Чому її сім’я рятувала євреїв під час Голокосту? Якою була правда виживання і повсякденність смерті під окупацією – очима дитини? Про все це ми поговорили з Ярославою Левицькою – єдиною Праведницею народів світу з України, яка вже 25 років живе в Ізраїлі.
Пані Ярослава – наймолодша особа, нагороджена цим званням за участь у порятунку євреїв. Коли їй було 6,5 років, почалася гітлерівська окупація міста Золочів Львівської області України. У віці 7-9 років вона допомагала дідові і матері носити їжу євреям у гетто. Сім’я Ярослави врятувала чотирьох євреїв і допомогла порятунку групи з 25 євреїв, які ховалися в підземному бункері в іншій частині міста.
Сайт ізраїльського меморіального центру «Яд Вашем» повідомляє про три покоління Левицьких, учасників порятунку євреїв – дід Олександр, його дочка Катерина та онука Ярослава. Відразу після окупації міста Золочева в липні 1941 року Олександр Левицький прийшов на допомогу своїм єврейським друзям, що потрапили в біду.
Коли нацисти ввели антиєврейські заборони, Левицький-старший почав постачати своїм друзям-євреям в гетто їжу і ліки. «Він не зміг би зробити це без допомоги своєї сміливої внучки Ярослави, яка діяла як його кур’єр, не пробуджуючи підозри українських охоронців», – йдеться на сайті «Яд Вашему».
У 1952-му Ярослава закінчила середню школу № 2 в рідному місті, потім медичне училище. Спочатку вона працювала 10 років на селі, потім дезінфекторкою Золочівської районної санепідемстанції.
У 1989 році з ініціативи одного із врятованих – ізраїльтянина Абрама Шапіро, Ярослава, її дід і мати отримали звання Праведників народів світу. Держава Ізраїль 1995 року надала їй громадянство, пенсійну допомогу і квартиру.
Ми розмовляли з пані Ярославою в красивому парку біля її будинку – в саму будівлю гостей не пускають через коронавірус. Нижче я подаю нашу розмову у вигляді прямої мови пані Ярослави, щоб дати можливість читачам самим почути голос Праведниці і її спогади від першої особи.
Початок трагедії
«Дід спочатку був теслею – ставив церкви навколо Золочева. Він був дуже віруючим. Ми були греко-католики. Ми знали, що ми не римо-католики, тому що ми не поляки. А про православ’я навіть не говорили тоді. Дід отримував пенсію з інвалідності за поляків.
Наші були дуже бідні люди, батькові відміряли маленьку ділянку для городу. Наша хата стояла біля самої дороги на Броди. Мати 1903 року народження була з бідної сім’ї із Залозців, після Першої світової війни її хата погоріла.
У вересні 1939-го в будинку у бабки на горищі сховався польський офіцер. Його шукали червоноармійці, але не знайшли. Мама заклала вікна дошками, а нас, дітей, периною накрила.
У нас був млин на солярці. А поруч – млин єврея Ріттера на воді. Червоні (в 1939-му) забрали млини, але дали відразу людям роботу.
Ми жили всі разом з євреями на одній вулиці – «Колонія» називалася. Питаєте, чому ми вирішили допомагати євреям… Ми ж усі сусіди були! Всі свої були, немає значення (якої національності).
Нас мама одягала однаково – ми з сестрою мали плащики, а потім виростала сусідка (єврейка) Бася, і ми їй віддавали і шапочку, і плащик, ми ж на одній вулиці жили, і не було різниці. А коли вже стало таке нещастя, то взагалі допомагали, чим могли. Ми навіть у душі, у серці не думали, що вони нації єврейської. Просто люди, сусіди.
Коли побачили, що Басю повезли (на розстріл)… то ми так кричали і плакали – «ой нашу Басю вже повезли!» Було так шкода… Мама не могла це спокійно бачити, вона закривала вікно капою, щоб ми нічого не бачили.
Мій батько з ними (євреями) ходив у школу. Ми цих дітей любили, ми ж із ними росли. Я навіть не можу собі уявити, як так можна дітей не любити!».
Буденність смерті очима дитини
«Чи пам’ятаю я погром в липні 1941-го? Нас мама туди не пускала. Люди святкували «дожинки» (урожай). Вони всі йшли з серпами, увитими колосками і в українських костюмах. Я не могла ходити – боліла тоді. Всі пішли на стадіон, там сказали, що є вже незалежна Україна. Хто хоче, може записатися в армію…
Відразу сказали нам, що буде розправа з євреями. Але ми це сприйняли так, як би з нами. Що вони перші – а ми другі. Що з нами те саме буде. Німці їх знищать, а потім нас.
Але були різні німці. Один на нашій квартирі після Сталінграда нам говорив: «Сталінград – капут Німеччини».
Ярослава, 1939 р. Фото зі сайту «Яд Вашему»
…Була у Штразлера фабрика цукерок всередині гетто – м’ятні і червоні солодкі, робили у дві зміни. Давали нам цукерки, і я їх відносила (за межі гетто). Носила передачі під колючий дріт, я знала, де ззаду пройти. Я приносила їм овочі.
…Машина за машиною везли в ліс (місце масових розстрілів євреїв Золочева у квітні 1943 року біля села Єлиховичі. – Ш. Б.) і там їх стріляли. Зі Львова приїжджала машина з автоматниками. Сусіди казали, що поруч жили – там земля піднімалася ще багато днів.
…Українська поліція брала участь. На моїх очах був випадок. Я з двома сусідськими дівчатками йшла додому. І тут дорога під гору, і машині треба перемикати швидкість та сповільнювати хід. І одна жінка-єврейка вискочила з вантажівки і біжить на нас. А сидів (у кабіні) український поліціянт. І вискочив, і до нас. Вона, бідна, – нікуди бігти їй, у найближчий будинок не може забігти – закрито, вона в інший бік – там колючий дріт. І вона ні туди, ні сюди. А він за нею, і кричить на нас – мовляв, що ви тут ходите, «що, через паршиву жидівку я міг і дитину застрелити?!»
Він застрелив її. Ми підійшли. Її кров текла з лівого боку голови. Я бачила своїми очима, вона була в жакетику – «кашка» (дрібна цятка) кольору кави з молоком. А капуза (капелюшок) – вишнева, коричнево-чорна. Красива була жінка. І було видно, що її кишеня повна – там було щось зашито. Ми прийшли додому, сусідка заломила руки і каже: «Ой, це дружина нашого знайомого доктора з Сасова!» А я кажу сестрі – підемо, подивимося, може, залишилися ті гроші в її кишені? Прийшли – а там вже порожня кишеня. Не знаю, хто взяв. Машина проїхала, але люди завжди знаходяться, дорога ж центральна.
Я бачила (іншим разом), як двох синів розстріляли. І вони лежали один біля одного, і батько їх поруч. Може, і поліціянти їх розстріляли».
Мама і дід
«Абрам Шапіро з Бродів потрапив в табір (біля Золочева), вийшов і вночі прийшов до хати наших сусідів. Сусідка каже – «я тебе дуже прошу, в мене одна дитина, якщо мене спіймають через тебе, то вб’ють і тебе, і мене, і дитину». І він через дорогу перейшов до нас.
Мама прийшла і каже нам: «Прийшов о четвертій годині ночі хлопчина – ну такий рудий! Якщо мене з ним зловлять, щоб ви знали, якщо я не прийду – то і мене, і його застрелили».
Ми знали, що нас можуть розстріляти. Але робили. Нема мови.
І мама повела його – знала, де зайти в гетто непомітно. Сказала йому, як йти далі – «і скажеш там «від Левицької». Вони його (Абрама) потім використовували – давали цукерки жменями, підстригали. І він ходив до мого діда. Бабуся моя пляцки картопляні днем зробить, і він уночі їх холодними їв. І йшов, заносив в гетто продукти. Був як зв’язковий. Дід ішов в села і купував тютюн, скручував і нарізав – і передавав в гетто.
Ми їздили поїздом до знайомих, брали масло та інші продукти. Ми не мали грошей. Але євреї давали одяг, і ми міняли їх речі на продукти, і їм допомагали. Маму одного разу вдарив німець і не дав їй пройти з їжею в єврейський будинок, де була намальована коричнево-вишневою фарбою зірка єврейська.
Той бункер (де ховалася група євреїв) був через люк, треба було йти по каналізації – туди дід ходив.
Був один (український) поліціянт, дуже любив Рузьку Шенкер до війни (Розу Фаєрінг в дівоцтві – Ш.Б.). Фаєрінги були мільйонери.
І він дізнався, що її син Юрко Шенкер плаче під землею, не хоче там сидіти (в бункері). Ми їх Юрка годували, його на 2-3 дні приводили до нас. Його одягали в хустину. І я в сукенці, і сестра, і ми всі троє гуляли. А раптом сусідка прийшла здалеку, принесла молоко. А мій батько з силою швидко засунув його під ліжко. Юрко грався солдатиками, і батько ногою став на солдатика. Потім Юрко говорив – «як Петро встав на солдатика, то я лежав і переживав, щоб він не розчавив мого солдатика».
Всіх боялися. І тоді вночі той український поліціянт і мій дід на конях повезли Юрка Шенкера в Підгірці. Там вони мали свій пивзавод. І так його врятували. У мене залишилася фотографія Юрка.
Коли прийшла Червона армія, євреї вийшли з бункера і поїхали в Америку. А потім не було зв’язку з ними. Багато поліціянтів теж поїхали в Америку.
А Абрам мав брата в Хайфі, і він приїхав до Хайфи. Був дуже веселий і сміливий. Я з ним бачилася, коли він викликав мене до Ізраїлю, щоб нагородити званням Праведниці. Він возив мене на машині по країні. Він дуже дякував нашій родині.
Він був злий на ту Рузьку Шенкерову. Вона мала перепустку, і могла виходити з гетто, і ходила з тою перепусткою до нас. Там були їхні працівники, які працювали на німців. Шенкер був інженер.
З Абрамом ми спілкувалися українською мовою – він все розумів і знав».
Чесний батяр
Вікіпедія каже, що львівські батяри – це міська субкультура, особливо відома в 1920–1930-х роках. Назва «батяр» означає особу, яка має дивні погляди чи робить непередбачувані вчинки, авантюрист, гульвіса.
«Батько був у Львові два роки (до війни), працював там і не ходив сповідатися. Прийшов потім на сповідь у Золочеві і сказав про це священнику. Той священник крикнув на нього на всю церкву, так він пішов. А моя бабуся – його мама, – прийшла завтра з церкви, і розповідає: «Священник говорив на амвоні, що один молодий хлопчисько встав і пішов зі сповіді, а я так і знала, що це ти, ніхто більше не міг так зробити!».
Батько мав хороший голос, співав. Мама йому говорила – йди у священики. Батько відповідав – «так як з батяра буде священник?» Ну це як стиляга. Хотів завжди модно бути одягненим. Один з його колег захотів «легкого хліба» і перейшов у поляки. А батько і ми не переходили, ми свою віру знали. Брали пляцки картопляні в школу в полотняну торбу…
…Взимку привели з гетто групу євреїв розчищати дорогу від снігу на вулиці біля нашого будинку. І на них дивляться наші сусіди, одні, інші, треті. А мій батько каже мамі – йди, вари обід, а я піду до німця і буду просити, щоб забрати їх усіх на обід, щоб їх не вели назад до міста. Німець відповів: «Я тобі даю їх, але якщо хоч один втече, то вас нікого не залишиться в живих». І мама варила ціле відро картоплі, і батько приніс хліба з хлібзаводу, вони поїли і працювали до вечора, а далі їх відвели назад у гетто.
Одного разу навесні (мабуть, 1942 року. – Ш. Б.) до батька звернулися з проханням євреї з гетто сусіднього містечка Сасів – їм потрібно було приміщення для молитви на Песах. У батька був у Сасові склад борошна, і він вивіз все звідти, щоб дати євреям місце молитися (мука і все квасне заборонено євреям на Песах. – Ш. Б.).
У нас поруч кагебе стояло (після другого приходу червоних в 1944-му). Мій батько любив випити і йшов додому, вони кричать «руки вгору!» – а він їм: «Підніміть мені руки – я сам не можу!». Коли наші побачили, що москалі п’ють склянками, а наші стопочками, то мій батько не міг з ними змагатися…
Після війни сусіди сміялися над нами – мовляв, що ж ви рятували євреїв та залишилися бідними. Вони так думали, тому що інші люди грабували євреїв. У Підгірцях прийшли і вбили всіх євреїв за те золото, яке вони залишили; тільки одна дівчинка сховалася під ліжком. Потім прийшли євреї і побили цих українців, які видали тих євреїв, котрих вони зобов’язалися ховати за гроші.
Багато хто позалишав собі (єврейські) цінності і будинки. А ми мали тільки стару хату.
До сих пір на вулиці Бродівській у Золочеві є склад для зерна, побудований з червоної цегли зруйнованої синагоги.
Пустир і сміття на місці зруйнованої синагоги в центрі Золочева
Коли руйнували єврейське кладовище, то з деяких надгробних плит стирали фігури і єврейські імена та ставили з новими іменами біля церкви.
Діда з бабою взяли росіяни везти на Сибір, але потім відпустили. Москалі після війни били батька і кричали йому: «Бандерівець!».
Батько казав: «Я не хочу нічиєї хати. Будемо мати багато – повезуть нас в Сибір». Батько не хотів брати той будинок (від виселених в Сибір після війни. – Ш. Б.). Сусіди були недобрі – боялися, що ми заберемо їхній великий будинок.
Але був один такий – возив главу райвиконкому. Усі знали, що він злодюга, грабував людей і складав собі на стрих. Але всі мовчали».
Післямова
З 9000 євреїв довоєнного Золочева до моменту звільнення влітку 1944-го вижили менше ніж 90 осіб – тільки 1%, – які ховалися в бункерах, у каналізації і в лісових ямах, як дикі звірі. Із цих 90 осіб майже кожен третій був врятований зусиллями сім’ї Левицьких. І ця пропорція, напевно, найяскравіше свідчить про подвиг цієї сім’ї.
Ярослава Левицька та Шимон Бріман в Хайфі, 2020 р.
«Сім’я Левицьких була натхненна глибоким співчуттям і християнською любов’ю, і вони ніколи не очікували нічого натомість», – наголошується на сайті ізраїльського «Яд Вашему».
Особисто для мене залишається питання до «Яд Вашему»: чому звання Праведника отримала вся сім’я, окрім батяра Петра – батька Ярослави, який також брав участь у допомозі євреям.
Відповідати добром на добро – це важливий принцип єврейської моралі. Тому я, як ізраїльтянин, пишаюся тим, що моя країна подбала про пані Ярославу.
У хайфському Саду Праведників, де встановлено 18 меморіальних каменів з іменами рятівників євреїв, що жили коли-небудь у місті (враховуючи Рауля Валленберга), пані Ярослава стала єдиною особою, яка відзначена пам’ятним знаком при житті.
Хайфа знає і поважає скромну героїню – уродженку Золочева. Можливо, настав час і міській раді Золочева вчинити по справедливості: ім’я Сім’ї Левицьких гідно бути увічненим в назві однієї з вулиць цього міста.
Передрук зі сайту канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч»
Фото автора
Автор - Шимон Бріман.
Оригінальна публікація тут
