Кожному українцю, який слідкує за міжнародною політикою, є цілком очевидним той факт, що німецька Ostpolitik в її ставленні до сучасної Росії і східноєвропейських країн в цілому за останні 8 місяців зазнала позитивних зрушень. І хоча «прощання з Росією» відбувається не так стрімко, як би нам хотілось, але російська агресія проти України, що супроводжується відвертим тероризмом проти цивільного населення, неухильно повертає німецький барометр на позначку «менше Москви!» У «світлофорній» коаліції (соціал-демократи, «Союз 90/Зелені» і вільні ліберали) лише партія «зелених» з самого початку російської агресії зайняла позицію максимальної військової підтримки України, оскільки вона почала з «чистого листа» і ніколи до цього не мала зв’язків із російським урядом, на відміну від соціал-демократів, вільних лібералів і опозиційного нині Союзу (ХДС/ХСС). При цьому найслабшою ланкою у цьому партійному спектрі є саме СДПН, чиї зв’язки з путінським режимом давно стали предметом критики, як всередині Німеччини, так і поза її межами. Нинішній канцлер Олаф Шольц є їх яскравим представником і героєм численних глузливих прізвиськ і мемів. Небажання поставляти в Україну важке озброєння німецького виробництва визначається не тільки страхом перед можливістю ескалації війни, загрозою її переростання у ядерний апокаліпсис, але й має глибоке коріння в самому існуванні ФРН і в Ostpolitik, яку проводили соціал-демократи з 70-х років минулого століття. Сучасна ФРН стала повноцінною національною державою лише після об’єднання у 1990 р. і практично миттєво перескочила в стадію сучасної європейської постнаціональної держави, де мирне існування забезпечується членством в НАТО і американською ядерною парасолькою. Зрештою, соціал-демократи стали заручниками своєї ж Ostpolitik, яка перетворилась на одну зі «священних корів», а її ініціатор, колишній канцлер Віллі Брандт, майже на ікону.
Чому Ostpolitik була успішною в 70-ті роки 20 століття
Поки що ніхто з істориків не поставив під сумнів успішність німецької Ostpolitik, яку проводив канцлер Віллі Брандт в 70-х роках 20 століття, після того, як у 1969 році соціал-демократи вперше в історії очолили німецький уряд, створивши коаліцію із вільними лібералами («червоно-жовту»). Її успіх був забезпечений не лише харизматичною особистістю нового канцлера, але й внутрішньо і зовнішньополітичними обставинами. У першому випадку головним була спроба розв’язати німецько-німецькі протиріччя після зведення у 1961 році Берлінського муру. В умовах «холодної війни» лише визнання повоєнного поділу Європи на радянську та західну «сфери впливу» давало певні надії на діалог з комуністичним лідером НДР Вальтером Ульбріхтом, «тихі» перемовини з яким вже відбувалися. Однак, враховуючи той факт, що ФРН і досі перебувала під сильним впливом країн-переможниць у Другій світовій війні – США, Великої Британії і Франції – така політика могла бути успішною лише за їхньої підтримки.
В той час головним «байстрюком» у Європі вважався французький президент Шарль де Голль, який відзначався особливим антиамериканізмом і виношував ідеї об’єднаної Європи, але без Великої Британії. Цілком можливо, що тут відігравали свою роль і особисті образи з часів Другої світової війни, коли британці і американці не хотіли бачити його лідером французької нації, або ж відчутна підтримка СРСР, який фактично «зарахував» Францію до числа переможців у війні й усіляко підживлював марксизм французьких інтелектуалів. Як би там не було, але «голлізм» так і не був сприйнятий більшістю німецького політикуму (хоча там і були його впливові прихильники), а особливо серед «есдеків». Віллі Брандт був відомим «атлантистом», як називались послідовники курсу США на створення спільного з країнами Західної Європи політичного і військового простору. Тут не можна не згадати про те, що, будучи мером Західного Берліну він мав нагоду спілкуватися із президентом США Джоном Кеннеді під час його офіційного візиту до ФРН у червні 1963 р. У програмних промовах, які Кеннеді виголосив у Паульскірхе у Франкфурті та у Вільному університеті Берліна, він просував свій «грандіозний план» атлантичного партнерства з двома стовпами – Америкою та Західною Європою. Він запевнив свою аудиторію, що будь-який напад на ФРН буде вважатися нападом на США. У той же час він попередив німців бути терплячими в їхньому прагненні до возз՚єднання. Велике значення для німців мали і палкі слова американського президента в останній день візиту перед ратушею Шенеберга: «Усі вільні люди, де б вони не жили, є громадянами цього міста – Західного Берліна, і тому, як вільна людина, я пишаюся тим, що можу сказати: «Я берлінець!»
Німецькі соціал-демократи зробили для себе висновки з «мирної політики» Джона Кеннеді. Вже через місяць Віллі Брандт окреслив майбутню політику ФРН у період «розрядки»: «Рішення «німецького питання» може бути тільки разом з Радянським Союзом, а не проти нього». Один із найближчих соратників Брандта, голова Управління преси та інформації землі Берлін Еґон Бар звів проект нової політики до яскравої формули «Зміни через зближення». Він інтерпретував американську «стратегію миру» як спробу не ліквідувати комуністичне правління, а змінити його. Важко повірити у те, що комуністичні лідери СРСР бажали, щоб їх «змінили», але вони були зацікавлені у встановленні статус-кво у повоєнній Європі. Це навіть сам Леонід Брежнєв поки ще не перетворився у старого маразматика і частина людей з Політбюро, які пройшли війну і розуміли небезпеку ядерного апокаліпсису. Договори 1970 року з СРСР, Варшавська угода і визнання у 1972 році НДР фактично означали, що ФРН погоджується із втраченими у ході Другої світової війни східними територіями і кордоном, встановленим по лінії Одер-Нейсе. І хоча Віллі Брандт зазнав в середині ФРН шаленої критики, що зрештою коштувало йому посади канцлера, але нова Ostpolitik дала можливість загладити «німецько-німецьке» питання шляхом численних контактів із керівництвом НДР. Піком Ostpolitik, як складової «політики розрядки», стало підписання Гельсінського заключого акту 1975 року.
Але було б помилкою вважати цю політику пацифістською, оскільки в умовах протистояння двох геополітичних центрів сили, «есдеки» завжди вважали, що її успішність може бути забезпечена лише потужною армією. Саме за правління соціал-демократів німецький Бундесвер налічував 500 тис. військових, а на оборону витрачалося 3 % річного бюджету.
Ostpolitikу 80-ті роки 20 століття: непорозуміння зі Східною Європою
Цей період прийнято називати другим етапом Ostpolitik, який характеризувався намаганнями соціал-демократів втримати і розвинути досягнення попередніх років у нових умовах. Близький до «есдеків» відомий німецький історик Гайнріх Август Вінклер переконує у тому, що «соціал-демократи зайняли консервативну, навіть яскраво виражену національну позицію». Її головним ідеологом залишався вже згадуваний Еґон Бар, який і до сьогодні користується повагою серед численних «есдеківських» партійних функціонерів. У 2015 році, незадовго до своєї смерті, на зустрічі з учнями гімназії він висловив свої погляди так: «Міжнародна політика ніколи не стосується демократії та прав людини. Справа в інтересах і державах. Пам’ятайте, що б вам не казали на уроці історії».
Тому не дивно, що намагаючись створити «партнерство заради безпеки», вже за наступного канцлера Гельмута Шмідта (1974-1982) Ostpolitik почала швидко перетворюватися на націоналістичну Realpolitik, яка нехтувала будь-якими демократичними рухами в країнах Східної Європи, а заради власне німецьких інтересів керівництво ФРН вже навіть і не намагалося «змінити», а радо йшло на співробітництво з комуністичними режимами. Яскравим прикладом чого стало ставлення «есдеківських» лідерів до польського руху «Солідарність». Ще до введення воєнного стану в Польщі в грудні 1981 року лідери соціал-демократів через партійного керівника НДР Еріха Гонекера надсилали чіткі сигнали радянському керівництву про те, що потрібно вжити проти страйкуючих «рішучих заходів». Той же Еґон Бар не заперечував і проти права СРСР застосувати проти Польщі військову силу в разі її можливого виходу із військово-політичного Варшавського договору. Гельмут Шмідт під час свого офіційного візиту до НДР в день введення військового стану в Польщі публічно сказав: «На жаль, це зараз необхідно». Роком пізніше екс-канцлер і лідер СДПН Брандт відмовився різко критикувати польські табори для інтернованих страйкарів під приводом того, що як німець не хотів би згадувати про «інші табори», які існували на території Польщі. Чи не нагадує нам це висловлювання сучасних лідерів «есдеків», які нібито не можуть допустити з моральних міркувань, щоб німецькі танки воювали у Східній Європі?
Брандт завжди декларував себе прихильником демократичних цінностей, але схоже панічно боявся масових рухів, оскільки придушення повстання 1953 року в НДР справило на нього гнітюче враження. Натомість канцлер Шмідт, який представляв праве крило партії, взагалі вважав масові рухи «наївними», як, наприклад численні акції у ФРН проти розміщення американських ракет «Першинг» з ядерними боєголовками.
«Європейська регуляторна політика в інтересах Німеччини – неписаний девіз другої фази Ostpolitik – пережила період холодної війни, відновлення єдності Німеччини та епоху Гельмута Коля і залишилась орієнтиром для соціал-демократичного мислення та дій», – твердить Вінклер. Європейські мирні революції 1989 року і об’єднання Німеччини для СДПН стали ознакою її успішності. Протягом останніх 30 років вона так і не зазнала змін і автоматично була перенесена на сучасну Росію, яка без розуміння внутрішньополітичних реалій цієї держави і менталітету її народу фактично призвела до німецького зовнішньополітичного провалу і певною мірою сприяла розв’язанню сучасної російсько-української війни. «Зміни через зближення» стали «змінами через торгівлю» і, врешті, торгівля відбулася без жодних змін з російського боку. На жаль, політики не читають книжок істориків. Приклад Ґергарда Шредера вже всім відомий, але і його наступниця на посту канцлера Анґела Меркель продовжувала бути «східною німкенею» у зовнішній політиці. Тут напрошуються слова гострого на язик того ж таки Шмідта, який на запитання «Яка ситуація в Німеччині?» відповів: «Німеччина ... знаходиться у повному лайні». Проте можливо вона там опинилась завдяки таким політикам як сам Шмідт, котрий після анексії Криму у 2014 році заявив, що «було великою помилкою з боку Заходу, що існує український народ і його національна ідентичність?»
«Нова епоха вимагає мужності для нової Ostpolitik»
Ці слова належать впливовому політику СДПН Міхаелю Роту (Michael Roth), який очолює комітет у закордонних справах Бундестагу і 9 червня цього року опублікував у Die Welt фактично програмну статтю під назвою «Віднині ми повинні будувати європейську архітектуру безпеки проти Росії». Крім привселюдного посипання голови попелом, як це робили окремі «есдеківські» лідери після 24 лютого, що супроводжувалося словами «я помилявся!», Рот наважився на ґрунтовну критику Ostpolitik, вказавши на три її «фатальні» помилки. 1. Німеччина обрала особливе партнерство з Росією і, отже, не сприймала інтереси центрально- та східноєвропейських партнерів серйозно. 2. Німеччина все глибше і глибше просувалася в однобічну енергетичну залежність від Росії і хотіла ще більше посилити її після 2014 року будівництвом «Північнічного потоку 2». 3. Політичні діячі Німеччини забули, що готовності вести діалог без захисту та військового стримування недостатньо.
18 жовтня вже лідер СДПН Ларс Клінгбайл (Lars Klingbeil), виступаючи в Берліні перед однопартійцями, заявив про чотири помилки його партії у політиці щодо Росії в останні десятиліття. Він фактично повторив слова Рота, доповнивши його помилкою у сфері німецької «політики пам՚яті». У період після закінчення «холодної війни» вважали, що історія зобов’язує обидві країни одна перед одною. СДПН не змогла визнати, що російський президент Путін дивився на речі по-іншому і використовував історію для внутрішньої автократичної консолідації та ведення великодержавної зовнішньої політики. З цих помилок необхідно винести уроки на майбутнє, переконує політик, і повторює слова свого канцлера: «Повернення до статус-кво з Росією до війни проти України не можливе і не буде».
Нова Ostpolitik, як її бачать «есдеки», має ґрунтуватися на демократичних традиціях минулих років, повинна бути реалістичною та орієнтованою на цінності, оборонною та відкритою до діалогу, європейського та трансатлантичного, і спиратися на тісну участь в ній громадянського суспільства. Росія є імперіалістичною державою, яка хоче зруйнувати європейський мирний порядок, заснований на міжнародних правилах. Тому необхідно побудувати європейську архітектуру безпеки від Росії, засновану на військовому стримуванні та політичній і економічній ізоляції Росії. Німеччина повинна якомога швидше стати повністю незалежною від російської енергетики. При цьому в СДПН розуміють, що успішною може бути тільки спільна європейська східна політика, яка має враховувати інтереси Польщі, країн Балтії і України і спиратися на громадянське суспільство європейських країн. Тішить також той факт, що пропонуються і зміни у «політиці пам՚яті». «Звичайно, існує історична відповідальність з огляду на приблизно 27 мільйонів жертв фашистської війни на знищення в колишньому Радянському Союзі. Але ця відповідальність стосується не лише Росії, а й інших колишніх радянських республік, таких як Україна, Білорусь та країни Балтії», – запевняє Рот.
Зрештою, за вісім останніх місяців німецькі соціал-демократи проходять той шлях, який вони так і не могли подолати за останні 30 років, насолоджуючись економічним процвітанням на основі дешевих російських енергоносіїв. Критика опонентів за їхній тісний зв’язок з російською автократією змушує їх не тільки захищатися, але й в окремих випадках вдаватися до самокритики, що цілком зрозуміло на фоні регіональних виборів, де вони стрімко втрачають голоси виборців. І давайте не забувати, що в діючій партійній програмі СДПН «Програмі майбутнього» від травня 2021 року все ще записано: «Мир у Європі може існувати лише з Росією, а не проти неї». Кажуть, що її переглянуть на з’їзді аж в кінці наступного року.
