безпеки так довго трухлявіла і до неї довго майже нікому не було діла, що її деградація ледве не привела до світового колапсу. Ще недавно здавалося, що можна просто махнути рукою на всі ті ОБСЄ, Червоний хрест, ЮНЕСКО та й саму ООН разом з її Радою безпеки, де постійне членство з правом вето має Росія. Головний агресор нашого часу. Ефективність від її резолюцій нікчемна, а бюджет та прикута увага – величезні. Але є один важливий момент. ООН залишається єдиною міжнародною організацією планетарного масштабу. І хочемо ми того чи ні – вона формує основну базу міжнародної безпеки. На жаль, світ просто звик до її несправедливих рішень та маніпулятивних однобоких заяв. І це звикання має свою історію.
Міжнародні безпекові організації після розпаду Радянського Союзу і розвалу біполярної системи «знайшли себе» в ролі таких собі самодостатніх дармоїдів. Коли матеріальне забезпечення бюрократичного апарату взяло гору над суттю і призначенням організацій та програм. Якщо раніше апарат ООН «дисциплінувала» Холодна війна, то зі зникненням біполярного протистояння пропала і прискіплива увага до роботи апарату ООН. Відтоді бюрократична армія перейшла на свого роду «кормління» завдяки позиції та посадам, перетворивши ООН на величезну «синекуру». Тобто апарат ООН став існувати ніби сам по собі. Багатьох чиновників, керівників, координаторів, адміністраторів та ревізорів вдалося перекупили різним емісарам диктаторських та авторитарних режимів. Дехто з них не проминув поживитися на спеціальних програмах для проблемних регіонів.
Але найбільше вдалося «нацарювати» керівникам на тому, щоб створити хаос щодо визначення функцій Організації в нових умовах. На тому, щоб так і не був вироблений ефективний механізм реалізації рішень та резолюцій ООН. Щоб ООН перестала нагадувати безвідповідальний дискусійний клуб, який тільки те й може, що висловлювати занепокоєння. І через це фактично зняла зі себе усю відповідальність за наслідки своєї ж роботи.
Бюрократія явно заробила також на збереженні без змін старої структури. А структуру необхідно було докорінно міняти вже з огляду на те, що Радянський Союз програв Холодну війну і розвалився. А з ним канув у лету весь «соціалістичний табір». Навіть більше – країни цього підневільного Москві табору стрімголов поспішили проголосити свою повну незалежність і увійти в якості повноправних членів до усіх міжнародних структур.
Під цей шумок і нібито демократична Росія дивним чином «замінила» в ООН Радянський Союз. Діставши золоту акцію впливу на роботу всієї Організації, успадкувавши право вето від померлого СРСР. Абсурдність цього юридичного «недогляду» особливо боляче відчувається після прямої агресії Російської Федерації проти суверенної України. Важко сказати чи це сталося через корупційне діяння, чи було «цукеркою» від Заходу, щоб заспокоїти гіркоту від розвалу СРСР або, можливо, спробою втягнути Москву в клуб достойних джентльменів.
Одне слово, Захід дивно враз закрив очі на всі процедурні моменти, ніби не зауваживши, що пускає цапа в город з капустою. А якщо згадати, що в Раді безпеки ООН є ще один постійний і дуже суперечливий член – комуністичний Китай, то питання ефективності ООН, як інструменту врегулювання міжнародних конфліктів можна закривати.
При цьому той самий Захід не подбав, щоб змінити в ООН правовий статус розширеного Європейського Союзу. Не змінив статус «переможеної» обʼєднаній Німеччині – провідній економіці Європейського Союзу. Знову ж таки, можна припустити, що Сполучені Штати Америки таким чином намагалися зупинити зростання потуги свого нового економічного конкурента. Але практика показала, що така короткозорість привела до фатальних наслідків. Та ж Німеччина, як і більшість країн Євросоюзу, кинулися співпрацювати з багатою на ресурси Росією та Китаєм, з його дешевим ринком праці.
Після того, як іноземні фірми, банки і навіть цілі країни остаточно «підсіли» на співпрацю з Росією, там в результаті чергового «договорняка» змінився президент. Ним, після не завжди тверезого Єльцина, став недавній кадебіст Владімір Путін. Який навіть не пробував бути європейцем - таким його робили західні політики, щоб виправдати свою співпрацю з монстром. І який для того, щоб стати президентом, вдався до підриву житлових будинків зі сотнями жертв. Цього разу у своїй країні. Для того, щоб показати себе успішним борцем із сепаратизмом, каналізувавши ненависть росіян проти Чечні.
Вже тоді західним політикам і особливо ООН треба було бити на сполох. Хоча, що казати, якщо Захід продовжував не помічати відверто реваншистських заяв Путіна на відновлення Радянського Союзу у вигляді нової Російської імперії. Навіть гірше, американські президенти більше довіряли Путіну, ніж всім решті на Європейському континенті. Відібрали в України ядерну зброю, передали її Росії, а Україні підсунули безвідповідальний Будапештський меморандум.
Європейські та американські політичні еліти, ніби перебуваючи в стані «летаргічного сну», не реагували на створення Росією кривавих анклавів у так званому Придністровʼї, в Грузії і зрештою - анексію українського Криму та на «утворення» «ДНР-ЛНР». Відверта військова агресія кожного разу сходила з рук Путіну. Мало того, відсутність конкретних рішень зупинити Росію, ялові голосування в ООН певним чином легітимізували політику Путіна. Розпалювали апетити кривавого агресора, який бачив, що Захід готовий «умиротворити» його поступками ціною України та інших країн.
За весь час правління Путіна в Росії йому вдалося не тільки легко утвердити авторитарний режим у себе в країні, знищити опозицію й інакодумство, але й створити гігантську світову терористичну мережу. Метою якої є знищення існуючого демократичного порядку і утвердження нової авторитарної системи світового рівня. А події остатніх років чітко засвідчують, що склався таємний блок з Росії, Ірану, Китаю, КНДР, який ні перед чим не зупиниться. Зараз це Україна й Ізраїль. А завтра увесь світ.
Тому не треба довго гадати, щоб зрозуміти, що саме колективний Захід якщо не виплекав, то принаймні сприяв росту монстра, який називається Росія Путіна. Всьому цьому передували картельні змови на рівні держав. Відверта релятивізація усталених цінностей через сповідування так званої Realpolitik. Коли враховуються тільки інтереси великих і впливових. Коли здобувається вигода ціною слабших, або тих, що живуть за правилами. Різне право для різних держав. Право недотримуватися правових норм.
Все це відбувалося на найвищому рівні, тобто лідерів великих держав. Де важливу роль відігравали особисті звʼязки та вигода. І найгірше – це відсутність механізмів покарання. Бо відомо, що непокаране зло – множиться. А світ досягнув стану, коли кількість порушників з величезною владою в руках досягає критичного рівня. Їхня поведінка стає тіньовими правилами, за якими починає жити світ. І так знову по колу. Здається, світ наблизився до своєї крайньої межі, коли якщо не опритомніти і не виступити спільним фронтом, то завтра буде пізно. А найбільший міжнародний форум – ООН буде продовжувати висловлювати «занепокоєння», дивлячись на обезголовлених або прострілених то українських, то ізраїльських немовлят.
ПС. Щоб не виглядати голослівним щодо корумпованості ООН пригадаю історію з 2004 року. Коли Сполучені Штати Америки, вражені масштабом корупції ООН в Іраку, призначили спеціальну комісію з розслідування. Виявилося, що в 1996 році, попри санкції проти диктатора Саддама Хусейна, ООН, щоб уникнути гуманітарної катастрофи, запровадила спеціальну програму «Нафта в обмін на продовольство». За цей час Ірак отримав право необмежено продавати нафту. Продали аж на 100 млрд доларів. Програму зупинили тільки в листопаді 2003 року, вже після смерті диктатора.
Комісія з перевірки виявила астрономічне розкрадання коштів. Саддам привласнив собі 10 млрд доларів, а ООН «наварила» аж 11 для себе. Виявилося, що ООН визначила для себе своєрідні комісійні – 3% з кожного проданого Іраком бареля нафти. Тодішній генеральний секретар ООН Кофі Аннан призначив директором цієї програми свого друга Бенона Севана. А координувати програму взялася швейцарська фірма «Котекна», де платним консультантом числився син генсека – Коджо. Після цього пограбування за участі ООН Коджо Аннан став дуже успішним бізнесменом. Перевірка виявила, що серед найбільших бенефіціарів було 46 російських фірм і бізнесменів. Після них ішли французи з їхнім «Парібас» банком. Тому не дивуймося яловості і поблажливості ООН щодо країн, які мають величезні запаси нафти.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
