Українське суспільство після саміту у Вільнюсі, як це в нас прийнято, розділилося на два квазі-табори. Одні традиційно бідкалися над тим, що ніхто таких корумпованих та непрофесійних в Альянс не візьме, і взагалі – «не нервуйте шофера», бо треба дякувати за те, що дають. Інші бравурно заявляли, що без України «вагнери» давно б мили свої чоботи в Атлантичному океані. Над цими класичними двома позиціями, теж традиційно, ширяли аналітики у «білих пальтах», які пробували донести до народу в бомбосховищах, що реальна політика так не робиться.
Аналогічну картину побачимо і під час різних процедурних моментів стосовно вступу в ЄС, тут без варіантів. І так само топ-темою буде проблема української корупції.
І теж, тут не треба бути «вангою», щоб це передбачити, нам покажуть 100500 варіантів корупції в країнах ЄС і НАТО, що не завадили цим країнам інтегруватися в згадані структури. Які значною мірою будуть правдою.
Можна припустити, що справжнім каменем спотикання була, є і буде не стільки корупція в сенсі «наварити своїх 2-5-25 процентів», скільки наслідки цієї нашої тотальної корупції, яких ми навіть не усвідомлюємо. Корупція в Україні настільки всеохопна, що проблемою є знайти навіть не інституцію, а хоча б людину, яка може щось пообіцяти і зробити.
В Україні є маса варіантів «через кого порішати якесь питання». І жодного реалістичного прогнозу на тему «а що ж буде завтра». Хто може гарантувати, що політика, процедури, пріоритети не зміняться через рік? Хто гарантуватиме права інвесторів? Хто може сказати, що процедури, виписані на коліні одним начальником для конкретного випадку, не зміняться з приходом іншого начальника? Ніхто. І це є справжньою проблемою, а не витрати на відкатах і злодійстві.
Це є причиною того, що донедавна російський ринок був привабливішим для інвесторів, аніж український. А не якась неймовірна «величина» Росії. Бо в Росії, на відміну від України, можна було знайти того, хто відповідає за «завтра».
Тому говорити про те, що «патріоти» в місцевих радах, яким терміново треба було стелити бруківку замість купувати дрони, вплинули на вільнюське рішення Альянсу – це робити їм невиправданий комплімент. Україна не є членом НАТО тому, що, користуючись термінологією Пьотра Кульпи, останні 30 років кожна «каса» в країні працювала сама на себе, поки «головна каса» вирішувала стратегічні завдання типу перепродажу російського газу українським споживачам.
Існування конкуруючих фінансово-політичних груп – це добре, адже нівелює загрозу узурпації влади. Але їхнє процвітання, коли під боком знаходиться тоталітарна Росія – це відсутність суб’єктності держави, а отже – можна забути про ЄС, НАТО і глобальну безпеку. Це перетворення на велику «Боснію і Герцеговину», де «в кожній хаті по лопаті». А якщо до цього додати повну фінансову «автономію» різних начальників, які відповідальні лише перед тими, хто за них «порішав посаду», то стає зрозумілим, чому Латвія в НАТО, а Україна – ні.
Тим більше, що корупція у нас доволі технологічно відстала. Не на чіпах же наварюють, і не на машинобудуванні, не зловживають владою при виході на світові технологічні ринки. А на ремонті Народного дому, на «обілечуванні» пенсіонерів… Не цікаво.
Тому надії, як завжди, на зовнішній ресурс. На «довгі інвестиції» зі США, Британії та ЄС, які будуть захищені від російських ракет та українських рейдерів та судів. Наше ж завдання – прийняти на своїй території ці інвестиції в максимально цивілізованій кондиції. Адже в світі є безліч країн, де західні інвестори роблять гроші. Просто в деяких працює держава і всім зрозуміло, що буде «завтра», а в інших доводиться працювати приватним військовим компаніям.
При цьому я б радив не зволікати, бо Стахів он уже курси журналістів-активістів-провокаторів продає. Скоро стане ще веселіше. А правоохоронці так і не визначилися, хто мав би його закрити. Всі «каси» тимчасово не працюють.
P.S.: Не можна відкидати й культурний аспект. Уявімо, що Україна уже в НАТО, і заявку туди подають Білорусь, Курська республіка і Емірат Дагестан… Наші дії?
