Щороку я везу родину на Поділля. Зазвичай це буває в жовтні, коли є теплі дні, а основний туристичний сезон уже минув. Ми їдемо в Кам’янець-Подільський, а звідти «наїздами» мандруємо в навколишні села, особливо туди, де є вихід до Дністра. Це чудова пора, і Поділля в ці дні дійсно нагадує італійську Тоскану. Але щороку мені не дає спокою фігура нібито закутого Устима Кармалюка, чучело якого досі лякає дітей та інших «вразливих» відвідувачів Кам’янець-Подільської фортеці.
Експозиції подільських фортець чи замків зазвичай відображають стан нашої освіти і культури: тут перевага надається історіям про тортури та битви, можна побачити копії інструментів катування чи копії карт, або ж сучасні картини на подібну тематику. Ви нічого не прочитаєте про те, як виглядало щоденне життя в цих укріплених спорудах, яким був статус воїна того часу, якими були стосунки з міщанами, як відбувалися постійні переходи фортець з рук у руки і яку роль відігравали ці середньовічні «факторії» в колонізації краю різними агентами (як-от поляками, українцями, молдованами, турками чи росіянами).
«Кармелюк закутий», фото автора
На початках мене більше нервувала сама експозиція про Кармалюка, яка представлена в замку. Вона жахлива і неестетична, щось подібне могли створити люди, позбавлені уяви та смаку. У різні часи, себто за УРСР і незалежної України, образ гнівного борця з панами практично не мінявся: це мав бути страшний і знедолений селянин, закутий несправедливими кривдниками в покарання за свою незалежницьку поставу. Кармалюк мав мати козацькі вуса, подільську селянську зачіску та білу, бажано вишиту сорочку. Такий собі романтизований образ селянина-бунтаря. Якщо подивитися на обкладинки радянських книг про Кармалюка, то фактично зрозуміло звідки «ростуть ноги» його теперішньої іконографії. Вона типово радянська і презентує узагальнений образ, а не цілком реальну і суперечливу людину.
Кармелюк-революціонер Кармелюк-панич
Я ніколи не міг повірити, що оця шкарадна реконструкція Кармалюка із замку в Кам’янці якимось чином відповідає історичній правді. У вежі, де він буцімто був ув’язнений і де тепер сидить чучело, також вказано, що насправді Устим там не сидів, там ніколи не було в’язниці! Навіть більше, якщо ви уважні, то в тій же експозиції прочитаєте, що Кармалюк мав витатуюване на лиці і чолі російське слово з трьох букв: ВОР. Це тавро, яке ставили злодіям, і таке татуювання робилося штампом з голок, якими пробивали шкіру до крові і в рани втирали пігмент, імовірно, порох з сажею. Таке тату неможливо було стерти, воно теж перетворювало носія на авторитет між такими злочинцями, як і сам злодій. Відомо, що у ватагу Кармалюка брали лише досвідчених злочинців, таких, які витримували тортури, вміли брехати, пройшли судові свідчення і бажано каторгу. Ці люди вчиняли розбої, а іноді навіть вбивали.
Я думаю, Устим мав пошрамоване і татуйоване лице, великі вуса, міцні руки і повністю понівечену спину від постійних покарань, рубці на ногах і руках. Він не любив селянського одягу, та й селян не дуже любив. У кінцевій фазі свого яскравого злочинного життя він вдягав міський одяг й обирав собі коханок серед хвойд, а не простих селянок. Звичайно, у нього також була дружина і діти, яким перепадало різне добро від грабунків героя. Напевне, історичний Кармалюк міг більше нагадувати м’ясника Білла із фільму Мартіна Скорсезе «Банди Нью-Йорка». Безжальний і кривавий злочинець, що тримає в страху ціле місто, франт і красунчик, який наводив страх на мешканців краю.
До нормалізації образу Кармалюка, або ж Карманюка, великою мірою доклався історик Валерій Дячок. Як відомо, історію про селянського ватажка XVIII-XIX століть, який організував дебоші проти подільської шляхти, з радістю підхопили народники XIX сторіччя. Це підсилювалося тим, що цей злочинець був мітологізований народом, перетворившись з реальної персони на персону майже казкову, на персонажа пісень і переказів. У радянській історіографії Кармалюк набув нових рис, перетворившись на класово непримиренного героя, із злочинця він став керівником «антикріпосного селянського руху». Як ви здогадуєтеся, образ Кармалюка в сучасній Україні не «декомунізували», і він надалі в уяві багатьох людей є народним месником. Проте факти і джерела свідчать про дещо інше.
Найімовірніше, одруженого чоловіка і батька двох дітей віддали в солдати не тільки за кепський характер, а й за крадіжку. За версією істориків, Устим вкрав у каплиці віск і місцевий пан оцінив цей злочин зухвалим. Устима взяли під варту, але він втік, проявивши тим самим не лише зухвалість, а й непокору. Кармалюк не був простим селянином і втік з армії, перетворившись на дезертира, людину поза законом. Відтоді він змушений був жити потайки, «заробляючи» на життя грабунками, а вкрадені ним речі перепродувалися або дарувалися (часто як хабарі). З кожним арештом, які зазвичай вчиняли не шляхтичі, а ватаги селян, що влаштовували на подільських бандитів облави, тактика і стратегія Кармалюка змінювалися. У подальшому він був більше схильним до рекету, називаючи людям ту чи іншу суму, яку він брав як відкуп від самого себе. На незгодних чекало покарання.
Як пише історик Дячок, зі середини 1820-х років Кармалюк сформувався як професійний і небезпечний бандит, який був незаперечним лідером серед собі подібних злочинців на Поділлі. Ці роки, а саме між 1825-м і 1835-м, коли Устима вбили в засідці, були також періодом найбільшого піднесення розбійництва в цьому краї. До його ватаги входили селяни, бідні шляхтичі, декласовані міщани і навіть священники, але найближчим колом Устима були розбійники зі стажем, дезертири чи втікачі з тюрем. З 13 осіб (1813-1822) банда виросла до 50 учасників, і в нападах могли бути задіяні до 10 розбишак одночасно. Справжній ковбойський сюжет про якогось скаженого Білла!
Не витримує перевірки часом і сам образ борця з панами. Кармалюк переважно грабував на рідному Поділлі, зрідка влаштовуючи наїзди в інші регіони. Найбільше «хлопці-борці проти кріпацтва» крали худобу, продукти харчування, одяг чи хатнє начиння. У період «зростання» ватага Устима переважно нападала не на панів, а на селян, і часто він це робив із декласованими шляхтичами. Між 1813-м і 1822-м роками відомо 24 випадки, з яких 15 – це крадіжки і лише один напад на шляхтича чи духовну особу. У піковий період існування розбійників між 1825-м і 1835-м ватага здійснила 31 напад на селян, 22 напади на шляхтичів (переважно не маєтки, а шляхтичі на службі) і тільки 17 нападів на міщан. Звичайно, кількість нападів на шляхтичів виросла в останній період активності Кармалюка, але ці напади точно не були добре планованими, а радше стихійними і зовсім не безкомпромісними, як це показувала українська радянська історіографія.
Але ці факти, які часто наводить науковець Дячок, не надто подобаються історичній спільноті в Україні. Одні історики твердять, що архівам вірити не можна, або ж страшні факти про Кармалюка підтасували «гебісти» і російські окупанти. Інші «переконливо» доводять, що український народ – не мазохіст, щоб робити героєм розбійника, а образ Кармалюка оспіваний в народних піснях і переказах. Один історик колись навіть закликав «вірити народним переданням», як ми віримо біблійним переданням! Отакої… Одна жінка-екскурсовод біля фортеці зауважила мені, що історії буцімто Кармелюк був бандитом, а не героєм, заважають і плутають. Та й вчителі кажуть, що версія історичної правди їм не потрібна, бо в державному ЗНО є питання: «Ким був Устим Кармелюк?» І правильна відповідь – «українським Робін Гудом»! Не плутайте дітей!!!
Мені видається, що образ бандита і злочинця, якому симпатизують українські селяни і яких він в основному й мучив, є чудовим і архетипним українським образом. Біографія Кармалюка дуже цікава і, думаю, Держкіно повинне профінансувати чергову картину про ще одного відомого українця. Так і бачу назву нової картини – «Банди Поділля»! Майже як у Скорсезе…
Автор - Богдан Шумилович.
Оригінальна публікація тут
