Є така думка, що наука є неодмінним і навіть центральним елементом культури. Думка цікава, але для «слов’янського» вуха і пострадянського простору зовсім неочевидна.
В українській мові наукою зветься все – від ядерної фізики до педагогіки та «Грицевої шкільної науки». Тоді як в англійській (а це мова світової науки, якби хто питав) чітко розділені поняття “science” та “studies”. Де історія не є «наукою» в тому ж сенсі, якою є фізика, тому що неможливо провести експеримент і перевірити гіпотезу. Можна просто писати, говорити і сперечатися, чиї аргументи вагоміші й кращі.
Плюс на пострадянському просторі досі прийнято вважати (попри декомунізацію і декларовану боротьбу зі всім радянським), що існують економічний «базис» і як додаток - «надбудова», зі всією культуркою, школами, освітою та науково-дослідними інститутами. Де наука ще потрібна, бо ракети самі себе не побудують, а от культура – це щось про народні ансамблі з танцями і віночками, за залишковим принципом.
Що, однак, не заважає в той самий час заздрісно вірити і в культ науково-технічної революції. Згідно з цим вченням, науковці повинні винайти щось на кшталт «філософського каменю», який дозволить перестрибнути через усі економічні негаразди і збудувати «Японію» на рівному місці. Без примітивних фабрик, без низькооплачуваної робочої сили, а одразу з креативним класом, лате і гіроскутерами для моложавих пенсіонерів.
Така каша в голові, очевидно, заважає проводити якусь послідовну політику в сфері освіти і науки. Зрештою, непросто проводити політику в суспільстві, де ту саму політику небезпідставно вважають специфічним підвидом аферизму. Відповідно, наше ставлення до освіти і науки визначається побутовою «мудрістю», яку не обдуриш, скільки б не повторював, що «з народом не пощастило». Тому що «народ» бачить, що освіта ніяк не корелюється з «успіхом», що краще бути бюрократом-невігласом чи «активістом», аніж фаховим експертом, і що однією наукою ситий не будеш.
Результати таких підходів можна побачити завдяки статистиці випускних екзаменів (зараз це називається НТМ). Мова навіть не про результати, а про пріоритети. Цього року окремі люди звернули увагу, що в країні, де міністри публічно рекомендували збирати дрони на кухні у вільний від роботи час, щось малувато людей зголосилось на тестування з фізики та хімії. Без яких, як відомо, дрони не літають і вибухівка не вибухає.
Хоча це насправді не новина. Минулого року було те саме: українську мову (обов’язкову) здавало майже 289 тисяч осіб, англійську мову (необов’язкову) – більше ніж 85 тисяч, фізику – менше ніж 6 тисяч, хімію – трохи більше ніж 3 тисяч. Тоді як біологію – майже 40 тисяч. Тобто індивідуальна траєкторія пересічного випускника зрозуміла, якщо йому потрібна англійська, а не фізика з хімією. Цікаво, що історію, яка цього року стала обов’язковим предметом, минулого року за власним бажанням здавали майже 152 тисячі випускників.
І от історію треба було чомусь захищати і робити обов’язковою. Предмет, який добровільно вибрали більш ніж половина абітурієнтів. А фізику з хімією чомусь ні. І чим тоді захищати ту історію?
До речі, про історію. Ще 22 січня Президент видав указ, де серед іншого було таке: «внести на розгляд Ради національної безпеки і оборони України план дій щодо збереження національної ідентичності українців в Російській Федерації». За три місяці, з такою кількістю інститутів, які професійно (тобто за гроші) роками займаються збереженням національної ідентичності, план уже мав би бути готовий і презентований. Але може він секретний, не будемо поспішати з висновками.
Тим більше, що в згаданому Указі ще багато завдань для вітчизняних істориків, наприклад
- «забезпечення спільно з Національною академією наук України підготовки й поширення в Україні та світі матеріалів про понад тисячолітню історію українського державотворення, історичні зв’язки земель, населених етнічними українцями, з українськими національними державними утвореннями у різні історичні періоди»
а також
- «висвітлення у навчальних програмах і підручниках для закладів освіти правдивої історії етнічних українців на історично населених ними землях у межах Російської Федерації».
Тут теж нема за що переживати. Таким наші вчені займаються з тих пір, коли перестали писати про тисячолітнє прагнення українського народу до возз’єднання з великим російським народом в Союзі Радянських Соціалістичних Республік. Тобто приблизно відтоді, відколи ці спеціалісти в царині наукового атеїзму перекваліфікувалися на релігієзнавців та учасників церковного відродження. А фахівці з наукового комунізму, відповідно, стали політологами та політтехнологами.
І тут можна або подякувати долі, що така наука не є центральним елементом нашої культури. Або посперечатися, що таки є. Бо бюрократія та окозамилювання все-таки займають важливе місце в нашому житті. Бюрократія може навіть претендувати на те, щоб вважатися стрижнем вітчизняної науки.
Не дивно, що той варіант культури, який часто-густо несуть нам різні установи руками дівчат у віночках та хлопців у шароварах та смушкових шапках - це якась добровільна резервація. Де не потрібна фізика і хімія, бо туристи платять за можливість побачити національний костюм, поїсти екзотичної їжі і погладити поні. Де замість науки панує народна мудрість.
Але Україна не може дозволити собі жити в резервації - це шлях до програшу. В минулому залишилися мирні часи, коли чиновники з розумними мінами розповідали, які проблеми треба терміново вирішити, а вирішувати нема кому. Бо вчених нема, тому залишається тасувати на посадах чиновників. Колись це стосувалося транспорту чи водопостачання, зараз мова про ракети, вибухові речовини, обслуговування складної техніки.
Захистили історію України, нескладний предмет, який здавав кожен другий абітурієнт? Молодці. Може, пора щось придумати з фізикою і хімією?
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
