Оригінальна публікація https://zaxid.net/chuttya_yedinoyi_rodini_n1543166
Автор - Василь Расевич
Однойменні вірш та збірка Павла Тичини відіграли свого часу важливу роль у формуванні української радянської ідентичності. В той час потреба у творенні національного за формою, але радянського за змістом народу була вкрай важливою. Тому й працювали над витворенням відчуття повної внутрішньої солідарності населення УРСР. Потрібні були позитивні приклади з індустріального Донбасу і барвистої Буковини, з відпочинкової Одеси і рекреаційного Прикарпаття. Радянська система невтомно працювала над створенням нової історичної спільноти – радянського народу.
Але чого гріха таїти, радянська пропаганда також працювала за методом протиставлення. Антитезою до всього радянського було обрано весь український національний рух. Тому ціла пропагандистська машина УРСР та СРСР працювала над очорненням цього руху й усіляко оспівувала соціалістичні звершення.
Минули роки, Україна здобула незалежність, а парадигму українсько-українського протистояння осідлали російські пропагандисти та їхні політичні сателіти в Україні. Історія перетворилася на найгострішу зброю. У цій грі сили були далеко не рівними. З одного боку – щедро фінансована гігантська російська пропагандистська машина, підсилена вкоріненим у масовій свідомості радянським трактуванням минулого. А з іншого – українські патріоти, які так само часто були несамостійними у своєму інтелектуальному виборі, оскільки вийшли з радянського, заточеного під брехню, минулого. І не менш залежні від фінансування. Державна підтримка академічної сфери була мінімальною. Інтегруватися з таким багажем у західну науку було не сила.
Залишалося два шляхи – грантова підтримка Фонду Сороса («Відродження») або непублічна допомога української діаспори, яка не тільки володіла потужним фінансовим ресурсом, але й вимагала свого роду послуху залишатися в рамках її політичного бачення минулого. Де головним принципом була не академічність, а глорифікація та відбілювання діяльності ОУН і УПА. А подекуди навіть формувань у Вермахті та СС.
Так і зійшлися у двобої непримиренні противники, які почали буквально роздирати українське суспільство на шматки. Ніхто не хотів поступатися. У тому, що російська сторона прагнула подібного розколу, не треба навіть сумніватися. Це яскраво засвідчила недавня історія. Не гребували жодною можливістю і патріоти, які намагалася при кожній нагоді навʼязати директивними методами свій варіант історії. Змусити всю Україну шанувати їхніх героїв, які, до слова, не всі мали бездоганну біографію. Що давало хорошу нагоду росіянам та їхнім політичним «аватарам» в Україні ефективно розкручувати протистояння в країні аж до найгострішого антагонізму.
Лякалки про нацистів, фашистів, німецьких колабораціоністів, прихильників Гітлера та «бандерівців», які от-от прийдуть і будуть вбивати за російську мову, були дуже в ходу. А з протилежного боку, чи то дійсно проплачені агенти, чи звичайні політичні мародери, охочі обратися у владу на зловживанні історією, охоче підігрували росіянам. Дійшло до того, що культурний та людський обмін між регіонами зійшов до мінімуму, або ж перейшов на рівень оперування негативними взаємними стереотипами.
Спочатку до такої ситуації якнайбільше долучилися політики з різних партійно-політичних угруповань. Ще починаючи з президентських виборів, на яких переміг Леонід Кучма, Україну й українців стали підступно ділити на сорти. Потім запустили тезу про те, що в Києві не чують Донбасу. Піарники Кучми, Януковича та Партії регіонів безсоромно малювали карти з трьома сортами громадян, приписуючи «західнякам» почуття вищості. «Східнякам» вкладали в голову переконання, що вони неймовірні трудівники, які годують всю країну, а «західняки» хитро користають з результатів їхньої праці. І все це заради невигадливої, але ефективної мобілізації виборців.
Уявляєте, не треба реформ, не потрібно звітувати про результати своєї політичної й управлінської діяльності. Досить сказати, що ворог не пройде і ми вас не віддамо на поталу «бандерівцям», як знову «червоні директори» та новітні феодали ставали на вершині ієрархії державного управління.
Водночас у патріотичному середовищі, яке у випадку України чітко збіглося зі західним регіоном, історію використовували не менш інструментально. Після розвалу Народного руху України почали зʼявлятися політичні сили, які намертво повʼязали себе з формаціями далекого минулого. Різного роду ОУНи, ОУН в Україні, Конгрес українських націоналістів – намагалися не тільки поставити знак дорівнює між собою і старими ОУН(б) та ОУН(м). Не тільки фінансово утримувалися відповідними діаспорними структурами, але й перенесли в Україну старий конфлікт між «бандерівцями» та «мельниківцями».
Не дрімали й спецслужби Росії. Вони активно «допомагали» формуванню парамілітарних організацій типу УНА-УНСО. Вони також явно приклалися до створення так званої Соціал-національної партії України, яка згодом перейменувалася у ВО «Свобода». СНПУ з її символікою та атрибутикою під нацистську НСДАП мала викликати німе захоплення на заході і страх та ненависть на сході країни. Ці формації своїм існуванням та діяльністю якнайбільше сприяли російській пропаганді у плані формування з України образу неонацистського пугала. Вони працювали на те, щоб між українцями ніколи не було злагоди. Щоб ті не змогли обʼєднатися навіть перед загрозою існуванню їхньої держави. Щоб їм на допомогу ніколи не прийшли сусіди. Така діяльність послідовно вела дорогою до остаточної дефрагментації України і навіть її зникнення.
Після провалу таких «націоналістичних» утворень, які заповзято експлуатували карту історичних героїв, зʼявилися нові, програмно більш помірковані політичні сили. Але й вони не цуралися легких методів завоювання електоральних симпатій. Вони вдалися не просто до нищівної критики своїх конкурентів, але й до звинувачення в «неправильності» мільйонів українців, які дозволили собі проголосувати за іншого кандидата. Зі зневажливими характеристиками, паплюженням і прокльонами частина українців накинулася на значно більшу групу, яка дозволила собі проголосувати за кандидата не зі старої політичної обойми.
Вакханалію, що триває вже понад три роки, не зупинила навіть російська агресія і кривава війна проти України. Що цікаво, у всіх випадках внутрішнього протистояння в суспільстві на далекий план відійшов навіть державний резон, заради чого боролися, трудилися і до чого прагнули. Максимум сил та енергії було кинуто не на позитивні зміни, а на взаємні образи і плекання ненависті.
Варто зазначити, що політичні дивіденди за рахунок розколу в суспільстві невтомно стригли і росіяни з українськими «регіоналами», і представники патріотичного сегменту. Сформувалася своєрідна політична тяглість у тих, хто монополізував право на історичних героїв і навіть на свій варіант патріотизму. Ці політики та діячі завжди залишалися на плаву, стравлюючи між собою українців, то на ґрунті історії, то на мовній темі. Вони розуміли, що консолідація українців неодмінно приведе до перемоги. Що після війни постане оновлена країна, в якій не буде місця всій цій камарильї.
Саме тому навіть в умовах запеклої війни вони намагаються сіяти розкол. Видумують щоразу нові «зради», загрози і ризики. Наприклад, вкидають в інформаційний простір відверто провокаційні історії, щоб посіяти ненависть між вимушеними переселенцями і «західняками». Розповідаючи про нетипові поведінкові практики переселенців, намагаються поставити їх у позицію зайди і прохача. А в «західняків» формують почуття безпідставної вищості аж до того, що в декого зʼявляється переконання, що вони кращі і правильніші. Поширюють підступні тези, що переселенці несуть зі собою «рускій мір» і путінську агресію тільки тим, що розмовляють російською мовою. Звинувачують переселенців у тому, що вони не боронять своїх міст і землі, а втікають на порівняно тихий і спокійний захід.
У цій маніпуляції «західняки» свідомо позиціонують себе десь на рівні німців або поляків. Тобто моделюють ситуацію з прибуттям ледве не іноземних біженців у благополучну і мирну іншу країну. Сприймають їх як свого роду нахлібників, з якими доведеться ділитися. Насправді драма цієї ситуації полягає в тому, що в суспільстві нема розуміння, що ми всі громадяни України. Що всі мають право евакуюватися з-під ракет і бомб у більш спокійне місце у своїй державі. Що «східнякам» не пощастило не тому, що вони російськомовні. Їхні міста стали першою жертвою російської агресії не через симпатії до Росії, а тому, що розташовані в безпосередньому засягу ствольної артилерії. А російські ракети однаково долітають і до національно свідомого Львова, і до російськомовної Одеси.
Ще одним аспектом стереотипного сприйняття українцями один одного є розмови про оборону та бойові дії. Досить часто можна почути, що нібито чоловіки зі сходу не хочуть воювати, а поховалися в санаторіях у Карпатах. У тому, що певна категорія чоловіків не хоче або не може воювати, нема нічого дивного. Є люди, які просто не надаються для воєнної справи і набагато більше можуть зробити для перемоги в тилу. Але насправді мешканці «карпатського» запілля не можуть собі уявити кількості відважних чоловіків, які завзято боронять свою державу на півночі, сході і півдні. Не хочуть бачити довжелезних черг до військкоматів у Києві. Вони далі живуть тим, що тільки вони є справжніми патріотами, бо народилися на заході країни, розмовляють українською мовою, шанують конкретних історичних героїв і не голосували за цього президента.
Такі стереотипні уявлення про себе і решту України ведуть часто до гротескних, а ще частіше до небезпечних ситуацій. Що, зокрема, яскраво продемонструвала історія з Львівською теробороною. Куди записалася купа чоловіків з переконанням, що їм доведеться боронити Львів і Львівську область. А коли після зміни відповідного закону їх кинули в пекло війни, щоб боронити Україну, частина попросилася додому. А їхні жінки влаштували справжній бунт. Логіка, коли харків’яни мали боронити своє місто, мелітопольці своє, а львівʼяни мали спокійно чекати ворога, щоб дати бій над Полтвою – шкідлива і вкрай небезпечна. Бо вона відкидає розуміння України як єдиного організму. А тільки єдність, консолідація сил і відсутність взаємних нападок та претензій є гарантією перемоги.
Атаки на політичне керівництво держави, намагання вбити клин між ним і ЗСУ, сіяння взаємної ворожнечі між українцями, стравлювання їх на ґрунті мови та історії – це те, що вкрай потрібне ворогу. А от повна консолідація і відчуття єдиної родини не тільки забезпечить перемогу Україні, але й послужить стимулом для докорінних змін у державі майбутнього.
