Досі доводиться зустрічати твердження, що «історію пишуть переможці». Цей принцип настільки гарно сформульований, що попри певну втрату актуальності, продовжує звучати переконливо. Так, колись це дійсно мало сенс, адже способів поширення інформації було не так вже й багато, і при бажанні їх можна було цензурувати, змінювати або просто знищити. Ліквідувати носіїв, спалити книги, сформувати «правильну» шкільну програму і вірити (часто – даремно), що тепер це «назавжди та остаточно».
Глиняних табличок можна було наробити значно більше, аніж висічених на камені скрижалів, але все одно не безмежну кількість. Затирати фрески і мозаїки теж не здавалося безнадійним завданням. Як і перевіряти / переписувати рукописні книги. Навіть з мандрівними проповідниками можна було дати раду, володіючи більш-менш притомним репресивним апаратом.
Певне сум’яття в цю ідилічну картину внесло винайдення книгодрукування, але оскільки обладнання було громіздким і коштовним, то така «свобода слова» могла існувати лише за наявності фізичного захисту. Наприклад, з боку німецьких князів для Мартіна Лютера.
Для газет існувала цензура, для самвидаву – спеціальна поліція. Для радянських енциклопедій періодично друкувалися нові сторінки, які потрібно було вклеювати на місце вирваних. Сьогодні, коли більшість інформації «живе» в «хмарі», для цензурування потрібен великий цифровий концтабір. Наскільки це життєздатна ідея, скоро побачимо на прикладі комуністичного Китаю.
Якби там не було, історію давно вже пишуть не тільки переможці. Фактично, зараз історію пишуть і переписують всі, кому не лінь. Це колись, щоб стати Ярославом Мудрим і призначити брата на роль «Окаянного», потрібно було перемогти в міжусобній війні тривалістю багато років. Зараз будь-хто може нести світові свою «правду», був би тільки доступ до мережі. Тому нема кінця-краю (і не передбачається) конфліктам і ресентименту.
В цьому, слід визнати, піонерами і першовідкривачами є росіяни, які змогли побудувати ефективну інформаційну політику при фактичній відкритості та плюралізмі думок в мережі. Які ніяк не впливають на загальний стан справ.
Наприклад, як бачать історію середньостатистичні росіяни – споживачі офіційної пропаганди? Вони продовжують свою Велику Вітчизняну війну проти гендерно-нейтральної НАТИ, захищають свій дім від чорношкірих содомітів. Так, звучить по-дебільному і вони це знають, але ж не можуть визнати, що є співучасниками злочину Путіна, його опорою та підтримкою.
Чи перестануть вони в це вірити, якщо раптом програють і сучасні політичні емігранти побудують «прекрасну Росію будущего»? Ні. Вони і далі говоритимуть, що все робили правильно і в них не було іншого виходу. Ще зовсім недавно чеченці були ворогами, які відрізали голови «мальчікам». Зараз це «юберменші», еліта Росії. І нічого – наратив про Чеченські війни спокійно співіснує із сучасним станом речей. Через 20 років росіянам розкажуть, що ніяка це була не «гей-пропаганда», а справжні «скрєпи» - і вони «повірять», ось побачите.
Росія, мабуть, першою успішно інструменталізувала інформаційний шум не лише стосовно ворогів, а й щодо власного населення. Таким чином, тамтешній еліті можна плести будь-які, часто взаємосуперечливі речі, і народ сприйматиме це спокійно. Що ж поробиш, барін трохи дивакуватий, зате сильно не б’ють, і не всіх…
Якщо нам важливо, як сучасність сприйматимуть в майбутньому, потрібно не чекати, чим все закінчиться. Не переможці писатимуть історію, її пишуть вже, всі сторони. І ця писанина теж є інструментом у війні.
Що, наприклад, запам'ятають в контексті українсько-польських стосунків 2022 року? «Пихатих ляхів», яким наше зерно не смакує? Чи безпрецедентний рівень польської підтримки і допомоги для українців? І це не теоретична «історіографічна» дилема, це впливатиме на стосунки в майбутньому.
Не варто чекати на остаточне визначення переможця, щоб почати «писати історію». Тим більше, коли є всі шанси, що переможцями себе вважатимуть всі, а переможеними – ніхто.
П.С.: підозрюю, що в Україні, як тільки небезпека мине, буде не до того. Кожного другого олігарха чи політика будуть «гримувати» під «рятівника нації», тут уже не до міжнародних стосунків і не до національної історії буде.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
