Першим варіантом відповіді на питання «як покращити мобілізацію» приходить на думку – це домовитися з країнами-партнерами про спільну роботу протягом кількох днів працівників ТЦК та СП на їх території, тобто за кордоном. Щоб виявити всіх тих, хто втік. Це звичайно жарт, але складається враження, що представники ТЦК нічого іншого, окрім як ловити чоловіків, не вміють.
Мобілізація - це дуже складне питання, яке має багато важких аспектів і потребує комплексного підходу. Схоже, що у нас його скинули тільки на ТЦК та СП, які нездатні нічого нормально зробити. Їхній максимум – це їздити населеними пунктами й виловлювати тих, хто потрапить на очі. Що характерно, наразі не видно жодних змін в такій методології. Це наслідок постійного відкладання реформ «на потім, бо не на часі».
То що ж можна зробити? Ці міркування та пропозиції озвучені для того, щоб у публічній площині збільшилася частка конструктиву. Бо розмови за формулою «дурень - сам дурень» нічого не дають.
Мобілізації – це фактично державна політика під час війни. Як вона має проходити, в яких межах, за яких умов та що і хто має робити - визначає законодавство. ТЦК – це тільки орган, що її реалізує, є виконавцем політики мобілізації. Загальну рамку має задавати держава. І загальна система органів влади та управління має працювати над реалізацією мобілізаційних процесів.
Більше правди про війну
Війна не завершиться до кінця 2023 року. Треба перестати сприймати війну як процес, що швидко завершиться. Має бути довгострокове планування. Про це має бути оголошено публічно і всі плани мають будуватися виходячи з таких позицій.
Твердження про «священну війну» і пафосні заяви від людей, які далекі від подій на фронті треба викинути з інформаційного поля. Дуже зручно коментувати війну десь, наприклад, із Кіпру чи з квартири в Одесі, Львові або Києві. Але люди, що потенційно будуть мобілізовані, мають розуміти, що насправді відбувається. І що крім того, що загинути на війні, можна вижити. Можна навіть не отримати поранення. І, що головне – можна бути корисним, не беручи участі в штурмах.
В переході чоловіків від цивільного до військового життя через мобілізацію спостерігається дуже багато фаталізму. Цьому сприяють ЗМІ, соцмережі та самі ТЦК, що погрожують чоловікам («відправимо в Бахмут»). Служба буває різною і про це мають знати люди.
Аналіз мобілізаційного ресурсу
Громадяни не повинні самі вгадувати, кого, коли й за яких обставин мобілізують. Кожен має розуміти, що його чекає. Ти студент – значить не призивають. Має бути чітко розʼяснено, що навіть у цій сфері можливі зміни. Як і щодо змін про призовний вік до 25 років.
Ми маємо розуміти, що є мобілізаційний ресурс номер один – 310 000 осіб, номер два – 255 000, номер три – 394 000. До першого входить одна категорія, до другого інша і так далі. У країні понад дві сотні різних електронних реєстрів, за їх допомогою вже давно можна було б зробити нормальну базу призовників та проаналізувати, де і чим вони займаються. Зібрати дані від зайнятості в критичному для економіки підприємстві і до стану здоров’я.
Рівність
Війна стосується всіх, а не окремих груп суспільства. Військові, добровольці та вмотивовані свою головну роль вже виконали – витримали головний удар, змогли відбити ворога, відбили ще кілька ударів і пішли в наступ. Але така війна, як в Україні – це протистояння на витривалість та стійкість. І щоб її виграти, треба, щоб воювала вся країна, а не її окремі соціальні групи.
Чому один чоловік не може поїхати на заробітки у Польщу, а футболіст чи інший спортсмен спокійно вирушає, куди хоче? Чому публічні особи не потрапляють під мобілізацію? Чому «трешові» блогери заявляють, що вони особливі, публічні, тому ТЦК їх не чіпає? Чому можна назватися волонтером, час від часу щось роблячи на відчіпного – і все, тебе не мобілізують (це не стосується тих волонтерів, які системно працюють на постійній основі).
У нас чомусь кращі сини та дочки України гинуть на війні. Але є ще «кращі», яких треба зберегти для культури, економіки, спорту і так далі. Інколи складається враження, що відсутнє розуміння головного – якщо програємо на фронті, все інше вже не матиме значення.
Військові частини мають створити свої відділи рекрутингу
3-тя окрема штурмова бригада – це дуже хороший приклад, як треба позиціонувати себе в інформаційному полі. Їхнє шоу на YouTube «Двіж» чітко показує, про що йдеться. Відповідно, до них ідуть люди, які хочуть «двіжувати», що мають певні ідеали й розуміють, куди вони потраплять. Яка ймовірність того, що там опиниться відправлений ТЦК та СП корупціонер чи порушник закону, які так хочуть сховатися від відповідальності? Думаю, що жодної. Люди мають розуміти, які бригади, частини, підрозділи воюють, чим займаються, хто там служить, яка ідеологія та мотивація тих, хто там є. Військовим частинам теж не потрібні будь-хто. Не хочете тих, що присилає ТЦК, то залучайте тих, хто вам більше підходить.
Розвиток проєкту агенції Lobby X, що запустила окремий сайт із військовими вакансіями
Механізм військового рекрутингу Lobby X працює як для цивільних, що хочуть мобілізуватися, так і для чинних військовослужбовців, які можуть знайти посаду, більш релевантну їхньому досвіду та навичкам. На сайті представлені вакансії абсолютно різного профілю: від бойових і медичних, до креативних та «айтішних». Платформа виступає посередником між людиною, що хоче доєднатися до армії на конкретну посаду, та підрозділом. Детальніше читайте тут
Держава має вивільнити ресурс для війни
Органи виконавчої влади, сотні державних підприємств, установ та організацій, що є дотаційними, не виконують важливої функції в час війни та не генерують ресурсів (можливо, крім ПДФО), а тільки споживають – це ресурс, який треба використати. Чоловіків, що там працюють, треба не ховати і «бронювати» від мобілізації, а навпаки - використовувати.
Можна сказати, що тут немає рівності. Нагадую, що держслужба - це служба. Це ресурси, які держава витрачає на людей, від яких у час війни немає користі.
Мотивація
Треба працювати з мотивацією людей і не намагатися всіх узагальнити. Мотивація може бути різною: «двіж», бажання помсти, заробіток, військова служба, патріотизм, відчуття обовʼязку, необхідність, виживання, доведення правильності свого вибору. Ми в одному човні, й всі ці мотивації треба поєднати. Не потрібно акцентуватися на одній із них і навколо неї творити міф.
Боротьба з корупцією
Тут можливі два напрямки. Перший – ліквідація «схем» у ТЦК та СП щодо виїзду за кордон та фальсифікації документів про непридатність до військової служби. Другий – боротьба з корупцією в органах влади, «схемами» на кордоні, з контрабандою, азартними іграми, сплатою податків та контролю за закупівлями. Аргумент, що «я не буду воювати за владу», «там все розкрадають, чого я маю вмирати» не такі поодинокі та унікальні, як можуть здаватись. Російська пропаганда постійно працює в цьому напрямку та й опозиція не забуває видавати тези «хлопці вмирають, а Міноборони краде». Такі тези треба забирати не простим запереченням, а збільшенням повноважень антикорупційних органів і посиленням їх спроможності, щоб ліквідувати підстави для маніпуляції.
Грошове забезпечення
121 000 грн – грошове забезпечення військового на фронті. Це великі гроші в тилу, якщо рахувати 40-годинний робочий тиждень. Але військові працюють 24 години на добу 7 днів на тиждень. Ти можеш прийти з позиції й по тривозі через пару хвилин поїхати ліквідовувати прорив. То чи багато тоді платять?
У нас було багато крику про виплати тим військовим, що не на фронті. Але зручні шоломи, навушники, розгрузки, пояси з кевларовими вставками, додаткова броня, окуляри й багато інших потрібних речей купуються за власні кошти або за допомогою волонтеів. І вибір у військових простий: забезпечення сім’ї чи збільшення своєї маневреності та живучості. І це за 21 300 в місяць. Тому часто до отримання перших 100 тисяч військові ідуть з тим, що дала держава і волонтери.
Соціальний захист
«Єдиний марафон» показує військового, який втратив кінцівку/кінцівки: розповідь про нього – це чудово; розповісти про його дії й частину реалій війни (втрата кінцівки) – теж добре; демонстрація героїчних вчинків українських захисників – чудово. Сльози й захват від глядачів, вдячність і співчуття герою. І все! А де розповідь, як лікують військового, які умови, що з протезуванням, що з адаптацією, що з подальшим працевлаштуванням. Чому це вже не важливо? Чи має суспільство про це знати? Чи все це залишається на руках рідних та близьких? А що з державною системою підтримки? Тут насправді відповідь дуже проста – вона відсутня і тільки починає формуватися. А людині важливо розуміти, що з нею буде, і що їй допоможе держава та влада на місцях.
*******
Мобілізацію потрібно перестати сприймати, як щось тимчасове, від якого вдасться втекти. І перше, що тут варто зробити - змінити підхід до указу президента про 3 місяці воєнного стану і проведення мобілізації з постійним її продовженням. Ось ці три місяці дають надію, що війна скоро завершиться та є шанс уникнути мобілізації. І тут потрібне довгострокове планування. Воно важливе не тільки для армії, але й для економіки.
Також треба визнати, що під час повномасштабної війни вже не може бути ніякої добровільної мобілізації. І примусова мобілізація – це нормально. Держава себе захищає. Тут в пріоритеті мають бути інтереси держави, народу, нації, які хочуть вижити. А не бравади про права індивіда, права людини та свободу, гарантовану Конституцією. Все це важливо, але відходить на другий план, коли ворог увірвався у твій дім.
Не можна одним відео чи інтерв’ю мотивувати йти служити. Має бути постійна системна робота з з людьми. Тут як в маркетингу – товар/послуга (мобілізація) мають бути доступні всім на відстані півкроку. Людина має розуміти, що її мобілізують, і що це лише питання часу. Але вона може вибрати, де і як служити, та підготуватись до служби.
Перефразую відому приказку: чоловікам треба пам’ятати, що якщо ви не ідете до гори, то вона не тільки прийде, але й придавить. Краще впливайте на свою долю поки є можливість.
ТГ канал автора БОЄ
