Дорога життя – це той шлях, який обирає людина в складній ситуацій, або єдиний маршрут, який залишився, щоб вижити та мати шанс на майбутнє. Ми всі отримали таку дорогу завдяки жертві інших. Тих, які створили її для кожного окремо та суспільства загалом. І пішли на спокій своїм останнім шляхом, що ілюструє останні 32 роки нашої держави.
Попри тисячі загиблих українських захисників, кожна втрата для нас залишається трагедією і не перетворюється на суху статистику. Саме таке ставлення один до одного відрізняє нас від ворога.
Проте, вимагаючи швидкого контрнаступу, люди часто забувають, що за цим стоїть. А це втрати українських захисників та захисниць, яких не уникнути. Ці втрати для нас трагедія, від якої щораз бульше хочеться відгородитись. Через це часто забуваємо про відповідальність, яка збільшується для нас з кожною втратою.
Відгороджуючись від війни та трагедій, ми ховаємось і від відповідальності за майбутнє. Втрати українських захисників і захисниць не тільки наближають нас до перемоги, але й покладають більше обов’язків на суспільство загалом та кожного зокрема.
Наскільки у нас різне ставлення людей до війни, сприйняття ситуації в суспільстві, та як символи впливають чи мають впливати на людей, показує чин прощання з військовими.
Прощання з кожним героєм демонструє, за що ми боремось, а останню дорогу полеглого перетворює в дорогу життя для країни, суспільства та мільйонів українців. І не зважаючи на шаблонність процедури прощання, вона показує, за що загинули й гинуть люди, та наскільки велика прірва між нами та росіянами.
Якщо воїн відомий та медійний, то на його похорон точно прийдуть політики й ті, що захочуть потрапити в об’єктиви камер. Та сказати щось пафосне заради прив’язки до слави людини, яка загинула за країну та її майбутнє, а не політиків та популістів.
Коли загинув не відомий широкому загалу захисник, то в останню путь він піде тільки з родичами та побратимами. Тими, хто насправді його цінував і не дивився на його впізнаваність. Саме ось таке блюзнірство політиків, що хочуть пропіаритись на трагедії, а не власних вчинках, і привело нашу країну до війни.
На тобі або хочуть заробити собі бали, або ти нікому не потрібний. Саме так ми отримали Януковича, владу (в тому числі депутатів всіх рівнів) та «еліту», яка думала тільки про себе. Не бачила загроз і штовхала нас до Росії, та навіть до 24 лютого 2022 року допомагала ворогу.
Остання дорога героїв починається з того, в чому ми жили 30 років. А далі процесія рухається звичайним містом. Одні плачуть і падають на коліна, бо війна - це все їх життя, вони приймають кожну трагедію як особисту. Інші не звертають увагу та кудись спішать. Хтось тікає, бо не хоче бачити смерть і таким чином ховається від війни. Бавляться діти та поспішають студенти, у них інші пріоритет, в них думки про майбутнє.
Місто живе попри смерть. А процесія - це як окремий потік, що дає це життя всім іншим. Як вени в організмі, без крові яких людина не виживе. Хтось загинув і його везуть на спокій, щоб інші могли плакати, тікати, веселитись та мріяти. Кожен має право на відпочинок, розваги та особисте життя, але не повинен забувати, завдяки кому і чому він може це робити. Ці, непомітні для більшості, останні дороги захисників дають нам життя.
Ми потребували символу, який буде нагадувати про ціну свободи. Ми дуже легко отримали свою незалежність, а жертви попередніх років залишались невидимим, схованими за пам’ятниками та символами зниклих держав, в тіні політиків та героїв попередніх епох. Ми продовжували жити минулим, яке навіть не могли самостійно зрозуміти. І дивилися на світ через окуляри російської пропаганди. Згадували тисячі героїв, що загинули за останні вісім років леш кілька разів на рік, але не відчували відповідальності перед ними і їх сім’ями, суспільством та державою.
Проте місце спокою з кожним разом кричить все більше – «ми були дуже-дуже безвідповідальними». Саме наше «не цікавлюсь політикою», «яка різниця», «не моя війна» призвело до цих втрат і продовжує їх збільшувати. Бо кількість тих, хто повернувся до стану 23 лютого 2022 року, знову збільшується.
Тепер країна загалом та кожна громада зокрема має символ боротьби, який важко не побачити - тисячі могил тих, хто помер за нас з вами. Ми відповідальні, щоб їх жертва не була даремною, і тут мова не тільки про перемогу над Росією. Перемога буде, це питання часу.
Мова про наш розвиток, розвиток суспільства рівних можливостей. Щоб діти, внуки та сім’ї героїв мали можливість стати кимось, а не залишитись жертвами. Щоб вони бачили розвиток, за який загинули їхні рідні, а не чергові політичні срачі. Ми несемо відповідальність не тільки за своє життя, а й за тих захисників, що отримали інвалідність. Вони не повинні залишаться після перемоги самі, десь скраю всіх процесів.
Закінчується шлях на цвинтарі, серед могил інших героїв. Ця фінальна точка на дорозі – це наша спільна відповідальність за минуле, сучасне та майбутнє. Наше безвідповідальне ставлення до виборів, політики, культури, розвитку суспільства призвели до того, що до влади приходили колишні комуністи, засуджені, бандити, агенти та прихильники Росії. Зараз ми всі відповідальні за те, що відбувається в державі сьогодні і буде відбуватися, коли ми переможемо. Не можна перекладати відповідальність за війну тільки на військових, владу, волонтерів, бізнес чи міжнародних партнерів. Кожен і кожна мають працювати на перемогу.
Життя у суспільстві – це відповідальність. Так було, є і буде. Головне - це визнати й не намагатись уникати її. Маленька безвідповідальність породжує великі жертви. Тисячі людей віддали життя через безвідповідальність суспільства, а їх місця спокою будуть постійно нагадувати, що ми маємо працювати ще більше, щоб не повторювати колишніх помилок. Втрата життя одних дає можливість жити іншим. Але отримавши цю можливість, треба її використати гідно та відповідально.
Телеграм канал автора – БОЄ
