Несподівана перемога Дональда Трампа на президентських виборах 2016 року стала початком чотирьох років нерідко скандальних дій Вашингтону у міжнародних справах, недипломатичних суперечок глави американської держави із союзниками, руйнувань чи спроб зруйнувати угоди, які були результатом багатьох років складної роботи та пошуків компромісів. У міжнародних справах Дональд Трамп часом здавався людиною нізвідки, дилетантом, цілковито впевненим у своїй геніальності. Його відверті загравання з Москвою спонукали багатьох підозрювати, що у Кремлі на нього щось є, ще з часу, коли Трамп був лише епатажним діячем шоу-бізнесу та нью-йоркським забудовником. Це припущення виключити повністю ми не можемо, хоча воно й здається малоймовірним. Проте, залишаючи осторонь питання про довжину щупалець московського спрута, важливо розуміти те, що у свою каденцію робив Трамп у міжнародних справах, було не лише проявом специфічних рис його вдачі – хоча й вони, безперечно, багато що визначили у ці чотири роки «страху та ненависті у Білому домі». Попри часом хаотичне втілення, орієнтири зовнішньої політики президента-популіста у головних засадах зумовили переконання частини американського істеблішменту, відомі як «антиінтервенціонізм», чи антиглобалістська (націоналістична) міжнародна стратегія.
Вона має в американській історії свою довгу, складну та суперечливу традицію. Її витоки сягають ще того часу, коли океан надійно відокремлював Сполучені Штати від кривавих конфліктів у Європі, а величезні території на захід від «фронтиру» визначали перспективу для експансії та розвитку країни. Невтручання у європейські війни здавалося очевидним вибором. Хоча це аж ніяк не робило американців цілковитими пацифістами, проте США не брали участі у жодній з тих воєн ХІХ століття, які визначили долю багатьох європейських держав. Переломним моментом могла стати участь країни на боці Антанти у Першій світовій війні, що коштувала Америці понад сто тисяч людських життів. Проте, саме трагічний для багатьох громадян досвід цієї війни сприяв посиленню у Сполучених Штатах переконання, що країна не має у Європі таких інтересів, за які варто воювати, що океан та сильний флот надійно гарантують Америку від будь-якої агресії з боку країн Старого Світу, а економічна потуга дає достатньо важелів впливу, і що усі європейські чвари мають стосуватися передусім європейців. Такі настрої, відомі також як «ізоляціонізм», довгий час потужно впливали на ставлення США до посилення та початкових міжнародних успіхів нацистської Німеччини – аж поки у грудні 1941 року японський рейд на Перл-Гарбор не залишив ізоляціоністам жодних шансів.
У десятиліття «холодної війни» ізоляціонізм, здавалося, зник назавжди. Попри зміни у відносинах з радянським блоком та трансформації стратегії у протистоянні з Москвою, зовнішня політика США у цю епоху завжди була спрямована на відповідальну участь у міжнародних альянсах – передусім, зрозуміло, НАТО, передбачала можливість втручання у міжнародні справи у всіх регіонах планети, при цьому обов′язково за участі та підтримки союзників. Йдеться про «глобалістську» зовнішньополітичну стратегію, спрямовану на підтримання та захист міжнародного порядку, орієнтованого на ліберально-демократичні цінності, які трактувалися як пов′язані із усім комплексом власне американських інтересів.
Після «холодної війни» Захід певний час насолоджувався своїм очевидним тріумфом та надто довго не помічав, чи не хотів помічати, як визрівали нові серйозні небезпеки, зумовлені насамперед відновленням військового потенціалу Росії та еволюцією її режиму від авторитарного до відверто фашистського та все більш агресивного, поступовою «ексгумацію» Кремлем ідей та поглядів на світ, які, як здавалося, залишилися навіть не у ХХ, але у ХІХ ст. З іншого боку, на тлі успішних військових інтервенцій США та союзників у 1990-х, у 2000-х військове втручання в Іраку та Афганістані зрештою виявилося не надто вдалим, або й провальним. Це дало свіжі аргументи антиінтервенціоністам, а відтак і Трампу та його прибічникам.
Сьогодні «трампізм» у самих Сполучених Штатах у питаннях зовнішньої політики апелює до зрозумілого страху людей перед будь-якою війною. Водночас, він апелює й до обивательської байдужості до усього, що знаходиться поза межами безпосереднього власного інтересу – зокрема, до того масового американського виборця, якого насмішкувато називають «redneck», «червона шия», працьовитого та недалекого індивіда, ворожого до усього та до усіх, хто на нього не схожий – кольором шкіри, високою освітою, сексуальною орієнтацією, релігією чи матеріальним становищем. Сам Трамп, мільярдер та свого часу діяч шоу-бізнесу, насправді від такого персонажа страшенно далекий. Проте ж вождь і не має бути «своїм у дошку»; навпаки, він має бути іншим, непростим – але «нашим»…Могутня Америка, яка вріже кому завгодно так, що той кісток не збере, але не стане комусь допомагати, якщо це не дає очевидної вигоди; «моя хата скраю» у глобальному масштабі; спосіб мислення фермера, якому немає діла до того, що за межами ферми, але вдома повно зброї, і якщо щось…– таким здається ідеал виборців Трампа….
У своєрідному «виконанні» Трампа реінкарнація ізоляціоністського та націоналістичного ідеалу зовнішньої політики набула ще однієї особливості – системного нехтування необхідністю будувати відносини зі союзниками, при цьому у сполученні з іншою, і, мабуть, найгіршою рисою – демонстративною безпринципністю, відвертою байдужістю до будь-яких відмінних від суто прагматичних цінностей. Публічні висловлення симпатії до Путіна, як втілення успішної «сильної руки» при владі, компліменти на адресу тоталітарного диктатора Кім Чен Ина в устах американського президента не стають менш огидними від того, що були, вочевидь, частиною певних дипломатичних комбінацій Вашингтону. Упевненість Трампа у тому, що міжнародні справи – лише бізнес, у якому немає жодних цінностей, крім профіту, і що він в усьому розбереться краще за усіх та усіх переграє, втілилася у низку рішучих, але зрештою переважно безрезультатних міжнародних починань.
Трамп у міжнародних справах – це загроза остаточного перетворення світу на «бійцівський клуб», де кожен сам за себе, де міжнародне право є тільки ширмою, а сильні країни покладаються лише на себе. Оскільки Америка серед найсильніших, у наївних виборців виникає ілюзія того, що такий світ для США підходить… Суто ситуативно, Америка під проводом «трампістів» і справді може бути корисним союзником для тієї чи іншої держави. Однак міжнародна арена без жодних правил, із дискредитованими союзами демократичних країн стає зрештою простором, у якому навіть найбільш потужні країни опиняться лише у більшій небезпеці. Свого часу заяви Трампа про можливість виходу США з НАТО сприймалися швидше як спосіб тиску на союзників за альянсом з метою змусити їх збільшити військові видатки. Однак ніхто не міг би сказати впевнено, як насправді далеко здатний зайти тодішній президент США. Ну а кому сьогодні відчайдушно потрібні чвари та конфлікти серед демократичних країн Заходу, більш ніж очевидно.
У певному сенсі Дональд Трамп, що прийшов у велику політику з-поза будь-якого старого істеблішменту, є безперечно втіленням демократичних цінностей, реальної можливості для «простих» громадян впливати на політику та змінювати владу. Проте популізм є тією стороною демократії, яку вона здатна обернути проти себе самої, ілюзорно простими, рішучими, але насправді шкідливими діями підірвати життєво важливі для себе інституції. Це є справедливим не лише для внутрішніх справ будь-якої країни, але і для зовнішньої політики, і для останньої, мабуть, тим більше.
На тлі колосального зростання в останні два десятиліття економічного та військового потенціалу держав із відверто ворожими цінностям свободи та прав людини режимами (у чому є, на жаль, і величезна «заслуга» країн Заходу), зараз лише американська потуга робить демократичні країни глобальною силою, а не слабшою меншістю на світовій арені. Варварська агресія Москви проти України стала фактично атакою відродженої світової «імперії зла» проти тих, хто прагне жити не під владою тираній. Глобальна активність Америки, міцна солідарність демократій, зміцнення НАТО є сьогодні необхідними умовами протистояння цій атаці та попередження можливих нових. Хочеться сподіватися, що більшість американського політичного класу, попри партійні відмінності, добре усвідомлює усі небезпеки спроб діяти у міжнародних справах за рецептами «трампістів».
