Оригінальна публікація https://zaxid.net/gniliy_kreml_i_padayuchi_muri_n1538750
Автор - Євген Гулюк
За роки незалежності українці неодноразово ставали на захист демократії та свободи. Не завжди, однак, нам вдавалося спрямувати цю потугу на будівництво ефективних і прозорих державних інституцій. Не менш шкода, що зусилля українців не були належно оцінені й західною спільнотою. Відтак для повної реалізації усіх цілей нам завжди десь чогось трохи бракувало. Внаслідок війни, яку проти України розв’язали Росія та Білорусь (для Росії – загарбницької та антигуманної), все має бути по-іншому. По-перше, самі українці повинні нарешті усвідомити, що з росіянами ми не брати і ніколи такими не були. По-друге, Захід не має морального права залишати нас наодинці з нащадками тирана Івана Грозного та прислужниками закомплексованого шизофреніка Путіна. Ми мусимо знову стати своїми в родині цивілізованих народів, а стіни – географічні, бюрократичні і в головах – мають впасти.
Жирна лінія розмежування, яка завжди існувала між українським та російським народами, за останні десятиліття, закономірно і на щастя, перетворилася на прірву. Ми різні і різні у всьому – від повсякдення і планів на майбутнє до лояльності щодо політичного устрою й у ставленні до живих (мертвих). Знадобився час, щоб зірвати з очей пелену російської пропаганди. Зараз маємо можливість остаточно залишити цей отруйний простір брехні й гібридних форм і повернутися додому. Тому хотілося б, щоб кордон між незалежною Україною та об’єднаною Європою ставав все більш ілюзорним та умовним. Мусимо остаточно відпустити тінь берлінського муру і почати будівництво нового простору ідей та можливостей.
Зміни в головах
Україна свій вибір зробила і дозріла, щоб чутися частиною Європи. Навіть не так – Україна є і завжди була Європою. Докази такого можна віднайти в історії, і цю тезу українці підтверджують на виборах, ще більше – під час революційних виступів. Після проголошення державної незалежності 1991 року нам знадобився час, щоб прийти до усвідомлення істини. Тепер очікуємо в таборі «свідомих» і європейців. Тут, на загал і на щастя, усе добре! Захід підтримував українців під час виступу проти злочинного режиму Януковича, також там завжди схвалювали наші прагнення до інтеграції. Безпрецедентним явищем є консолідація світової спільноти для відсічі російській агресії. Справа за малим – заміна окремих мікросхем.
Авторитетний британський вчений Норман Дейвіс, спеціаліст з історії нашого регіону, якось озвучив цікаве спостереження. Його висновки, викладені іронічно та у формі метафори, стосуються не безпосередньо України, а ширшого контексту. Однак із цими тезами мають ознайомитись і українці, і європейці, задля кращого розуміння себе і відносин між спільнотами. Аналізуючи підходи до написання історії Європи на Заході, Дейвіс констатував, що там бракує Східної Європи. Ба більше – її там немає! Західні історики пишуть історію Європи винятково крізь призму Західної Європи. Й ігнорують при цьому Східну Європу. Історик порівняв цю ситуацію з підручником з анатомії, де немає згадок про ліві руку й ногу.
Так, можна говорити, що Східну Європу пізно «винайшли» чи «віднайшли». З пострадянським простором ще гірше – десятиліттями ці терени залишалися поза тенденціями, які були характерні для розвитку Західної Європи. Після розпаду СРСР ці землі ще кілька десятиліть перебували в так званій сфері впливу Росії. Цю гібридну дійсність придумали в Москві, а в Європі, через економічну та енергетичну залежність, їм підіграли. Однак зусилля українців для побудови й захисту власної хати, особливо після агресії Росії проти України, не можуть бути марними. Європейці повинні залишити межі комфорту, усталеного порядку, наявних стереотипів. Час зрозуміти, що Західна Європа – це лиш один із китів, на яких стоїть Європа.
Жага & байдужість
У 1989 році впала берлінська стіна, а 1991-го розвалився СРСР. Ці події мали вплив на всю світову політику, актуальну дійсність в багатьох регіонах. Однак, видається, для значної кількості людей, незалежно по який бік колишнього муру вони перебувають зараз, тінь цієї стіни і надалі стоїть перед очима, як і привид «совка» досі господарює в їхніх думках. У головах одних буйно квітне ностальгія за СРСР, а інші відмовляються розуміти, що світ після 1991 року змінився. Відтак середньостатистичний європеєць не завжди сприймає факт, що немає підстав, щоб асоціювати наші терени зі страхом чи сірою невизначеністю. Йому непросто усвідомити, що українці й росіяни – це про різне. Народне волевиявлення, зміна влади шляхом демократичних виборів чи критика влади – росіянам про подібне хіба мріяти! Однак так ситуацію бачимо ми. На жаль, про очевидне для нас здогадуються не всі європейці.
Тож одним із завдань українців після перемоги над Росією є дистанціюватися від усього, що смердить «совком» – без жодного сентименту розривати нитки, які досі тримають нас у цьому просторі. Невизначеність і депресія – це дійсно про значну частину пострадянського простору, про сучасні Росію і Білорусь, але – не Україну! Волевиявлення і жага до свободи, бажання будувати вільну державу на засадах демократії – це про нас! І після перемоги ми приречені на завершальний з нашого боку крок – ефективні державні та громадянські інститути, чесні суди. Це зблизить нас з Європою й остаточно відмежує від «совка» – з його президентами-генсеками і зомбі-електоратом.
Повернутися до себе
У 988 році київські варяги сіли за один стіл з правителями цивілізованого світу. Часто ми асоціюємо цей крок з обранням східної моделі, так званою «візантійщиною». Однак тоді на світ не дивилися крізь призму «Схід-Захід», схизми ще не було, та й прямий вплив імперії Ромеїв на Русь є дискусійним питанням. Тому просто cкажемо, що 988 року Русь сіла за стіл із тими, хто уособлював в той час цивілізацію. І хвала місцевим інтелектуалам, тому ж митрополиту Іларіону, у концепціях яких бачимо бажання легітимізувати Русь, вписати її в історію («Слово про закон і благодать»). Ця подія – фундамент нашої історії, і вона чітко маркована: Київ! Не так важливо, що мова про Візантію, якої більше не існує, чи про братів Кирила і Мефодія, модель яких просто виявилась більш адаптивною і відкритою на слов’янський простір, ніж латинський світ. Важить, що 988 року ми стали цивілізацією.
Цю тезу можна піддавати сумніву, адже інопланетянами ми перестали бути, ще коли про наші терени згадав Геродот – саме тоді давні «укри» вперше з’явились на екранах світових телевізорів. Однак самі вони були трохи зайняті доїнням кобил, а тому не могли оцінити важливості моменту. Інша річ з християнізацією. Тут вгризлися і більше не відпускали. Від 988 року і донині жителі наших земель були частиною цивілізації. Вони це розуміли, й інші про це знали. Мешканці наших регіонів були обізнані з ідеями Реформації, гуманізму, володіли латиною. Вони приймали код цивілізації того часу і були його носіями. Чи випадково венеційський лев є на кам’яниці в центрі Львова, фламандські мотиви на іконах Івана Рутковича, а Інокентій Гізель цитував іспанських авторів? Ми століттями були і залишаємось Європою. Іноземці приїжджали на наші землі і знали, що знайдуть тут однодумців. А якщо хотіли побачити маргіналів, то просились на аудієнцію до царя Московії (місія єзуїта Поссевіно).
Розважлива оцінка історії України схиляє до думки, що ми маємо надійний та орієнтований на цивілізаційні цінності фундамент. Ця спадщина не минула даремно, вона промовляє і сьогодні. Треба лиш навчитися її відчитувати, розвивати. Як писав американський історик українського походження Іван Лисяк-Рудницький, не будувати, а модернізувати націю. Опираючись при цьому на дивовижних та світлих людей, які поруч з нами. Відтак дистанціюватися від «совка» та творити успішний і прогресивний образ України – без плачів та нарікань, але з досягненнями й успіхом, не лише зі співаками та спортсменами (хоч і з ними також), а з продюсерами й режисерами світового масштабу, з Нобелівськими лауреатами. Імпульс ефективності та жертовності, поєднаних з професіоналізмом, який у ці дні демонструють ЗСУ, повинен передатися всьому суспільству і знайти вираження в розбудові дієвих державних інститутів та інтеграції з цивілізованим світом. З таким і варто йти до Заходу, який дуже потребує перезавантаження і віднайдення смислів. Навчимо Захід гідності та хоробрості, а в них навчимося інституційного порядку. Таке дещо оптимістичне та ідеалістичне повернення до вихідної точки та спільного творення цивілізації! Врешті, іншого не дано – ні їм, ні нам...
