Перейти до контенту

«Історія Піднебесної»

Як ми віримо пропаганді китайських комуністів.

Ілюстрація: Nigel Buchanan / DER SPIEGEL

«Куди не кинеш оком стомленим», скрізь тепер великий, могутній і вічний Китай. По радіо говорять, що китайська дипломатія – це як гра в шахи на 15 ходів вперед. По телевізору кажуть, що китайська влада оперує століттями, і їхня стратегія розрахована мінімум на два-три покоління в майбутнє. На ютубі розповідають, що китайці опираються на тисячолітній досвід. «Піднебесна», «Шовковий шлях» і все таке. Словом, як скаже мудрий Сі, так і буде. Принаймні таке враження складається, якщо вірити українським експертам.

Здається, трохи більше року тому ми те саме чули про росіян. Що їхня дипломатія вишколена і знає всі неймовірні секрети радянської школи. Що Москва не шкодує зусиль та ресурсів, тому нічого Україні не світить. Що КВН ніколи не переграє КГБ.

Росіян можна зрозуміти, чому вони захоплюються китайцями. По-перше, щоб нагнати страху на решту світу – мовляв, Москва і Пекін разом, отже - непереможні, тому здавайтесь. По-друге, щоб російське васальне становище не видавалося таким жалюгідним. Не абикому тепер Путін служить, а самому Сі Цзіньпіну – імператору Піднебесної.

Але не дуже тішмося, бо  ж і нам цілодобово прокручують ці прекрасні східні легенди в українському інформаційному полі. При чому люди, навряд чи «куплені» китайськими комуністами, тобто вони працюють щиро й від душі. І це черговий привід задуматися, як діє «м’яка сила». Для чого Пекіну Джекі Чан чи фільми про добрих кунгфуїстів, які протистоять захланним європейцям. А головне – як можна повернути історію таким чином, щоб вона обґрунтовувала політику партії.

Наприклад, побутує думка, що сучасні китайці та китайці дві тисячі років тому – це одні й ті самі люди, моноліт, неначе одна велика родина. Що товариш Сі опирається на Конфуція як на рідного діда. В такому випадку, може тоді румунський президент Клаус Йоганніс – продовжувач справи імператора Траяна? А Еммануель Макрон, виходить, агресивний кельт і радиться з друїдами? Схоже на маразм, звісно (особливо якщо абстрагуватися від новини про «заснування Київської області» в 9 столітті), але цей маразм ми усвідомлюємо радше у порівнянні зі звичною європейською історією. Стосовно «древнього Китаю» скепсис як рукою знімає.

Так само сприймається як сам собою зрозумілий факт, що Китай, хоч і був часом завойований кимось, все одно - це імперія, яка править, а не якою правлять. При тому, що ми називаємо країну «Китаєм» через завойовників-киданів, але то таке… Тут теж нічого нового, бо і франки-завойовники – це не єдині предки сучасних французів.

«Періоди роздробленості» в історії Китаю чомусь вважаються аномалією, яку слід було виправляти. При чому нікого не бентежить, що часто цю «аномалію» «виправляли» завойовники. Чжурджени, монголи, маньчжури – всі вони започатковували потужні китайські династії. Які з часом асимілювалися місцевими бюрократами і занепадали. В цьому нема нічого дивного, так було завжди і скрізь, згадати хоча б вікінгів в Європі, але в чому тоді китайська унікальність?

І при цьому всьому, періодом національного приниження для Китаю вважається домінування європейців. А не монголів, наприклад.

Якщо спробувати описати європейську історію в такому ж стилі, як прийнято описувати китайську, то вийде, що Європейський Союз почав зароджуватися десь від перемоги греків над персами, а «нормальні» періоди Риму, імперії Карла Великого, Священної Римської імперії чи Наполеона іноді змінювалися періодами "роздробленості".

Приблизно такий виклад був характерний для історії СРСР. Де вчили, що створення Союзу було наслідком віковічного прагнення до єдності з Москвою, що латвійці та узбеки жити не могли, так хотіли об’єднатися в одну державу. І теж, як зараз в Пекіні, не було альтернативи цьому поступальному рухові.

А все тому, що історія, особливо коли вона підпорядкована політиці, завжди пишеться постфактум і залежить від точки, де ми знаходимося. Не виключено, що колись ми ще застанемо «історію Тайваню» - про віковічну боротьбу тайванського народу проти китайських поневолювачів. Або наукові праці про те, що Пекін і Шанхай ніколи насправді не творили один національний проект…

Об’єктивно ж можна припустити, що Китай має багато спільного з іншими цивілізаціями, які були осілими та землеробськими, і які межували з Великим Степом та кочівниками. В цьому контексті проект «Один пояс – один шлях», який теоретично має показати цілому світові потужність китайської цивілізації, демонструє радше вміння Пекіна присвоювати собі історію. Якщо хтось і має право експлуатувати тему Шовкового шляху в минулому, то чому не монголи? За часів монгольської імперії він дійсно був єдиним і працював максимально ефективно. Це взагалі була спеціалізація кочівників Степу (тюрків і монголів) – «стригти купони» з караванів.

Об’єктивним фактом є і те, що сусідство зі Степом вимагало концентрації сили, а отже і влади. В Європі таким чином утворювалися потужні об’єднання на кшталт Священної Римської імперії («дякуючи» уграм), китайці будували Великий мур.

А розповіді про «унікальний шлях» та «особливу цивілізацію» - це банальна інструменталізація історії. В турків, підозрюю, вже є заготовка на тему Шовкового шляху як зони виключного впливу Великого Турану. І лише об’єктивна політична реальність ще не дозволяє нам «взнати всю правду про минуле». І в цій версії обов’язково буде про те, що китайські імперії насправді творилися кочівниками, а коли воїни Степу асимілювалися китайцями, тоді ці імперії занепадали.

Лінійність, безперервність, детермінованість історії – це дуже зручний аргумент для деспотичних режимів на кшталт російського чи китайського. Які ставлять свого вождя на вершину піраміди, в основі якої – царі та імператори. І в цьому плані «Піднебесна» - ніяка не унікальна цивілізація, а просто черговий приклад і конструкт.

Останні новини