Україна, як відомо, анонсує початок активної дипломатичної роботи з «глобальним Півднем». Для того, щоб розвіяти російські міфи про антиколоніальну боротьбу Москви і тому подібні релікти радянської епохи в країнах Африки, Азії та Південної Америки.
Що ж, це давно назріле і перезріле рішення. Будемо сподіватися, що наші дипломати знайдуть потрібні аргументи для мешканців цих країн. І що вони не обмежаться банальним інформуванням з питань історії України в стилі «а насправді було так» чи «Україна – не Росія».
Тим більше, що росіяни безперестанку генерують все нові й нові історії, які помаленьку складаються в цілісний корпус ідей, тез і припущень – такий собі «набір юного конспіролога». Треба визнати, що брехати вони вміють, роблять це натхненно, постійно та «з вогником».
При згадці про конспірологічні теорії можна, звісно, з презирством закрити вікно браузера. Бо ж треба книжки читати і пости розумних людей, а не дивитися телевізор і не споживати що попало. Теоретично так.
Але сувора правда полягає в тому, що це не допомагає. Світом править масова культура, а багато виборців повірить радше в рептилоїдів верхи на черепасі, яка тримає пласку землю, аніж сприйме складність устрою навколишнього світу. Ще швидше повірить в змову еліт, аніж визнає, що ними править еліта невисокої якості, яка теж хоче заплющити очі і уявити, що «бабая нема».
Саме опора на масові настрої, а не на політичні еліти, дозволила Зеленському і українським дипломатам переломити ситуацію на міжнародній арені на початку війни. Якби не постійна апеляція до «народів», світові чиновники і бюрократи на початку 2022 року Україні би поспівчували, розвели руками і сказали, що перемогти Путіна було неможливо з самого початку. Але тиск їхніх виборців змусив західних політиків включитися майже на повну – пішли зброя і санкції, і виявилося, що неможливе – можливе.
Тому, якщо ми не хочемо й далі наздоганяти Лаврова в пампасах чи саванах «глобального Півдня», варто все-таки перебороти огиду і працювати з тим матеріалом, який є.
Матеріал приблизно такий. Один із напрямків «російської геополітичної думки» говорить про те, що існує «золотий мільярд» - найбагатші країни світу. І цей «золотий мільярд» прагне підкорити собі інших, щоб і далі залишатися найбагатшим, визискуючи найбідніших. Це легко пояснює, чому Вашингтон такий агресивний, а світ такий несправедливий. За цією «логікою», багаті країни вирішили захопити ресурси Росії руками України. А пацифіст Путін просто випередив їх і завдав превентивного удару. А це вже пояснює, чому розвинені країни підтримують Україну.
Те, що ми почули нещодавно в контексті «Оскара» - про «війну білих проти білих» - лише квіточки. Ягідкою може стати позиціонування Росією себе як парії. «Виродок серед білих народів» - це образ, який можна розвернути в «революціонера», що повстав проти диктату «золотого мільярду». Тоді популісти «глобального Півдня» отримають готові тези для роботи зі своїм електоратом. Для початку – як аргумент, чому вони не втручатимуться в чужу війну на далекій Північній півкулі. Не здивуюся, якщо Росія оформить це все на базі необільшовизму чи «витягне» Гітлера як борця зі світовим урядом рептилоїдів-англосаксів. Бо російська ідеологія – це завжди еклектика, яка бере західну тезу і за допомогою західної ж логіки пробує щось цій тезі протиставити. А зараз ця еклектика досягла небаченого досі рівня маразму.
Треба сказати, що нейтральність Півдня вже є хорошим результатом для Москви. Адже головне протистояння, в їхньому уявленні, відбувається між «Заходом» або «золотим мільярдом» з одного боку, та віссю Росія-Китай-Іран – з іншого. Де Росія відіграє роль «тарана», за допомогою якого всі, незадоволені «старим світовим порядком», можуть хитати основи міжнародного балансу. Тараном, воротами, своїм серед чужих і чужим серед своїх. Погано те, що Китай, Іран, звісно - Північна Корея, в цьому зацікавлені. І «глобальний Південь» частково теж. Україну ж вони малюватимуть інструментом Заходу (або «золотого мільярду»), в який вливають гроші та зброю, поки діти на берегах Нілу, Нігеру чи Амазонки не доїдають.
Але є і позитивні моменти для України від такого позиціонування. Всі незадоволені «золотим мільярдом» насправді хочуть туди потрапити. Росія зав’язана на нього енергетично, Китай – як виробнича база. Навіть північнокорейський диктатор дивиться японське порно через інтернет. Їхні еліти радо би провели старість і бавили внуків на Лазуровому березі Франції. Дійсно готових воювати за ідеали рівності шляхом збідніння золотого мільярду не так багато – по суті це три пенсіонери на чолі РФ, КНР та Ірану.
Але щоб достукатися до умів «простого народу» (огидний вислів), не можна все зводити до схеми «прагматизм проти фанатизму». Людям більше подобаються хороші фундаментальні історії, аніж різниця в платіжках за газ. Тим більше, коли ми на порозі «фінальної битви», де з одного боку «Град Божий», а з іншого – військо Ґоґа і Маґоґа та «примкнувшого» до них товариша Сі. Коли камінь, відкинений Анґелою Меркель на саміті НАТО в 2008 році, може стати наріжним каменем нової європейської чи навіть світової системи безпеки.
Навряд чи такі історії мають просувати українські дипломати. Але ж існують інші, менш офіційні канали комунікації. Інакше російська версія стане безальтернативною.
