Декілька років тому до нас з Росії прикочувало і досі періодично вигулькує поняття «глибинний народ». В Росії воно мало і має певний сенс, оскільки контрасти між містами-мільйонниками і «глибинкою» дійсно вражають, а середньостатистичний провінційний «пролетарій» відрізняється від «еліти» ледь не на антропологічному рівні.
У нас же використовують це визначення ті, кому неприємно визнавати власну неправоту, або кому хочеться здаватися елітою, а нема чим підкріпити це бажання. Звідси періодичні плачі на тему «не пощастило з народом», «народ не дозрів», «люди не зрозуміли». Це з одного боку. З іншого – це взагалі гротескні випади в стилі «сходіть на базар, поспілкуйтеся зі звичайними людьми», при чому говорять подібну дичину не те щоб якісь надзвичайні особи. Єдине, що їх відрізняє від «натовпу» - це, мабуть, непроглядна дрімуча тупість, яка не дозволяє усвідомити недолугість їхніх «аристократичних» потуг. Тому що рівень саморефлексії чи переживань будь-якої «простої людини» ну не може бути нижчим, аніж в подібної пустої «промовляючої голови».
Часто «нові еліти» розповідають нам, простим посполитим, що провідну верству треба виховувати. Чи навіть селекціонувати - як породу. Бо, мовляв, в Англії так добре живеться, бо тисячі років аристократи народжують та виховують собі подібних. Як же добре не знати історію Англії – все стає просто і зрозуміло.
Тим часом у нас, в пошуках старої шляхти чи нових талантів, достойних «розплоду», геть забувають про існування справжньої спадкової вищої верстви – нащадків партійних функціонерів та «обласканих» комуністичною партією діячів науки та культури. Господарський та ідеологічний відділи КПРС, так би мовити, які переродилися і продовжилися в бізнесі та національному відродженні незалежної України.
У них був і є потрібний матеріальний та соціальний капітал (зв’язки), необхідні для початку успішної кар’єри – чим не аристократія? І для таких людей поняття «глибинного народу» не просто зрозуміле і прийнятне, але й зручне. Як і лякалки про «нуворишів», «вискочок», «неготових до управління» чи «недостатньо освічених». Таке собі заперечення ленінської тези про кухарку та управління державою у виконанні кухарчиних внуків.
А для чого воно нам, «простому народові» і «звичайним людям»? Нас такий підхід не влаштовує. І зовсім не тому, що ми «не доросли» чи комусь «з таким народом не пощастило». До того, ідея «селекціонування еліти у вакуумі» просто не працює, і це видно навіть на прикладі Збройних Сил. Де в умовах війни справжні Герої, еліта без будь-яких лапок та «але», співіснують з відвертими паразитами і «людино-посадами».
Одним з прийомів «еліти» (тут уже в лапках) є перекладання відповідальності за власні провали і помилки на якихось ворогів «всередині народу». Колгоспникам заважали куркулі, пролетарям – саботажники на службі капіталістів, радянській інтелігенції – всілякі зрадники, підкуплені як не націоналістами, то сіоністами. Потім уже народ «не оцінив» невпинних реформ протягом тридцяти років незалежності. Адже головним завданням еліт було втриматися «нагорі», і за всяку ціну очолювати та керувати. При цьому незалежно від того, чиї інтереси потрібно було представляти. Таким чином образ «доброго царя/цісаря», «мудрого генсека» чи «справедливого президента» є не стільки «вадою нерозумного народу», скільки прийомом представників правлячої верстви.
А насправді воно так не працює. Мудрий арбітр, «дорослий» національного рівня, «батько нації» – це радше щасливий випадок, якщо не вигадка. Суспільний баланс забезпечує конкуренція еліт, які репрезентують різні соціальні групи. Коли суспільство поділене не на «еліту» і «глибинний народ», а на правих і лівих, на республіканців та демократів і так далі. І де владу почергово здобувають найуспішніші представники цих різних груп.
Тому, коли владі закидають, що вона «кинула» українців за кордоном і не думає про «все суспільство» - це воно, це пошук універсального арбітра, «царя», який однаково любить і дбає про всіх. А також бажання паразитувати на старому рефлексі пошуку «справедливого президента». Натомість реальність зараз така, що хороших рішень не існує. Є погані, і є катастрофічні. Це було погане.
Так, заклики про те, що воно розколює суспільство і далеке від ідеального рішення, є цілком справедливими. Так само це далеко від системної роботи, бо все-таки чоловік, який виїхав «волонтером» через відповідну систему і чоловік, який 20 років на заробітках – це таки різні категорії, і їх би пасувало якось розділити. Ще й поцікавитися тими, хто штампував псевдоволонтерам дорогу на Захід. І так, були благодійні збори, була надія на повернення, на інвестиції. Але життя змушує відмовитися від старих прийомів типу «Леонід Кучма перебуває над сутичкою». Тим більше, що це не та ситуація, коли можна вивести проблему виключно у площину «влада та українці за кордоном», не помічаючи інших українців – в Україні.
Ситуація на фронті і думка військових справедливо вважається владою важливішими, аніж електоральне майбутнє та голоси невдоволених. Тим більше, що ці голоси вже є кому «підбирати». Тому ними знехтували, щоб продемонструвати важливішій групі (військовим і волонтерам) приклад справедливості. Все просто і цинічно. З часом невдоволених буде більше, а тих, хто підтримуватиме владу – менше. Це невідворотні процеси, але краще вже втрачати відсотки через непопулярні рішення, ніж через корупцію. Народ (як і його підтримка) стає монолітним ситуативно, ненадовго і виключно в момент найбільшої загрози. В інші періоди часу інтереси однієї групи суперечать інтересам іншої. Як зараз інтереси Армії, цивільних та емігрантів.
Так, проти нашої волі та під тиском найгірших обставин, помирають казки про «глибинний народ» і «доброго царя». А також про вічне протистояння «влади» і «простих людей». Тож залишмо їх носіям «загадкової російської душі».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
