Категоричність та «експертність» беруть гору в українському суспільстві, паралізуючи здоровий глузд і змушуючи вправлятися у багатогранних словесних кульбітах. Здавалося б, чому не забути нещодавні політичні баталії і, зрештою, не наводити лад у країні? Але ні, якщо не «по-нашому», то нехай пропаде, зігниє і взагалі розсиплеться. Якщо придивитися уважно до інтернет-баталій між прихильниками Зеленського і прихильниками Порошенка, то відкриється цікава істина – не про Україну їм ідеться, а про своє місце в Україні. І знову мова про небезпечні історичні аналогії. Але цього разу спробуємо обдумати такі поняття, як «жертви» та «жертовність».
Давно зауважив, що дуже багато наших політичних активістів поводяться так, ніби живуть у віртуальній реальності комп’ютерних ігор, де Україна має десять життів, де завдяки швидкості рук можна виходити на щораз нові рівні. І де після картинки «Гра закінчена» можна розпочати нову. Де тільки додають азарту літри крові противника та шмаття тіл, що розлітаються від наших влучних пострілів.
Дивно, але тепер багато політиків поводяться так, ніби Україна опинилася не на краю прірви, а навпаки – перед нею простелилися просто-таки казкові перспективи. Що на Заході нема «втоми» від вкрай корумпованої України, що ніби ще хтось вірить у те, що українці стримують російську навалу, захищаючи від неї Європейський Союз. Що на нас комусь дуже залежить, причому аж так, що вони закриватимуть очі на масове розкрадання, корупцію, відсутність незалежного судочинства, злиття вищої державної влади з олігархатом і їхнє спільне панування в окремих галузях економіки.
Пафосні заяви державного керівництва, спрямовані передусім на одурманення своїх громадян, розбиваються на друзки при першому ж зіткненні з реальністю та критичним мисленням. Проте їм ще довго вдаватиметься керувати пострадянськими масами, жонглюючи питаннями патріотизму, державництва та самопожертви. В усіх трьох словах немає нічого поганого. Але, коли задуматися, то саме тут може критися найбільша небезпека для суспільства. Річ у тім, що для тоталітарних режимів, таких як комуністичний та націонал-соціалістичний, людина нічого не вартувала. Просто і доступно, як аксіома: життя нічого не коштувало. Важливими були ідеї та держава.
Заради ідеї вожді й ідеологічні фанатики були готовими пустити під ніж мільйони людських життів. А звідси концтабори, Голокост, Голодомор, ГУЛАГ, злочини червоних кхмерів, етнічні чистки – і все це завжди здійснювалося заради якоїсь величної ідеї. Фанатики не тільки сліпо вірять своїм богам, вони забирають право інших вірити у свої ідеї та ідеали.
Попередню українську владу режимом фанатиків аж ніяк не назвеш. Ідейно класифікувати її також нелегко. Таке собі вдавання і використання для прикриття своїх корупційних оборудок історії діяльності українських радикальних націоналістів, не більше. Відповідальним за вироблення ідеології прикриття для цього плутократичного режиму був Український інститут національної пам’яті. Він паралельно намагався виконати ще одне приховане завдання – зробити історію Організації українських націоналістів центральною темою українського національного наративу. І почасти йому це вдалося. Принаймні в головах багатьох українських патріотів міцно засіло, що в часі війни героями з минулого можуть бути тільки ті, хто сам вбивав і вбивав багато.
У поєднанні з масованою російською пропагандою війни, фактичним обожнюванням різноманітних людожерів це повертало свідомість наших громадян до слів пісні: «И как один умрём в борьбе за это». Чи то в нашому випадку до першої заповіді Декалогу українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї». Причому текст комуністичної пісні перероблений із білогвардійського варіанта, написаного адміралом Колчаком, з тією відмінністю, що ті мали «пролити кров молодую за Русь Святую».
У всіх випадках бачимо готовність померти за ідею. Але на практиці, як правило, вожді, ідеологи та воєначальники готові були розплатитися чужими життями. Так 250 тисяч беззбройних солдатів було вбито під час імітації наступу в районі Букринського плацдарму. Так можна інтерпретувати трагедію під Крутами, яку намагаються тепер представити не як бездарність тодішнього командування, а як найвищий прояв патріотизму. Нагадаю, що часто героїзм сусідить із бездарністю, безголовістю, а найчастіше з переконанням, що людське життя ніщо в порівнянні зі священним обов’язком вмерти за Вітчизну.
Оскільки попередня Верховна Рада законодавчо затвердила список героїв та героїчних організацій, серед яких чільне місце займає ОУН, то хочеться сказати, що саме діяльність цієї організації мають ретельно дослідити історики. Дослідити для того, щоб ствердити – ОУН через неправильний вибір тактики і засобів боротьби: революційний терор, саботажні акції, персональні терористичні акти, щоб викликати вибух національної революції, причетна до вбивства сотень тисяч людей – українців, поляків, євреїв. Що вона є відповідальною за те, що перетворила на нестерпне життя українців у міжвоєнній Польщі. Що її орієнтація на «зовнішню силу» на десятиліття відкинула можливість говорити про незалежну українську державу.
У виборі тактики, сліпій вірі у «свою» ідею та в тому, що для досягнення такої величної цілі можна заплатити життями мільйонів людей, між інтегральними націоналістами та більшовиками великої відмінності нема. Людські життя нічого не вартують особливо тоді, коли ті люди обстоюють інші ідеологічні позиції або просто плутаються під ногами у великих.
Яскравим прикладом для розуміння такої позиції є промова Степана Бандери на Львівському процесі 1936 року. Степан Бандера був фанатиком, для якого власне життя нічого не важило. Але те, з якою легкістю він готовий пожертвувати життями мільйонів українців говорить багато про що: «З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмово, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які є весь час у своїй праці, є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...».
Не дивно, що останньою реакцією на звільнення з російської неволі українських в’язнів та полонених з боку багатьох традиційних патріотів було те, що тут Україна частково поступилася своїм суверенітетом, що все-таки це була зрада державних інтересів. Так, подібні позиції обстоював і радянський диктатор Сталін, який вважав зрадниками усіх, хто потрапив у полон. Він також мав однозначну думку щодо сімей і дітей «ворогів народу». Як, зрештою, ставилися ідейні українські націоналісти до своїх «несвідомих» одноплемінників та «наїжджого елементу».
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
