Після відкритого вторгнення Росії таке поняття як «ефективність» перейшло з розряду «варто би було» в розряд «вижити чи померти». Відоме твердження, що маленька радянська (неефективна) армія не може перемогти велику радянську армію, отримало своє підтвердження. Зараз, коли Москва мобілізує сотні тисяч тіл, оснащених горілкою і більшою, ніж в українців, кількістю зброї, ефективність ЗСУ стала ще важливішою.
Помаленьку суспільство починає усвідомлювати, що те саме стосується й економіки. Хоча Україна зараз тримається на західній допомозі, очевидно, що так не триватиме вічно. А отже зі штучними монополіями, «прокладками», чудесами на митниці та в податковій доведеться-таки поборотись.
Натомість в гуманітарній сфері, в якій, здавалося б, нову реальність мали усвідомити найшвидше, після семи місяців війни прозріння так і не наступило. Воно тільки-тільки починає зароджуватися разом із першими роз’ясненнями про новий державний бюджет, бюджет воюючої країни.
Потрібно одразу зазначити, що Черчіль був розумною людиною, і його фраза про те, що не можна урізати видатки на культуру, бо за що ж тоді воювати – дуже влучна і правильна фраза. Але слід також чітко визначити, за що «воюють» найбільш палкі шанувальники цієї цитати. Чи не за бюджетне фінансування?
Багато українських бюджетників хочуть, щоб було як в Росії, але щоб це була Україна. Щоб держава щедро заливала бюджетників грошима і не дуже цікавилась результатами їхньої діяльності. Щоб можна було «хімічити», щоб і на премії залишалося, і щоб не сильно напружуватися. Росія могла собі це дозволити, маючи надприбутки від нафти, газу, золота і багато чого іншого. А в результаті кількість іноді таки переходила в якість, тому всім ніби було добре. І культурі, і науці, і виконробам на державних замовленням, і численним «державникам» на бюджеті.
Україна, як відомо, не Росія. Не треба бути академіком, щоб зрозуміти, що стільки «дурних грошей» ніхто в українську гуманітарну сферу не залиє, навіть якби хотів. А тому давно пора ставити питання про ефективність та результативність. При чому не імітуючи якісь «світові стандарти», бо за останні роки ми успішно встигли дискредитувати і проектний підхід, і різні методи оцінювання наукових текстів, і наукові ступені, і в принципі майже все, до чого змогли дотягнутися.
Той, хто наважиться на чергову спробу «оздоровити систему», обов’язково програє. Тому що оздоровлювати практично нічого, простіше будувати «з нуля». Але і тут не буде просто, тому що ті товариші, які писали дисертацію для Іллі Киви і йому подібних «учених», так просто не здадуться. Як не здадуться і їхні колеги на ниві культури. Вони обов’язково згадають про «єдність», ту саму, в якій схована «сила народу» і «Боже, нам єдність подай». Ця «єдність» передбачає, серед іншого, і так звану «цехову солідарність». При чому, давайте не забувати, в «цех» часто потрапляють випадкові і недалекі, але цілеспрямовані люди типу Киви. І з ними потрібно буде проявляти солідарність, щоб не порушувати єдність, бо війна…
Діячі бюджетних фронтів будуть використовувати ще один аргумент, на який відгукуються українці - про переслідування, байдужість, упередженість з боку держави. Ми посттоталітарне суспільство, тому держава ще довго буде сприйматися як репресивна система, а не сервіс. А отже, завжди можна буде зіграти на протистоянні «держава-суспільство».
Очевидно, це дорога в нікуди. Бюджетну гуманітарну сферу в Україні за таких умов чекає або повільне відмирання через зменшення фінансування, або швидке – в результаті його припинення. І не відомо, що краще. Так чи інакше, суспільство, в основній своїй масі, цього не помітить.
Єдине корисне, що можна би було перед цим зробити – це відділити нарешті «паршивих овець» із цього стада. Або «овець від козлів», якщо більше подобаються біблійні аналогії. Щоб в новій Україні нові вчені, викладачі, діячі культури та багато інших, потрібних суспільству людей, не повернулася до старого питання «емігрувати чи змінювати професію». Щоб не виявилося так, що всі «місця зайняті» тими, хто писав дисертацію Киві.
І це, до речі, стосується багатьох сфер нашого життя. Паразити прикриваються порядними людьми не лише в науці чи культурі. Фокус з «єдністю» застосовують продажні правоохоронці, адже он скільки поліцейських героїчно воює. А також «рішали» на кордоні, для яких переслідування порядного волонтера – неочікуваний карт-бланш на нові схеми. Та й комунальникам тепер нічого не скажеш, бо скільки ж роботи в тих, чиї міста під обстрілами… А один суддя на фронті мав би, по ідеї, відкупити гріхи всієї прогнилої системи.
Так діла не буде. Практику колективної безвідповідальності пора ламати, разом із «цеховою солідарністю» професійних паразитів.
