Нещодавні роковини масових розстрілів на Майдані наштовхнули на неприємні думки. Все-таки досить років пройшло (якщо в мірках людського життя), щоб почати робити якісь висновки. І досвід цього часу показує, що герої таки вмирають. Вони не прожили цих років, не зростили дітей, не реалізували себе професійно. На відміну від тих, хто не вмер. Не вмерли схеми, контрабанда, акцизи, відкати та бюджети. Зараз, коли кожного дня на війні помирають герої, не помирають ті, хто перевозить ухилянтів за кордон чи мутить з гуманітаркою. Їхні фото часом можна побачити в новинах – вражає, як часто ці люди фотографувалися у вишиванках. Не зникли черги біля візових центрів, первоцвіти і валютники на Краківському базарі, не вмер і ринок автомобілів.
Часто можна почути / почитати нарікання, що проблема у віртуальності. Наче можна втекти від реалій, відгородившись від них цифровою бульбашкою з веселим тік-током та «успішним успіхом». Але це якраз той випадок, коли можна сказати «не все так однозначно».
Віртуалізація війни, документування будь-чого мобільними пристроями стало фактором, який допомагає тримати західну аудиторію, а отже і політиків, від яких залежить підтримка України, «в тонусі». Складно сказати, що ми нічого не бачимо, коли всі все бачать.
З іншого боку, в психологічному плані, багато хто в Україні вже дійсно не витримує потоку жорстокої реальності. Буча, Маріуполь, Харків, Ізюм – кожен бачив ці кадри і переживав їх в міру своєї вразливості. І майже кожен думав, що гірше вже бути не може. Але розстріл Солдата, який не зігнув коліна і навіть не схилив голови, показав, що гірше таки може бути.
Суспільство, яке почало фільтрувати негативний «контент» і шукати розваг, знову повернулося в реальний світ. При чому завдяки світу віртуальному. В якому Іво Бобул, Щегель та інша срака-мотика важать надзвичайно мало. Все важче дивитися улюблених коміків і робити вигляд, що життя ок.
Інша важлива «заковика» полягає в тому, що людина – істота соціальна. Для того, щоб життя здавалося нормальним, слід мати однодумців. А збудувати непробивну інформаційну бульбашку, як ми могли спостерігати останнім часом, просто неможливо. Соціум, який «втомився», пішов туди, де складають стратегічні плани повоєнної відбудови чи «працюють кожен на своєму фронті». Де дякують ЗСУ за можливість «тримати економічний фронт». Це все ілюзія для тих, хто шукає підтвердження свого бажання абстрагуватися. Бо абстрагуватися самому - неможливо, адже людина – істота соціальна.
Так «віртуальна реальність», в якій звичайного вигляду чоловік помирає, але помирає на своїх умовах, таки повертає нас до справжнього життя. Як ракети по Львову. Відмежовувати «реальне» та «віртуальне» вже якби пізно. Занадто тісно все переплелося.
І в цьому полягає як можливість, так і небезпека. Люди, в пошуках комфортної інформації, тобто підтвердження «красивими словами» власних емоцій, завжди шукатимуть «лідерів думок». Часом воно може спрацювати в плюс, коли на перший погляд звичайна собі «вата» заявляє про тверду адекватну позицію і стимулює своїх послідовників і собі трохи подумати. Часом в «мінус», коли люди, які не можуть самі придумати собі відмазку, отримують готовий рецепт від чомусь незаарештованого Стахіва, бо «всі всіх зливають і крадуть».
Герої вмирають, як і всі люди. А ідеї та норми живуть довше. Скрябін, наприклад, мертвий, а його пісня про «Гондурас» (де «ми в Карпатах пи…дим рускій газ») живе, і навіть комусь подобається. Мабуть, допомагає відчути себе трішечки кращим, ніж є насправді.
І справа не в тому, що не всі можуть бути героями. Справа в тому, що всі можуть бути трохи більш порядними людьми. А це означає не шукати виправдання. Бо якщо його довго і наполегливо шукати, то може виявитися, що це є просто переспівом російського «несопротивления злу». А тоді треба буде здирати з машини войовничу наліпку про «русскій воєнний корабль».
