Беззаперечним фактом є те, що Організація Об’єднаних Націй (ООН) на сьогоднішній момент існує просто тому, що існує. Жодних реальних позитивних результатів від її діяльності не видно ані в Україні, ані на Близькому Сході, ані в Азії чи в Африці. Просто така собі гігантська районна рада з велетенським бюджетом і хмарою чиновників, які отримують високі зарплати та ні за що не відповідають. І навіть не збираються відповідати.
Можна подумати, що ця структура «зіпсувалася». Але чи була вона задумана для теперішнього світу? Ні. Її створили в умовах, коли нацизм уже перемогли, але на горизонті з’явилася перспектива нової війни, між «капіталістичним» та «соціалістичним» блоками. Відповідно, потрібен був майданчик для вирішення суперечок і випускання пари, щоб не допустити прямого зіткнення двох супер-сил.
НАТО теж формувалося не просто щоб «протистояти Росії». А для того, щоб «тримати німців роззброєними, американців у Європі, росіян – за межами «Європи». З того часу теж багато чого змінилося, і уявлені кордони «Європи», і очікування від німців.
Та й Європейський Союз починався як механізм недопущення нового конфлікту між Францією та Німеччиною через спільний ринок вугілля та сталі. Щоб німці і французи більше не вбивали один одного в промислових масштабах.
Тобто в принципі, воно працювало і працює приблизно так, як і було задумано. Єдине, що актуальні виклики давно стали іншими, тому здається, ніби ці структури втратили свою ефективність. Так і телефонні будки теж втратили, що поробиш…
Звідси ключове питання – що можна вважати ефективним? ООН, наприклад, дуже ефективний інструмент в руках Росії чи Китаю, коли потрібно щось заблокувати, користуючись правом «вето». Ліберальні демократії ефективні, якщо треба організувати хороші умови для життя людей. Диктатури ефективні, коли стоїть завдання не дати людям жити нормальним життям в умовах ліберальної демократії.
І тут ми можемо перейти до наших «баранів», тобто визначитися нарешті, які цілі стоять перед нашою державною системою, а тоді – вирішити, чи є ця система ефективною. Тобто чи є вона адекватною актуальним викликам. А також уявити, як на нас, в світлі цієї ефективності, дивляться наші міжнародні партнери (спонсори).
Без сумніву, наша система державного управління дуже ефективна, якщо йдеться про те, щоб знайти собі «тему» десь поближче до «здійснення владних повноважень», і на цій «темі» збагачуватися. Лазаренко, коли тікав до Америки, навряд чи міг собі уявити, що незабаром простий чиновник четвертого порядку в якійсь комісії у задрипаному райцентрі може запросто стати доларовим мільйонером. При цьому країна продовжуватиме просити гроші на найнеобхідніше. Ще й оголошуючи дивні ініціативи про 1000 гривень «каждому» (майже анекдотичні «20 баксів», до речі).
При цьому, що найсмішніше, суспільство продовжуватиме вимагати від держави ефективності зразка ХІХ – початку ХХ століття, щоб пам’ятники, назви вулиць, мова, щоб масова мобілізація і «перехід на воєнні рейки». Дивовижна відірваність від реалій.
У Росії така ж ситуація на рівні чиновників середньої руки, але там є нафто-газові ресурси, і для центрального репресивного апарату не є проблемою бути головним центром влади. Вони можуть собі дозволити «платити» корупційними можливостями за лояльність та керованість. У нас же кожен, хто «попрацював» на потоках декілька років, стає суб’єктом внутрішньої політики.
Якщо зараз в Україні ефективність не буде в пріоритеті, а будуть або ідеї та гасла, або «друзі» – значить буде чергова втрата можливостей. Як уже не раз траплялося в нашій історії. Тому що підтримують завжди ефективних, а не просто ідейних. Якщо державний апарат не в стані не те щоб знизити рівень корупції, а хоча б конфіскувати всі ці казкові багатства МСЕКів і ВЛК, які бачить увесь світ, то про яке збільшення підтримки можна говорити? Дореформувалися. І нема чого ображатися на тавро «бездержавного народу». Такого стану справ ми досягли спільними зусиллями: злочинною участю, байдужою відстороненістю та хитруванням з надією, що може доведеться в майбутньому опинитися на «потоках».
Ну бо як ми зараз сприймаємо молдован і грузинів, в яких відбулися вибори, але їхні результати (включно з порушеннями, махінаціями і кволою на них реакцією суспільств) нам явно не сподобалися? Як ми ставимося до білорусів, угорців чи словаків? Чому тоді Захід, дивлячись на наших прокурорів-інвалідів-мільйонерів, повинен сприймати Україну виключно крізь призму воїнів та волонтерів? Ні, так не працює…
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут