Памʼятаєте цілі стоси публікацій про Україну між Сходом і Заходом? При чому сам факт пограничної суті України розглядався не на предмет ризиків і викликів, які з неї випливали, а як обґрунтування недолугої багатовекторності. Безпринципності і нескінченних політичних маніпуляцій. Як надана самим собі індульгенція на право не дотримуватися ціннісних принципів, невіддільних для західного світу. Що все більше робило Україну малозрозумілою для Заходу і все більше розмивало її образ в російському морі.
А ще треба додати дискусії про назву України, де жоден з імперських дискурсів не залишав їй повноправного місця, норовлячи записати в імперське пограниччя: «у края» або «креси». Що за означенням відбирало право на свою історію і самостійне існування. І вже повного абсурду такі підходи досягли в хворій голові «історика» Путіна, який із завзяттям психопата заходився заперечувати існування України будь-коли.
Але й українці не сиділи, склавши руки. Собі на озброєння вони взяли фронтир. З часом навіть цілі інститути дослідження фронтиру зʼявилися. Фронтиром стали пояснювати все: від внутрішньої анархії беззаконня, до особливої місії українців захищати Європу від «дикої загрози» зі Сходу. При цьому, не уточнюючи наскільки українці історично були інтегровані в цю «дику загрозу». Наприклад, козацький міф про захист рубежів західної цивілізації наочно суперечив цій тезі. Як не хотіли навіть чути про факт грабіжницьких походів козаків, наприклад на Львів, спільно з татарами і росіянами під командуванням боярина Бутурліна. Бо визнання цього факту могло вмить зруйнувати так нібито зграбно скроєний міф.
Взагалі з позиціонуванням українців у різних великих конфліктах імперій та блоків – суцільна біда. Знову ж таки, починаючи від Речі Посполитої, Великого Князівства Литовського, Російської імперії, Австро-Угорщини, СРСР, Третього Райху і навіть частково у теперішній війні, українці часто воювали один проти одного. На боці ворогуючих великих державних утворень. З поправкою, що дехто з них хотів скористатися силою і ресурсом імперій, щоб здобути свою незалежну державу. Яку, і особливо, з яким устроєм, питання для подальшої більш фахової дискусії. А поки що треба дати раду з висновком, що всю історію боротьби українців за свою незалежність їм доводилося жорстоко воювати один проти одного.
Саме тому надзвичайно актуальним залишається питання, яку зі сторін у конфліктах минулого державна історична політика оголосить «правильною». Що, на жаль, так чи інакше потягне за собою велику кількість обурених і незадоволених таким рішенням. І це при тому, що подібного роду незадоволенням не проминуть скористатися, як внутрішні політичні мародери, так і ворожа російська пропаганда.
Скористатися з факту, що формування модерної української нації відбувалося в надзвичайно різних політичних системах – Австро-Угорщині та Російській імперії. Що не могло не відобразитися у вигляді регіональних різниць щодо місць памʼяті – головних цеглинок історичної ідентичності нації. І знову таки те, що в західних суспільства відбулося на рівні академічної дискусії між примордіалістами (нації вічні) і модерністами, які вважають нації продуктом політичних процесів 18 століття, в Україні стало частиною доктрин політичних партій. А отже й елементом політичного протистояння.
Формування на пограниччі, тривала приналежність до надто різних державних утворень сформували в окремих історичних регіонів багато відмінностей: політична культура, церква і навіть цінності. Узагальнюючи, можна сказати, що ці відмінності спричинили те, що історія так і не стала спільним (обʼєднуючим) минулим для всіх українців.
Мало того, вона розривала молоду політичну націю на непримиренні табори, що не допускають співіснування. А плекала тільки домінування аж до упокорення одного наративу іншим. Наприклад, засуджуючи весь радянський період, а тим більше зводячи його до «колоніального» статусу, українці позбавляли себе найважливішого моменту у своїй історії – часу суспільної модернізації нації. Хоча те, що суспільна модернізація українців відбулася в рамках радянського проєкту (УРСР) аж ніяк не означало, що від цього минулого треба категорично відмовлятися. Необхідною була ідеологічна декомунізація, а не формальна кампанійщина. Настільки недолуга і шкідлива, що набирала потворних рис тієї ж радянщини.
Одне слово, політично інструменталізована історія з чітко вираженими регіональними симпатіями і антипатіями, стала двосічним мечем в руках українських владоможців та політиків. Які заради свого політичного успіху на виборах розпалювали ворожнечу між історичними регіонами, витрачали на поглиблення розколу гігантський фінансовий та інформаційний ресурс. Ця політична боротьба звелася до примітивного протиставлення «націоналістичного» Заходу «проросійському» Сходу. Знову ж таки те, що в історичній памʼяті регіонів були суттєві різниці, не означало, що можна «рвати» суспільство, ослабляти країну і її легкою здобиччю, якщо не російських маріонеток, то агресивної імперіалістичної Москви.
Вихід із ситуації із часто-густо антагоністичними місцями памʼяті був один – зосередитися не на минулому, а на сучасності і на побудові перспективних планів на майбутнє. Що в розбурханому українському суспільстві здійснити було майже неможливо. Зокрема через те, що історія, а особливо героїчний наратив, забезпечував багатьом партіям та політикам безпрограшне потрапляння у владу. Які присвоїли собі ексклюзивне право гордитися героями і звитягами минулого. Прикривати ними свої професійну безпорадність та моральну нечистоплотність. Зовсім не звертаючи уваги на те, якою постає Україна назовні.
Треба також визнати, що світ мало знав про Україну. В основному, на жаль, завдяки радянській та російській пропаганді. Україна ж про себе розповідала дуже суперечливі і часто неприйнятні на Заході історії. Історії, які суперечили наративу про переможців у Другій світовій війні. Позиціонували українців союзниками не Антигітлерівської коаліції, а нацистського Третього Райху. З наївною обіцянкою, що Захід не знає «правдивої» історії, а от прихильники «Бранденбурґ 800» та Дивізії Ваффен СС «Галичина» її розкажуть. Дотепер залишається таємницею, чого у цьому підході було більше – тупуватої наївності чи злого умислу.
А віддання на відкуп Росії історії вкладу радянських українців у перемогу над нацизмом разом з гіпертрофованим акцентуванням на діяльності західноукраїнських радикальних націоналістів, за означенням позбавляло Україну союзників на Заході. І на додачу – найчастіше підтверджувало російські пропагандистські кліше про українців, як найбільших колабораціоністів Другої світової війни. З відповідним навʼязуванням до путінської агресивної доктрини з її центральною метою – необхідності «денацифікації» України. Тобто робило російську агресію проти України невідворотною. І навіть гірше, при повній відсутності реакції Заходу на акт агресії.
Чого, на щастя, не сталося. І не завдяки роботі українських істориків та дипломатів. Не сталося через надзвичайно брутальне порушення Росією усіх норм міжнародного права та ведення війни на знищення українців.
І ще раз про прокляття географією. Зі всього, що відбувалося на українському історичному просторі випливає, що самостійна держава українців у таких потужних лещатах не мала шансів. Коли еліти вимушені були переходити, як не під захист польського короля, то під покровительство російських царів. Інтегруючись у чинні державні ієрархії. Що соціально забарвлені козацькі повстання також не могли мати успіху, оскільки козацька верхівка понад усе прагнула закріпити свій статус у монархічній державній вертикалі. Що, на жаль, найбільш привабливим варіантом виявився російський православний проєкт. А на практиці – найбільш небезпечний.
Важливо памʼятати, що всі імперії та держави, до яких належали українці розглядали їх як потужний ресурс для свого посилення. А всі спроби національного сепаратизму у найбільш жорстокий спосіб придушувалися. Тому ще унікальнішим для світу може бути український історичний досвід про те, як народ «селян і священників» став повноцінною нацією. Яка не тільки заявила про себе, але й завзято боронить свою державу. І ще одне, цього разу українці захищають свою державу, а не воюють за чужі інтереси з надією, що наприкінці їм щось та й перепаде.
А тому, потрібно на даному етапі війни за існування України й українців відкласти історичні суперечки. Не реагувати на внутрішні провокації та спроби сусідів розпалити історичний вогонь ненависті. Українське керівництво має просто ігнорувати спроби втягнути Україну в «історичні» дискусії і працювати над формуванням міцної міжнародної коаліції. А справжня історія українців твориться зараз і тут. Саме за неї українці готові відповідати.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
