Колись давно, зовсім на схилку СРСР, знайома захищала дисертацію в Москві. Тоді ще не треба було «проставлятися» гучними застіллями за успішний захист, але й залишитися невдячним ігнорантом було неприпустимо. Дисертантка зі Львова вирішила побалувати «столичну» публіку власною випічкою своєї мами. Після захисту накрила стіл і виставила два прекрасні торти. Гості смакували, нахвалювали. І раптом одна жінка запитала: «Аллочко, а це дійсно спекла ваша мама?». «Так», – з гордістю відповіла Алла. Але реакція була вбивчо несподіваною і навіть образливою для справжньої галицької господині. Москвичка захоплено заявила: «А такий смачний, ніби з магазину».
Для пострадянських суспільств держава, на жаль, і надалі є головним продуцентом правди. Особливо, якщо це стосується ідеології та пропаганди й активної її наймички – історії. Тут і надалі найбільш правдивими й достовірними вважаються затверджені державною печаткою та апробовані офіційними установами історичні наративи. У свідомості пострадянських людей глибоко вкоренилося, що тільки держава знає, що правильно, а що може зашкодити.
Здавалося б, натерпівшись радянського ідеологічного диктату, звільнені суспільства візьмуться за розбудову свого життя, максимально спираючись на засади плюралізму. Проте зовсім не так поточилася історія після розвалу Радянського Союзу. Налякані розвалом СРСР російські еліти поспішили зупинити ці процеси і дуже швидко зажадали твердої руки, сильної центральної влади і навіть такого звичного для росіян «єдіноначалія». Усе це само собою поверталося й утверджувалося в міру просування Владіміром Путіним ідеї «виправлення» найбільшої геополітичної катастрофи – розвалу СРСР. Саме так він закамуфлював свій намір відродити імперію. В хід пішли неісторичні і неправові ідеї про особливе історичне право Росії на долю й майбутнє народів, які колись належали до Російської імперії або СРСР. Росія присвоїла собі право розпоряджатися долею цих народів і силою диктувати їм свій порядок денний.
Конфлікти, що виникали через підставові суперечності історичних наративів, підсилені актами відкритої агресії та випадками анексії чужих територій, підштовхнули також національних істориків до симетричних з російськими дій. Радянські люди, особливо ті, що швидко перейшли на націоналістичні позиції, вирішили дати гідну відсіч Путіну. Вдалися до розробки пропагандистських та контрпропагандистських концепцій. Чим втягнули свої країни в гру за російськими правилами і своєю участю «освятили» їх.
З початком російської агресії проти України українська історична наука була значною мірою мобілізована для потреб війни. Механістично з української історії навибирали фактів і подій, які засвідчували боротьбу українців проти Росії і СРСР та оголосили цей нехитрий конструкт правильним і державницьким. Якщо чесно, то такий «державницький» підхід істотно послабляв позиції України у світі, бо ігнорував внесок українців у лавах Червоної армії в перемогу над нацистською Німеччиною.
Прославляння формацій, які на початковому етапі війни колабораціонували з нацистами, й ігнорування червоноармійців привели до того, що Україну перестали розглядати як учасника Антигітлерівської коаліції. А це дало змогу Путіну продовжити розмову з Німеччиною з позицій лідера держави, яка нібито одноосібно перемогла нацизм. А от українці, виходило, – це колабораціоністи, які навіть тепер прославляють ідеї націонал-соціалізму та фашизму.
Така історична політика української держави виявилася вкрай хибною. Вона не сприяла внутрішній консолідації суспільства і представляла країну в сумнівному світлі назовні. Недолугі намагання тодішніх творців історичної політики нав’язати всій Україні свій вузькопартійний (бандерівський) наратив зробили фактично цілу державу заручницею їхніх шкідливих побрехеньок. А оскільки вони ж були творцями державних нормативних актів, то на певний час їхній наратив набув ознак позиції української держави. Так, неякісний, маніпулятивний і шкідливий для країни наратив став фігурувати як офіційна позиція держави.
Не варто довго поширюватися про те, якими методами та способами Україні нав’язувався «одностайний» погляд на минуле. Варто сказати, що ці заходи майже нічим не відрізнялися від путінських. Це стало особливо видимим тепер, коли Україна перестала педалювати просування монопартійної «історичної правди» як єдиної своєї позиції. Яскравим прикладом того, що утвердження «єдиноправильного», державного історичного наративу може бути вкрай шкідливим, є один з останніх указів Путіна.
Дозволю собі процитувати його окремі положення мовою оригіналу. Бо в цьому випадку мова має значення. Путін, намагаючись утвердити єдиний державний погляд на минуле і закріпити тільки за собою право на правду, пише: «В целях обеспечения планомерного и наступательного подхода к вопросу отстаивания национальных интересов Российской Федерации, связанных с сохранением и развитием просветительской деятельности в области истории, постановляю. Образовать Межведомственную комиссию по историческому просвещению».
А далі ще цікавіше: «Межведомственная комиссия по историческому просвещению является координационным и совещательным органом при Президенте Российской Федерации, образованным в целях обеспечения эффективного взаимодействия государственных органов, научно-образовательного и культурного сообщества в части касающейся отстаивания национальных интересов Российской Федерации, связанных с защитой исторической правды и сохранением исторической памяти, в том числе с предупреждением попыток фальсификации исторических фактов, а также с развитием просветительской деятельности в области истории». Як бачимо, президент Росії оголошує себе єдиним джерелом історичної правди. Тільки він знає історичну істину, яка захистить національні інтереси, і тільки він не допустить фальсифікацій історичної правди.
Можливо, хтось без фахової історичної освіти навіть позаздрить появі єдиного державного наративу та можливості поборювати фальсифікації. Але в цьому документі не про це мова. Тут йдеться про встановлення єдиного державного історичного канону. Який зобов’язує всіх йому підкорятися. Згідно з цим документом «державна» правда встановлена. І цей факт унеможливлює будь-яке альтернативне обговорення. Відкидає дискусії та власні наукові інтерпретації. Він робить неможливими взагалі історичні дослідження, оскільки історія – це насправді сума інтерпретацій.
Доказом чому є такий абзац наказу: «Координация деятельности государственных органов, научно-образовательного и культурного сообщества по выработке единого подхода к осуществлению исторического просвещения, а также к предупреждению попыток фальсификации исторических фактов». Тобто йдеться про «єдиний підхід» і єдине трактування. Причому трактування хибне, недолугість та ненауковість якого виявляться одразу, коли він стане предметом розгляду закордонних наукових центрів. Передбачаючи тотальний крах цього підходу, Путін просто погрожує, що не потерпить нападів і влаштує: «Анализ деятельности иностранных структур и лиц, наносящей ущерб национальным интересам РФ в исторической сфере, принятие мер по противодействию указанной деятельности».
Останнє речення про протидію – цілком в ключі радянської пропаганди і контрпропаганди. Росіянам треба пам’ятати, що визнання тільки своєї «історичної правди» можна влаштувати лише в закритому таборі. Чого в сучасному світі зробити просто неможливо. У цій ситуації залишається тільки порадіти за Україну, де бажання змусити світ визнати нашу особливу позицію, нашу «історичну правду» зникло.
Важливо також пам’ятати, що від імені держави завжди говорить хтось конкретний. Як правило, людина зі своїми політичними переконаннями, партійною належністю, професійними кваліфікаціями. Серед них часто трапляються кон’юнктурники, погані фахівці, пропагандисти, автократи, заробітчани, агенти, аферисти. Написання «державної» історичної концепції можна порівняти з розробкою національної ідеології. Що є неможливим і шкідливим у будь-якому разі. Бо в демократичних суспільствах влада змінюється, а отже, постійних змін зазнаватимуть і «державні» концепції історії. Для прикладу, пропоную задуматися, а яким був історичний наратив за часів президентів Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича, Порошенка? А якщо б він був затверджений на державному рівні? При цьому варто усвідомити, що державний закон треба неухильно виконувати. А тому єдиним способом запобігти подібним загрозам і спокусам є верифікація історичних концепцій відповідно до досягнень світової історичної науки. Ще більш певним і корисним є вписування національного наративу у світовий контекст. Якою великою не була б спокуса змусити весь світ визнати нашу «національну правду».
P.S. В одній з наступних статей йтиметься про боротьбу двох проєктів меморіалізації – «приватного» і «державного».
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
