Україна й українці успішно інтегруються в європейські традиції історичної пам'яті. День пам'яті полеглих у Другій світовій війні 8 травня і дні пам'яті жертв Голокосту в Україні повністю інтегровані в західний історичний наратив. Це допомагає не тільки гуманізації суспільного простору України, а й сприяє інтеграції пам'яті українських жертв Голодомору і злочинів тоталітарних режимів у систему загальноєвропейських цінностей. Завершенню переходу історичної пам'яті в Україні на загальноєвропейські традиції може сприяти запровадження в нас національного Дня пам'яті полеглих у Першій світовій війні. У Першій світовій війні загинуло щонайменше мільйон жителів сучасної України, або 5% жертв цієї війни на всіх континентах. За своїм значенням для історії України та політики пам'яті цей день не менш вагомий, ніж 8 травня і дні пам'яті жертв Голокосту та Голодомору.
День пам'яті полеглих 11 листопада – досі один з головних пам'ятних днів у США, Німеччині, Франції, Бельгії, Австралії, Канаді та багатьох інших країнах. Цього дня 1918 року о 5:12–5:20 в Комп'єнському лісі у Франції було підписано угоду про перемир'я і день тоді ж об 11 годині 11 дня 11-го місяця Перша світова війна закінчилася. Після неї Європа виявилася щільно засіяною кладовищами та пам'ятниками жертвам війни. Щороку 11 листопада родичі, співгромадяни і лідери країн вшановують пам'ять своїх полеглих. Якщо ви відвідаєте дуже красиве траурно-романтичне Кладовище самотньої сосни в галліполійській глушині в Туреччині, ви обов'язково побачите, як майже щодня сюди за 14 тис. км приїжджають австралійці до могил своїх земляків, загиблих у битві за Дарданелли в 1915–1916 роках. Тут усі поважають пам'ять всіх полеглих незалежно від їхньої національної і державної належності: австралійців, французів, турків, німців і англійців.
Кладовище самотньої сосни
Як і у Франції з Бельгією, в українських Галичині, Буковині, Поділлі і Волині земля також щільно засіяна військовими кладовищами солдатів Австро-Угорщини, Російської імперії, Німеччини та Туреччини. Їхні солдати масово полягли тут у Першій світовій війні й часто лежать разом у сусідніх рядах. І точно також так само, як в Галліполі в Туреччині або під Верденом у Франції, місцеві українці зберігають повагу до пам'яті всіх полеглих й охороняють їхні кладовища. Внизу під горою Маківка на Бойківщині, на якій лежать загиблі в першій битві українські січові стрільці, біля церкви в такий же незайманості розташований цвинтар солдатів армії Російської імперії, які воювали проти них. Місцеві мешканці зберегли обидва кладовища супротивників, яких об'єднала смерть в одному бою.
День пам'яті полеглих 11 листопада в Європі і в країнах Західної цивілізації має не менше значення, ніж День пам'яті жертв Другої світової війни. За чотири роки війни в 1914–1918 роках за приблизними підрахунками загинуло понад 10 млн військовиків і понад 10 млн мирних жителів, а ще більше були поранені й отримали каліцтва. У війні загинуло понад 500 тис. етнічних українців та інших мешканців земель сучасної України, які воювали в арміях Російської імперії й Австро-Угорщини. Крім того, в Україні загинуло не менше й мирних жителів, оскільки бойові дії на українській території велися практично всі чотири роки війни. Окрім прямих жертв війни, в Україні ще кілька мільйонів людей загинуло через наслідки війни – воєн, які тривали кілька років, і викликаних війною масових епідемій.
Спроби організувати День пам'яті жертв Першої світової війни в Україні були у 2000–2010-х роках. Тоді разом з Росією в Україні Днем пам'яті було визначено 1 серпня. Але за правління в Україні Партії регіонів День пам'яті 1 серпня не став значущим, мабуть, через його слабку популярність і сумнівну ідеологічну цінність у російській політиці історичної пам'яті. До того ж День пам'яті 1 серпня погано співвідноситься з фактами української історії. Так, 1 серпня 1914 року в Першу світову війну вступила Російська імперія, а українці воювали також в армії Австро-Угорщини, яка вступила у війну 28 липня 1914 року, в армії Канади, яка вступила у війну 5 серпня 1914 року, і в армії США, яка вступила у війну 6 квітня 1917 року. Окрім того, Україна була учасником війни до листопада 1918 року, тому логічно, щоб у нас Днем пам'яті полеглих у Першій світовій війні визначили 11 листопада, як і в більшості інших країн.
Солдат російської армії під Перемишлем
Пам'ять про Першу світову війну і її жертви не тільки важлива для підтримання ідей гуманізму у громадян України та інтеграції її в загальноєвропейський простір, але й для розуміння шляху України у ХХ ст., особливостей її демографії, економіки та охорони здоров'я. Масова загибель людей, передусім чоловіків, у роки Першої світової війни запустила хвилі демографічних провалів в Україні, які тривають досі. Стрімка депопуляція багатьох українських регіонів, які досі є економічними, соціальними та демографічними аутсайдерами в сучасній Україні, почалася саме 1914 року.
Україні ще пощастило, що в арміях Російської імперії й Австро-Угорщини не домінував принцип територіального комплектування військових частин. Це коли солдати й офіцери родом з одного села, містечка чи міста служать в одному взводі, роті, батальйоні, полку. В Англії після Першої світової війни цей принцип був скасований назавжди. Але деякі англійські міста до того часу встигли назавжди захиріти і втратити мешканців, тому що де-небудь в атаці під Пашендалем або Іпром гинуло відразу все чоловіче населення. А оскільки війна тривала чотири роки, в її м'ясорубці встигли перекрутитись чоловіки, які на початку війни були ще підлітками. Викликані Першою світової війною хвилі зниження народжуваності через масову загибель чоловіків тривають у Великій Британії досі. Якщо ви подивитесь чудовий англо-канадський фільм «Легка поведінка», то там один з головних героїв в англійській провінції в 1920-х роках страждає від посттравматичного синдрому і не знає, як жити далі. Він був командиром територіального підрозділу і повернувся з війни, а всі інші чоловіки в окрузі, його підлеглі, ні. Але на цьому «везіння» українців закінчилося: що не добила Перша світова війна, добили її наслідки.
В Україні демографічні провали, спричинені Першою світовою, змішалися з демографічними провалами через смертельні епідемії, бойові дії 1918–1921 років, масові вбивства й акти геноциду, здійснені радянським і нацистським режимами, вбивства й акти геноциду бойових загонів українського і польського руху опору та бойових дій 1939–1950 років. Усі ці події після 1918 року більшою чи меншою мірою також є результатом процесів, запущених Першою світової війною.
Перша світова для України – це не тільки масова загибель людей, а й початок масових депортацій і репресій за національною ознакою. Першими під удар потрапили численні німці в містах України. У серпні 1914 року їх почали громити й репресувати як представників нації, яка раптом стала «ворожою». А 1918 року німецьких фермерів почала фізично знищувати антинімецька українська ґерілья Нестора Махна та інших отаманів. Маховик безконтрольного знищення та погромів євреїв був запущений, коли налаштовані антисемітські козаки, солдати й офіцери Російської імператорської армії 1914 року вступили в австрійську Східну Галичину і виявили тут масові скупчення євреїв, яких можна грабувати, ґвалтувати і вбивати, як євреїв і підданих ворожої держави. Зупинити антиєврейське насильство російськими, українськими, польськими, білими, зеленими, червоними й іншими військами вдалося тільки на початку 1920-х років.
Кривавим результатом Першої світової стало масове впровадження в політику й тактику держав і політичних режимів практики масових репресій та вбивств за політичною, соціальною, національною ознакою. В Україні масові вбивства почалися в 1918–1921 роках, і в них взяли участь всі учасники численних військових конфліктів на українській території. Протягом 40 років після закінчення Першої світової війни допустимість масових вбивств як інструменту політики, яка вийшла на новий рівень, призвела до Голодомору, масових вбивств жителів України в катівнях і таборах НКВС, Голокосту, винищення українців і німецькою, і радянською стороною в роки Другої світової війни. А на регіональному рівні – до вбивств й актів геноциду внаслідок польсько-українського збройного конфлікту.
Радикалізація і звичка до насильства і вбивств внаслідок Першої світової війни неминуче позначилися на українському національному русі. Степан Бендера й радикальне крило Організації українських націоналістів справедливо вважаються дітьми Першої світової. Щоб дати уявлення про проникнення ідей про насильство внаслідок Першої світової війни і воєн за її результатами, можна навести такий приклад. У 1920–1921 роках українські гімназисти дитячого й підліткового віку зберігали зброю і покривали свого старшого товариша, який повернувся з війни і, навчаючись у Перемишльській гімназії, скоїв убивство «національного ворога». Звичайно, цей терористичний акт був виявом патріотизму й національно-визвольної боротьби, але уявіть, яким би виросло покоління ваших дітей, якби в школі разом з вашими дітьми вчилися або були їхніми друзями звичні до вбивства на війні люди і продовжували вбивати далі в мирному житті.
Радикалізація і звичка до насильства поширилася не тільки серед українців у Польщі, а й в усьому польському суспільстві. Влада, гімназійні професори і батьки не знали, що робити з масами молодих людей і гімназистів у військовій формі з досвідом виправданого державою вбивства буквально вчора. Порівняно нечасті теракти українського підпілля в Польщі в 1920–1930-х роках здебільшого були непомітними в потоці політичного, соціального та кримінального насильства і вбивств в інших польських регіонах. Така ж радикалізація і звичка суспільства до вбивств поширилися в Німеччині, Австрії, США, Югославії, Чехії, Англії, Франції і скрізь, де мешканці пройшли горнило Першої світової війни.
Перша світова війна для України – це не тільки вбиті на війні або загиблі від її наслідків, а й удар по здоров'ю і генетичній спадковості жителів України. Кілька мільйонів мешканців України загинули від викликаних Першою світовою епідемій смертельного висипного тифу, іспанського грипу, туберкульозу та венеричних захворювань. Вважається, що жертвами іспанського грипу у світі наприкінці 1910-х років стали від 17 до 100 млн осіб. При цьому хвороба особливо сильно поширилася серед вчорашніх фронтовиків і солдатів, імунітет яких був різко ослаблений військовими випробуваннями. Розпочата під час Першої світової війни епідемія висипного тифу перетворила Україну до 1919-го на справжній «котел смерті», у якому від недуги гинули армії всіх відтінків – українські, білі, червоні й зелені. «Сипняком» була буквальна знищена і позбавлена боєздатності Українська галицька армія, чиї 70 тис. солдатів влітку 1919 року мали шанс відстояти українську незалежність.
На здоров'ї майбутніх поколінь жителів України неминуче позначилися спричинені Першою світовою війною недоїдання і голод серед дітей, які в деяких регіонах тривали і повторювалися ще десятиліття. Через військову розруху кілька поколінь українських дітей зростали в злиднях і часто в халупах і землянках на місці зруйнованих війною будинків. Навіть важко уявити, який рівень посттравматичного стресового розладу, викликаного Першою світовою війною та іншими військовими конфліктами, був у 1910–1930-х роках серед батьків дітей і як це досі впливає через генетичну і психологічну спадковість. Також важко оцінити, як позначилися в Україні масові епідемії туберкульозу через воєнне ослаблення імунітету і, наприклад, сифілісу. Через масове скупчення військ і сексуальне насильство повальне зараження венеричними захворюваннями охопило всю Україну від Києва до Карпат. Особливих прикрощів після відходу величезних скупчень військ у Карпатах в 1914–1915 роках зазнали замкнуті громади бойків і гуцулів. Через розруху, злидні і віддаленість лікарі і ліки дісталися туди не скоро.
Січові стрільці
Перша світова заслуговує пам'яті в Україні не тільки через свої жертви і наслідки, але й через те, що саме вона стала тригером появи української держави. Війна зруйнувала Австро-Угорську і Російську імперії й уможливила появу сучасної України, Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Польщі, Білорусі, Чехії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, а також сприяла появі в перспективі Хорватії, Словаччини і Словенії. Націоналізм підвладних народів став потужним мобілізаційним ресурсом для воюючих держав. Першою мобілізувала український націоналізм Австро-Угорщина, яка створила у своїй армії 1914 року український національний легіон – Українських січових стрільців. У 1917-му український націоналізм для військових цілей почало використовувати верховне командування Російської армії. Наказ про створення українського корпусу в імперській армії віддав майбутня «ікона» російських націоналістів і білогвардійців головнокомандувач армії Російської імперії / Російської республіки Й один з «хрещених батьків» армії незалежної України Лавр Корнілов. Він вважав, що українці під українськими прапорами краще боротимуться за свою землю, на якій велися бойові дії. Створені Австро-Угорщиною та Російською імперією українські військові частини стали однією з основ майбутніх армій Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки.
Перша світова стала першою війною, в якій взяла участь незалежна Україна як держава. Участь у війні для України не закінчилася Брестським миром 27 січня (9 лютого) 1918 року. Після цього Україна стала союзником Німеччини й Австрії, які воювали проти Англії, Франції, США та Бельгії. Багато французьких, англійських, бельгійських та американських вдів, сиріт, батьків і матерів втратили своїх дітей 1918 року зокрема й через Україну. Завдяки союзу з Україною Німеччина й Австрія отримали стратегічні ресурси і можливість перекинути війська для наступів в Італії і Франції, де ледь не виграли війну, дійшовши майже до Парижа.
Бойові дії Першої світової війни тривали 1918 року і на території самої України. Навесні того ж року тут почалася антинімецька ґерілья під командуванням Махна та інших народних отаманів. Багато українських ветеранів, які повернулися з фронтів Першої світової війни, почали вести партизанську війну проти німецьких й австрійських військ, на які вони кілька років ходили в багнетні атаки і з якими труїлися на смерть у взаємних газових атаках. Тепер ці вчорашні вороги були вже в українців вдома, збирали податки і реквізиції, захищали ненависних селянам поміщиків, здійснювали страти і репресії.
Українська сірожупанна дивізія
Антигетьманське повстання української Директорії і внутрішня українська громадянська війна в листопаді-грудні 1918 року також можуть вважатися частиною подій кінця Першої світової війни. Війська Директорії не тільки боролися за владу проти гетьмана, який намагався знайти місце України в новому геополітичному розкладі, а й відбирали владу на місцях у військ Німеччини й Австро-Угорщини, які моменту на той час уже визнали свою поразку в Першій світовій війні.
Незалежно від того, чи буде проголошено в Україні 11 листопада Днем національної пам'яті полеглих у Першій світовій війні, цей день все одно залишиться ключовим для нашої історії та історії жертв воєн і злочинів на території нашої країни. 11 листопада 1918 року має для України не менше значення, ніж День закінчення Другої світової війни в Європі 8 травня 1945 року. 11 листопада закінчилась війна, в якій і через яку загинули мільйони українців і жителів України у ХХ столітті. Ця війна не тільки уможливила появу незалежної України, це перша війна, в якій сучасна Україна взяла участь як держава.
Автор - Климентій Федевич.
Оригінальна публікація тут
