Настав травень – а значить знову пора поговорити про День перемоги 9 травня і День пам’яті 8 травня. Принаймні, ще цього року.
Побутує думка, що «9 травня» існувало в своєму звичному варіанті стільки, скільки часу минуло від 1945 року. Але насправді це свято епохи Застою. За Сталіна, кажуть, взагалі не відзначали, і аж за Брежнєва дата оформилося як аргумент для правлячої еліти правити вічно. Якщо комунізм побудувати не вдалося і перспективи цієї затії виглядали дуже туманними, то «перемога над нацизмом» мала пояснити підданим, чому без партії – ніяк і нікуди. Навіщо йти до якогось комунізму, якщо вже давно прийшли до перемоги. Далі, в часи Перебудови, розпочалися анекдоти на кшталт «якби дід-ветеран воював погано, пили б німецьке пиво». А з двотисячних – агресивне «можем повторить».
В незалежній Україні теж відбувалися зміни. Спочатку 9 травня було днем, коли нафталіновий совок зустрічався з непримиренним українським націоналізмом. Найяскравішим прикладом, ймовірно, було шоу від Юрія Михальчишина на Пагорбі слави у Львові, коли всі російські і проросійські канали зарясніли новинами про побиття нещасних стареньких ветеранів молодими кремезними «свободівцями». Тут важко не провести аналогію зі сходженням благодатного вогню напередодні «православної Пасхи» - дивовижним чином «чудеса» фіксуються саме тоді, коли увімкнені телекамери російських пропагандистів. Ще були ідеї примирення ветеранів ЧА і УПА, які ні до чого путнього не привели, і з часом нафталіновий дідусь в орденах поступився місцем агресивному молодику з георгієвською стрічкою. Чим дикішим ставало «побєдобєсіє» в Росії, тим більше типаж «Дня перемоги» в Україні ставав схожим на Іллю Киву.
Сьогодні лунають пропозиції замінити 9 травня (День перемоги) на європейський День пам’яті 8 травня. Що саме по собі дуже навіть нормально. Але це лише зовнішні атрибути, які не зачіпають суті легенди. Безглуздо боротися проти дати святкування, якщо не подоланий його міф. А значить, просто «перенести» не вийде. Хоча, повторюсь, синхронізація з нормальною частиною світу (привіт, календарна реформо) – це завжди добре.
Ще безглуздіше протиставляти ворожому міфу свій міф, якщо він в принципових моментах «злизаний» з ворожого. Коли виходить дзеркальне відображення ворога. Ми ж знаємо, що в Росії так довго «боролися» з нацизмом, що відтворили до дрібниць навіть естетику Третього Рейху… Зрештою, про це вже стільки сказано і написано, що всі, кому було цікаво, точно знають аргументи.
Принципово важливо те, що в кожній європейській країні є своя специфіка. Повинна вона бути і в нас. При чому бажано не зайти знову «в клінч» між Сходом і Заходом, не тягати з приводу і без нього тему колаборації, тим більше – не робити її центральним стовпом нашого міфу.
Не виключено, що нам таки доведеться в дечому «стати такими, як Ізраїль». Принаймні в усвідомленні того, для чого нам Україна. Уроки Голокосту і Другої світової війни для євреїв – це процвітання сильної держави Ізраїль. Щоб не повторилися жахи ХХ століття.
Для нас же Україна – це гарантія того, що українців не моритимуть голодом і не відправлятимуть на бійню, не виловлюватимуть в лісах і не звільнятимуть з роботи за інакодумство.
Ізраїль не вважається переможцем над нацизмом. Але євреї, без сумніву, перемогли.
Україна і Білорусь постраждали в роки Другої світової найбільше. І вижили. Завданням, отже, є зробити так, щоб тоталітаризм не прийшов на нашу землю знову. Це актуальне завдання сьогодні, і в цьому, можливо, суть перемоги 1945 року. Якщо з першого разу не дійшло.
Обнадіює, що цього разу українці на правильному боці історії. А не поділені між тоталітарними хижаками.
