Зовсім недавно, сидячи за кавою, в колі нових знайомих довелось бурхливо подискутувати про історію. Не таємниця, що в Україні – майже всі історики, причому цілковито переконані у правдивості власної версії історії. Найактивніша дискутантка виявилася чудовою музиканткою, котра до того ж дуже переймається історією. На мої екскурси в минуле вона час-до-часу вставляла: «то от ви хто, тепер зрозуміло». Наша дискусія ніколи не завершилася б, якби я не резюмував: ви, пані, говорите про пам’ять, а я про історію. Більшість читачів так само, напевно, будуть здивовані таким висновком.
Річ у тому, що пам’ять та історія – дуже різні речі. Природа пам’яті полягає в тому, що вона завжди вибіркова і мозаїчна. Натомість історія, як академічна наука, претендує на універсальну розповідь. Пам’ять, як правило, міфологізована й усічена. З пам’яті можна витерти все, що не пасує до домінантного канону. І ще одне важливе зауваження – немає постійного пам’ятання. Ми щоразу маємо справу з пам’яттю конкретної особи або групи осіб. Наголошую – живих осіб і колективів. Приписування пам’яті минулому – це вибудовування традиції. Укладання списку уявних «однодумців» з кола історичних персонажів.
Як правило, пошуки однодумців у минулому інспіруються та актуалізуються зміною політичних еліт і, відповідно, правлячих режимів, або ж прагненням захопити владу. На наших просторах історія відіграє не тільки роль хранителя пам’яті, але й ефективного засобу політичної боротьби. За допомогою інструменталізації історії можна легітимізувати або ж делегітимізувати чинну владу. Можна прокласти стежки в якнайглибше минуле і тим самим довести ексклюзивне право конкретної нації на сакральну національну територію. З «відповідними» поясненнями геноцидів або ж етнічних чисток.
Пам’ять, на відміну від історії, може деконтекстуалізувати події і діяльність окремих персонажів. Може наново їх «прописати» в сонмі героїв або затаврувати тавром вічних негідників. Натомість історія таких вольностей не допускає. Якщо дотримуватися канонів академічності, то історія просто змушена охоплювати всі наявні знання про події, що описує, і до всього піддати їх верифікації та ґрунтовному аналізу. Як слушно зауважив Моріс Гальбвакс, пам’ять – це завжди актуальний феномен, що переживається з вічним минулим. Тобто ми кожного разу маємо справу з конструюванням пам’яті або ж зі спробами її корекції.
Але досить втомливої теорії. 11-12 травня в Рівному відбулася V Всеукраїнська наукова конференція на тему «Конструкти формування/коригування колективної пам’яті». Конференцію організували і провели на базі Рівненського державного гуманітарного університету низка інституцій, серед яких Центр «Мнемоніка». Передусім хочу відзначити високий рівень доповідей і дискусій. Приємно зустрічати молодих фахових науковців, що вже не мислять шаблонно і не бояться братися за складні теми, такі, як, наприклад, пам’ять. Варті вдячності також організатори за місце зустрічі – Рівне.
Одним з найцікавіших моментів конференції став антураж, у якому вона відбувалася. Цим антуражем послужило саме місто Рівне. Без перебільшення можна сказати, що сучасне Рівне – це знахідка для істориків, соціологів та навіть політологів. Якщо пройтися вулицями і площами цього міста і спробувати «відчитати» в комеморативних практиках ту історію, яку новітні творці пам’яті хотіли розповісти, то, по-перше, можна вжахнутися. А по-друге, як під лупою можна побачити всі негативи попередньої й актуальної історичної політики в Україні.
Напевно, історія Рівного не була б такою насиченою, якби німецька окупаційна влада не вирішила зробити його столицею окупованої України. Саме тому в Рівному, особливо навколо нього, і розгорталося дуже багато знакових подій Другої світової війни. Відповідно, у радянський час місто «підганяли» під комуністичних героїв, а після проголошення незалежності – під радянських антигероїв. Основним «комеморатором» на той час був «рухівець» та народний депутат Василь Червоній. Його «подвижницька» праця увінчалася утвердженням двох культів: Дмитра Клячківського (Клима Савура) та самого пана Василя. До речі, похованого біля спорудженого за його ініціативи собору на центральному проспекті міста.
Ще 2002 року Климу Савуру на центральній вулиці міста встановили пам’ятник, а згодом і символічну каплицю при вході на міський цвинтар. У всіх епітафіях командувач УПА-Північ іменується українським героєм та прославляється його жертовний подвиг в ім’я України. Зовсім інакше ця людина постає в польській історіографії та історичній політиці. Поляки вважають Клячківського основним винуватцем проведення на Волині і Поліссі «етнічних чисток з елементами геноциду» проти поляків.
Історики з обох боків можуть довго сперечатися щодо того, скільки янголів може зміститися на кінчику однієї голки, тобто, чи видав Дмитро Клячківський тільки усний наказ убивати поголовно всіх польських чоловіків від 16 до 60 років, чи існує десь тому і друковане підтвердження.
Але факт залишається фактом, що тактика і стратегія Клима Савура щодо подальшої долі польського населення регіону кардинально відрізнялася навіть у самому проводі ОУН(Б). Що Микола Лебедь та Михайло Степаняк назвали тактику УПА на Волині і Поліссі – бандитизмом. Що провід ОУН, на жаль, погодився з методами боротьби Клячківського, а отже, є співвідповідальним за страхітливі наслідки діяльності цього «героя».
І ще одне, допоки стоятимуть пам’ятники Климові Савуру в Рівному та Збаражі (подарунок від греко-католицького єпископа з Австралії), доки його ім’ям будуть названі вулиці і площі в Україні, наша держава буде безсилою на міждержавних переговорах та дискусіях істориків. Бо в актуальній історичній політиці України Клим Савур функціонує як герой, передвісник незалежної України.
У центрі Рівного можна побачити також багато інших пам’ятних місць. Зокрема, йдеться про меморіальні таблиці та пам’ятники діячам періоду німецької окупації. У самому центрі міста, недалеко від радянського пам’ятника червоному партизанському підпіллю, розміщена дошка на честь газети «Волинь». Ніби ця газета не була німецьким окупаційним виданням, ніби не публікувала офіційних нацистських комунікатів, ніби не раділа переможній ході Вермахту окупованими територіями і ніби не публікувала здравиці на честь Адольфа Гітлера. Усе закрили собою «видатні українські письменники» Олена Теліга та Улас Самчук. Ніби згадані співробітники газети не погоджувалися з опублікованими юдофобськими закликами та не підтримували популярної тоді тези про Радянський Союз як «жидокомуну»?
А навпроти цієї таблиці поставлено розкішний пам’ятник Уласові Самчуку. Погоджуюся, письменником він був чудовим і написав прекрасну сагу з життя моєї малої батьківщини. Але ж не можна так вибірково ставитися до історії. Самчук писав й інші речі, особливо, коли був редактором «Волині». За які нам, українцям, має бути соромно.
Ще один цікавий феномен комеморативних практик у Рівному – це надмірне узагальнення. Наприклад, на центральній площі, як і на колишній тюрмі, встановлено камінь, де зазначено, що на цьому місці кати «нацистського та комуністичного режимів» страчували українських патріотів. Фактично до однієї ями звалюються німецькі та радянські жертви. І за цією генералізацією дуже важко розгледіти, хто кат, а хто жертва.
У самому центрі міста біля будівлі драмтеатру та пам’ятника Самчуку на будинку готелю встановлена меморіальна таблиця з таким написом: «Тут у цьому місці 4 січня 1945 року органами НКВС страчено славних борців за честь і свободу України – вояків Української повстанської армії». І список героїв внизу додається… Один із фахівців, що показував мені цю таблицю звернув увагу, що серед викарбуваних прізвищ є колишні поліцаї, яких не реабілітували навіть у наш час. Цей же чоловік прислав мені згодом копії судової справи та вироку від 5 грудня 1944 року.
Читаю і розумію, що попри всю специфіку радянського судочинства, комуністичну тоталітарну систему, все написане аж ніяк не може бути наклепом і суцільною фальсифікацією. До того ж до справи прикладається висновок судово-медичної комісії про ексгумацію трупів. Ознайомившись з документами справи, розумію напис на таблиці про «честь України» як найвище блюзнірство.
Отже, читаємо матеріали справи. Грицюк Олександр – особисто задушив і застрелив 9 радянських військовополонених. Убив 17 місцевих жителів. За що вбивав – не знає, як і прізвищ убитих. Виконував наказ командира з СБ на псевдо «Дуб». Зізнався, як застрелив 30-річного українця та 25-річну українку. Потім за наказом «Дуба» задушив 19-річного українця методом «путування». А наприкінці січня 1944 року задушив у селі Грушовиці жінку, накинувши їй на шию петлю, за яку тягнули бійці на псевдо «Нечай» та «Крук».
Кирилюк Олексій визнав, що брав участь у вбивстві 12 цивільних мешканців села Бегень. Усі 12 жертв були українцями. Причини вбивства він не знав, як і того, за що за два дні в селі Грушовиці вони вбили ще 36 осіб. У підсумку, керував вбивством 48 осіб, серед яких були діти від 5 до 11 років.
Логвинович Володимир – заступник коменданта районної поліції в Дубровиці. Визнав, що свого часу брав участь у вбивстві до 3 тисяч осіб. Треба розуміти, що йдеться про місцевих євреїв.
Те саме стосується і решти «героїв», чиї імена викарбувані на меморіальній дошці в самому центрі Рівного. Можна довго говорити про недосконалість та огріхи політики пам’яті в Україні. Можна говорити про селективний характер сучасної пам’яті та навіть історії. Але прикликати з минулого вбивць і садистів та нацистських колабораціоністів – це означає позбавляти українську державу будь-якої європейської перспективи. Серед критиків цієї статті знайдуться ті, хто скаже, що Європа дрейфує в націоналістичний бік і невідомо, якими будуть оцінки цих подій уже за кілька років. Наперед у відповідь можу сказати таке: в Європі дійсно починається певний націоналістичний крен, але всі ті праві є одночасно євроскептиками і палкими прихильниками Путіна. Ним вони і фінансуються. І повірте, в їхній перспективі України нема.
І на завершення. На жаль, серед історичних «союзників» актуальної історичної політики в Україні є звинувачений у проведенні етнічних чисток проти поляків Клим Савур, співробітники колабораціоністської газети «Волинь», начальники допоміжної поліції та просто вбивці, що здійснювали вироки від імені СБ ОУН, а також усі ті, кого проклинала радянська пропаганда. І це все тільки на прикладі одного Рівного, якому колись не пощастило бути столицею…
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
