Праві (точніше ті, хто себе таким називає), як європейські загалом, так і українські зокрема, дещо збадьорилися в очікуванні повернення Дональда Трампа у Білий дім. Вважаючи його перемогу симптомом саме «правого повороту» і розраховуючи на персональну прихильність великого «заокеанського брата».
Але далеко не факт, що ці очікування мають під собою якусь тверду ідеологічну основу. Бо мало того, що європейські «праві» самі по собі явище дуже різноманітне, так ще й з Америки це все може виглядати зовсім по-іншому. Там, за океаном, зараз переймаються місцем держави як «нічного сторожа». Звідси – паркан на кордоні з Мексикою, майбутнє збільшення торгових мит, заяви про ліквідацію «непотрібних державних органів» на кшталт міністерства освіти. З нашого боку Атлантики уявити собі правих, які виступають за ліквідацію міністерства освіти – це нонсенс.
Тому європейських правих чекає розчарування. Про українських і мови нема, бо з точки зору нормального республіканця, українські праві політики – це типові ліві. З соціальними гарантіями і втручанням держави у виховання, від дитячого садка до курсів підвищення кваліфікації викладачів. Відсутність українських «не-лівих» правих – це реальна проблема, зважаючи на нашу ситуацію та залежність від допомоги. Бо ми не розуміємо їх, а вони не розуміють нас.
«Правдива історія»
Що визначає українських правих? Найочевидніше – погляд на історію ХХ століття. На перший погляд логічна схема «хто боровся проти СРСР – той не може бути лівим, а значить є правим» добра лише для внутрішнього споживання, і то за відсутності додаткових питань. Інакше виявиться, що українська боротьба ХХ століття теж була далека від консервативних «буржуазних» ідеалів.
Більш того. «Відстоювання своєї історичної правди» в стилі «ми повторимо всі свої старі тези в надії, що їх нарешті почують і в них повірять» продовжується, відповідно – результати теж будуть очікувані. Це буде чергова спроба побудови своєї, «суверенної» версії історії, яка, на відміну від російської, не буде підкріплена нафтодоларами. Якщо при цьому вдасться принаймні уникнути відвертого сповзання в те, з чим Америка допомагала боротися під час Другої світової війни – це вже буде успіх.
Тому що історія боротьби з нацизмом для американців – важлива. Важливіша та «іконічніша», ніж історія боротьби з комунізмом. І якщо до історії ОУН в часи Другої світової війни просто механічно додати історію Червоної армії, то краще не стане. Не можна просто замінити складність історичних процесів додаванням двох протилежних наративів, ніби ми показуємо «обидві точки зору». Тезу про боротьбу проти «двох тоталітаризмів» також вартувало б підкріпити конкретикою. Так само не можна прості і однозначні речі (такі як вбивство цивільних) розмивати за формулюванням «не все так однозначно».
Економіка та суспільство
Міф про «українського господаря» поки що залишається міфом. Він живучий, значить привабливий – і це вже добре, бо дає надію. Але він не підкріплений актуальною реальністю. Де у нас успішно процвітають олігархія та державний квазі-феодалізм. І де аналогом «американської мрії» є чиновник, чия дружина, теща або незряча прабабуся активно займаються «бізнесом». Те, що в нас можна назвати середнім класом, з'явилося не завдяки, а всупереч пануючим правилам – тобто у тих сферах, куди не дотягнулася рука «держави», зайнята чимось зрозумілішим.
Політика
Політика є похідною від ідеології (замість якої у нас «правдива історія») та економіки (де олігархія і квазі-державний феодалізм). Програми політичних партій, передвиборчі гасла і головне – кадри, все це у нас дуже далеке від «правих ідеалів». Особливо від американського їх варіанту.
Всі роки незалежності українські праві займалися будь чим, окрім власне впровадження правої політики: вони захищали пенсіонерів, щедро роздавали пільги, допомагали «правильно роздержавлювати підприємства», концентрували в своїх руках важелі впливу на освіту та культуру, «підтримували» та «гарантували». Але ніколи не бралися за створення таких умов і правил, які б зменшували державне регулювання і, відповідно, його провідну роль.
Нове коло по граблях
Нещодавно була нагода пригадати українські Майдани, тому багато тодішніх лідерів вирішили в черговий раз поділитися із суспільством своїми спогадами. Так от, у них усіх є одна спільна риса – вони (лідери) все робили правильно, навіть коли помилялися, але підступні вороги скористалися незрілістю суспільства і перекреслили їхні здобутки. Ніхто не відчуває навіть натяку на відповідальність за невиправдану довіру. За домовленості з ворогами, за «шкурняки», за цементування корупційних схем, які просто змінили кінцевих бенефіціарів держави.
Ніхто ні за що не відповідає. Ба більше, якщо оголосити себе патріотом, то всю персональну критику можна одразу таврувати як нападки на нашу незалежність. Так і виходить, що посол України в Бразилії пан Мельник звинувачує в провальному для України саміті G20 в Бразилії всіх, окрім себе. Ніби він якийсь незалежний репортер, а не посол, чиїм обов’язком якраз і було забезпечити, щоб цей саміт не був для України провальним.
Волинську трагедію з українського боку обговорюють переважно люди, які завели польсько-українські стосунки в глухий кут. І вони, як і лідери Майданів, теж «все робили правильно». І знову готові кудись «вести» і щось «очолювати».
Перепрошую, але якщо в минулому всі біди спровокували німці і «совєти», якщо зараз все вирішують «руки Кремля» та недоброзичливці – то де наша суб’єктність? Може тоді потрібно почати з аналізу помилок, кадрових висновків, а вже потім переходити до питання зрілості суспільства?
Реальність
Реальність така, що українська архаїчність, яку експлуатують колишні компартійні та комсомольські активісти, а також їхні сучасні спадкоємці, що оголосили себе правими, не є жодним консерватизмом. І якщо наші праві ближчі до російських, ніж навіть до польських, не кажучи вже про американських – то треба щось із ними робити.
Те, що рівень підтримки так званих правих регулярно падає на дно, як тільки вони щось очолюють, свідчить не про незрілість суспільства, а про халтуру при побудові «правих партій». Чиї лідери, як завжди, все роблять правильно, але кляті вороги заважають, а народ не оцінює. Єдиний плюс - «правим» можна після цього десятиліттями жити безбідно, ніде не працювати, час від часу нагадуючи про себе журналістам.
P.S.: кажуть, екс-канцлерка ФРН Ангела Меркель написала мемуари. Де стверджує, що діяла стосовно України правильно і помилки за собою не бачить. І чи не тому у неї так багато спільного з нашими політиками, що Ангела Меркель родом із НДР?
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
