Помиляються ті, хто думає, що в цьому світі ще залишилося місце вільній ініціативі. Особливо, коли йдеться про світову політику. Тому й низку мирних ініціатив останнього часу треба розглядати у конкретному міжнародному контексті. Який на даний момент визначається фактом російської агресії проти суверенної України і затяжною надзвичайно кривавою Європейською війною. Тому важливо памʼятати, що будь-які спроби посадити «на рівних» за стіл переговорів агресора і жертву та ще й з умовою, що атакована країна має відмовитися від частини своєї суверенної території, є неприпустимими. Оскільки це грубо порушує норми міжнародного права і відверто легітимізує дії агресора. Тільки справедливий мир можливий. А це – звільнення окупованих територій, покарання агресора і виплати постраждалій стороні компенсацій за знищення і руйнування.
Вступати в мирні переговори не на справедливих умовах – це даремна трата часу, затягування війни і допомога агресору зібратися з силами для наступної атаки. Такої помилки західний демократичний світ уже допускався – 2008 року щодо Грузії, а з 2014 щодо анексії Росією українського Криму та подальшої окупації українських земель. На жаль, тактика «умиротворення агресора» шляхом згодовування йому чужих територій, як це трапилося в 1938 році, повторюється знову і знову. Правда цього разу споживацький західний світ ворожі сили підловили на захланності і жадібності. На вигідній «торгівлі», корумпованості і небажанні вирішувати нагальні проблеми з демократією та порушенням міжнародного права.
Міжнародні інституції перетворилися на годівнички для бюрократії, а в плані їх ефективності – на суцільну бутафорію. І тільки півтора року гарячої фази російсько-української війни, з прямою загрозою перерости у загальноєвропейський конфлікт, змусили західний світ поволі вийти з так звичної для нього зони комфорту, глибокої стурбованості, тобто «нічогонероблення».
В цьому ключі не зайвим буде згадати й «миротворчі» ініціативи французького президента Макрона, який годинами «висів» на телефоні з Путіним, уявлячи себе політиком світового масштабу. Домовлявся з ним, як швидше «уламати» Україну на капітуляцію. Це також «економічна» співпраця канцлерки Меркель, яка запровадила Німеччину у пряму залежність від російських енергоносіїв. Це тиск і примушування України до підписання кабальних Мінських угод Францією та Німеччиною. Прикметно, що кожного разу «мирні» мінські ініціативи спрямовувався не на те, щоб зупинити країну агресора, а на те, щоб змусити Україну погодитися на розрахунок своїми територіями та суверенітетом за путінський «мир».
Кожного разу, коли мова заходила про «мирні ініціативи», жертві треба було напружитися, бо для неї це нічого доброго не обіцяло. Тепер, оглядаючись у недалеке минуле, можна ствердити, що примушування України «миротворцями» поступитися своєю землею і визнати «законність» дій агресора, мали б бути кваліфіковані як співучасть у агресії. Довший час у європейських та світових політиків була одна поважна відмовка – вони, мовляв, не хотіли переростання цієї гібридної війни в третю світову. Саме страх великої війни сковував дії демократичних країн і нарощував апетити та відчуття вседозволеності у Росії. Одні пробували відсидітися, інші намагалися примирити злочинця і жертву. В обидвох випадка – умити руки.
Але факт залишається фактом, що у світовій війні не можна зберегти нейтральність. Комусь доводиться вибирати під тиском обставин, а хтось завдяки розумінню, що ця війна загрожує стати великим світовим конфліктом. Свідченням того, що українсько-російська війна вже є таким конфліктом є низка чинників. Нова біполярна система хоча остаточно ще не оформилося, але основні табори вже визначилися. Головний водорозділ пролягає між авторитарним (диктаторським) світом та країнами західної демократії. Ще більш точно кажучи – між новітньою віссю зла: Москва-Тегеран-Пекін та англосаксонським і європейським світом.
Поки що ця війна виглядає, як європейська. Хоча за спинами безпосередньо воюючих сторін бовваніють Китай та США. Також важливим у цій війні є те, що США нарешті вдалося розділити відповідальність з Європою, а Китаю за допомогою східного словоблуддя завуалювати свій інтерес на боці Росії.
А тому з прикрістю для України доводиться констатувати, що майже всі країни, навіть учасниці усталених блоків, часто мають свій прихований інтерес як не у війні, то в мирі. Як, наприклад, Угорщина в складі Європейського Союзу. Або Туреччина в НАТО. Досить часто на позицію країн впливають задавнені травми і комплекси, як от антиамериканізм французів.
У світовому масштабі все ще складні складніше, бо тут важливу роль відіграють настрої та тенденції, що склалися історично. До них відноситься радянського зразка антиколоніалізм в Африці. Антиамериканізм в Латинській Америці. Також мають свій ефект штучно підживлювані антиамериканські настрої в Європі.
До слова, європейський антиамериканізм має свою дивну, до певної міри збочену природу. Наприклад, для багатьох німців такою цілком може бути злість за програну війну. Відчуття того, що без американців «Стара Європа» себе ледве не вбила. До всього треба додати чинник комуністичної східної Німеччини. З французами ще більше клопотів. Складається враження, що Франція більше всього боїться перегляду історичного наративу, де вона серед переможців, а не невдалий учасник Другої світової війни. Або Австрія, яка була джерелом надійних нацистських кадрів, вчасно оголосила себе першою жертвою німецького нацизму. Те ж саме стосується нейтральної Швейцарії, відомої переховуванням нацистського золота та неперебірливістю з рахунками пострадянських диктаторів, мафії та злодіїв. І тут всім їм пильне американське око поважно заважає.
Також серйозний відбиток на «мирних» місіях може залишати внутрішня політична боротьба в Сполучених Штатах Америки. Ми вже бачили наскільки погіршилися відносини Європи, і зокрема Німеччини, з Америкою в часи президентства Дональда Трампа. Тому важливо відстежувати, наскільки тепер на ситуацію у Європі впливає боротьба «демократів» і республіканців. І тому треба уважно стежити за тим, хто виступає з черговою мирною ініціативою.
Врахування всього цього контексту є особливо важливим, коли мова заходить про припинення війни і встановлення миру. Дуже важливо знати, від кого виходять мирні ініціативи. Хто стоїть за їхніми плечами. Який особистий інтерес у миротворців. Чому саме ці ініціативи, ніби під копірку написані, виходять в один час. І тоді відкривається правда про те, що Путін добре розуміє небезпеку своєї поразки і тому за будь-яку ціну хоче переговорним шляхом заморозити війну. Щоб знову, накопичивши сил, приступити до реалізації свого плану — знищення України
А тепер погляньмо на миротворців. Це Китай, Ватикан, Латинська Америка, Індонезія і ще низка не найдемократичніших країн. Більшість з їхніх ініціатив позбавлені сенсу вже тому, що не містять базових принципів для укладання справедливої мирної угоди. Вони просто намагаються змусити Україну відмовитися від своїх територій і зафіксувати їх за Росією. При чому під виглядом вболівання за мир просувають зняття санкцій з країни агресора і навіть безсоромно хочуть виторгувати припинення кримінальної справи проти Путіна.
Що з того може вийти та які нові методи використовують «миротворці» можна буде прочитати в наступній статті «Африканська ініціатива».
