3 листопада 2022 року впливовий німецький Der Spiegel опублікував чергове соціологічне опитування, яке своїми результатами здивувало навіть багатьох німецьких оглядачів і притомних журналістів. Вони виглядають тривожними і для нас. 40% німців повністю або частково погодилися з твердженням, що російська загарбницька війна була безальтернативною реакцією Росії на провокацію НАТО. 44% вірять у те, що путін воює проти «глобальної еліти». 14% впевнені, що Україна була частиною Росії. 9% переконані в тому, що Росія веде війну з «фашистами» в Україні. За тиждень перед цим те ж саме видання оприлюднило результати опитування, проведене компанією Civey, за яким 51% німців стурбовані можливістю спалаху ядерної війни, 57% побоюються ядерного удару Росії по Україні і 37% по Німеччині. Згідно з літнім опитуванням Центру військової історії та соціальних наук Бундесверу, 42% німців бояться ядерної війни. Німеччина знову, як і у 80-х роках минулого століття, перетворюється на «країну страху», про що писав американський історик Франк Бісс (Frank Biess) в книзі «Республіка страху. Інша історія ФРН» (Republik der Angst. Eine andere Geschichte der Bundesrepublik), де головною сюжетною лінію є німецький страх перед ядерною катастрофою.
Подібні соціологічні опитування в Німеччині проводяться регулярно і попри нашу вроджену недовіру до такої репрезентації громадської думки (це вітання нашим соціологічним компаніям з їхньою картою поділу України) ці дані дозволяють певною мірою бачити загальну картину настроїв громадян Німеччини. Оглядачі, котрі аналізували результати сучасного опитування, помітили той факт, що кількість німців, які вірять у численні конспіративні теорії, порівняно з аналогічним опитуванням від квітня цього року, коли кожен п՚ятий німець їм довіряв, помітно зросли. При цьому найбільше симпатиків проживає у Східній Німеччині, тобто в тих федеральних землях, які були частиною колишньої НДР. Компанія Cemas, яка проводила квітневе опитування, здійснила вибірку і за партійними симпатіями респондентів. Виявилося, що готові вірити таким теоріям 60% виборців AfD («Альтернатива для Німеччини»), 26% – «лівих», 15% – «вільних лібералів», 12% – ХДС/ХСС, 10% – СДПН, і менше 4% – «Союз 90/Зелені». Поки я не маю даних останнього опитування за партійною прихильність, але, враховуючи загальне зростання цифр, ситуація навряд чи докорінно змінилася.
З одного боку ми можемо зробити висновок про те, що попри всі намагання перешкодити, російська пропаганда продовжує бути дієвою у Німеччині, культивуючи атмосферу страху ядерним шантажем, погрозами холодної європейської зими тощо. При цьому російський агітпром цілеспрямовано діє на конкретні групи – російськомовних німців (на 2017 рік таких було 2,7 млн), протестних маргіналів і жителів колишньої НДР, де і є найбільше симпатиків AfD та «лівих». З іншого боку можна спостерігати очевидну втому німецьких громадян від війни у «Східній Європі» (як зазвичай називають у німецькій пресі російсько-українську війну), яка підживлюється реальною інфляцією в самій Німеччині, можливістю скорочення робочих місць на великих підприємствах, які змушені будуть піти на зменшення виробництва в умовах режиму жорсткої економії блакитного палива. Враховуючи факт, що понад 50% німецьких помешкань опалюються газом, більшість з яких знаходиться у східній частині Німеччини, багатьох громадян, очевидно, не заспокоїли оптимістичні прогнози в медіа про те, що «в Німеччині існує значний потенціал для економії енергії під час опалення та зменшення залежності від постачання газу».
Не можна обійти стороною і відмінності в своєрідних «ментальних картах» східних і західних німців, що змушує нас звернутися до історії, зокрема, до процесів об՚єднання Німеччини. Історичний перелом 1989-1991 років, який знаменував собою кінець «холодної війни» і перемогу демократії, призвів до корінної трансформації Німеччини, та означав припинення «східно-західного конфлікту» і об՚єднання двох розділених держав. Сьогодні мало хто пам՚ятає, але тоді ця подія видалася навіть сучасникам «наслідком нечуваного випадку» і оптимістично розглядалася як швидкий й глибинний процес трансформації диктатури СЄПН в демократію. Державне об՚єднання Німеччини відбулося 3 жовтня 1990 р. шляхом вступу НДР до ФРН відповідно статті 23 Основного закону (Конституції). Західнонімецькі інституції та структури були автоматично перенесені на 5 нових земель – Бранденбург, Макленбург-Передня Померанія, Саксонія, Саксонія-Ангальт і Тюрінгія.
Саме входження НДР відбувалося під сильним впливом правових державницьких традицій ФРН, які укорінювалися в Німеччині ще з ХІХ ст. При цьому варто згадати, що ФРН з моменту свого утворення у 1949 р. (т. зв. «Бонська республіка») вважала себе єдиним представником німецького народу, а її провідні політики, до приходу до влади соціал-демократа Віллі Брандта, не визнавали НДР. В основу об՚єднання двох німецьких держав було покладено поняття «анти-хаос-рефлексу» („Anti-Chaos-Reflex“), який повинен був подолати можливі прояви нестабільності в «нових німецьких землях» західнонімецьким інституційним корпусом. Багато в чому це вплинуло на соціально-економічну і психологічну ситуацію на сході Німеччини, а також на другу складову німецької «політики пам՚яті» – подолання тоталітарної спадщини СЄПН.
При цьому відбувався своєрідний «західно-східний трансфер», коли інтелектуальні, управлінські й інженерні кадри із Західної Німеччини замінювали собою східнонімецьких спеціалістів, а кваліфіковані робітничі кадри колишньої НДР переміщувалися на захід країни. Попри те, що «внутрішнє об՚єднання» було асиметричним процесом, ці процеси спочатку були прихильно сприйняті населенням колишньої НДР, хоча багато спеціалістів втратили свою роботу з політичних мотивів. Як говорив мені на початку 2000-х років один колега, історик з Ґалле, «східні німці швидко змінювали нові пластикові автомобілі „Trabant“ на вживані „Opel Kadett“, яких Захід намагався швидко позбутися», особливо після того як уряд ФРН оголосив про створення єдиної грошової, економічної і соціальної системи до 1 липня 1990 року. «Було багато грошей, але мало емпатії», згадують про ці роки сучасники, культивуючи в собі своєрідний «травматичний досвід».
Система освіти була повністю перебудована на західнонімецький лад, при цьому вже до листопада 1992 р. близько 20 % професорів і 60 % науковців середньої і нижчої ланки, які займали постійні посади в НДР, втратили свої посади. Спеціально створені комісії часто відмовляли претендентам із східнонімецьких земель навіть не стільки з політичних мотивів, а з формальних – вказуючи на недостатню наукову кваліфікацію, чи надто спеціалізовані публікації, оскільки західні наукові критерії були автоматично поширені на «нові німецькі землі». Безперечно, найбільше це торкнулося гуманітарних наук, які були в цілому дискредитовані, а їхні наукові співробітники і випускники відповідних факультетів мали мало шансів на ринку праці. І хоча такі радикальні кроки, очевидно, були правильними, але вони призвели до суперечливих дебатів про історію НДР, залишивши помітний слід в колективній пам՚яті східних німців.
Штурм центральної будівлі Міністерства державної безпеки НДР (MfS) 15 січня 1990 р. і доступ до архівів колишньої таємної служби, сприяв величезній кількості сенсаційних публікацій в пресі й публічних дебатів про окремих осіб, запідозрених у шпигунській діяльності й співробітництві з таємною поліцією. Наслідком цього стало адміністративне регулювання трактовки минулого соціалістичної Німеччини. У першу чергу було створено декілька нових наукових інституцій для дослідження історії НДР – у Дрездені, Потсдамі, Берліні. Мюнхенський Інститут історії сучасності, який до того часу зосереджувався на вивченні часів націонал-соціалізму, створив свою філію в Потсдамі/Берліні. На державному рівні був прийнятий закон („Stasi-Unterlagen-Gesetzt“), який регламентував роботу з документами таємної служби НДР, що здійснювала спеціальна «Служба федерального уповноваженого…» на чолі з Йоахімом Гауком (т.зв. „Gauck-Behörde“). Щоправда, незабаром вияснилось, що доступ до документів навіть для дослідників був обмеженим. При цьому і коло тих хто «писав» нову історію НДР докорінно змінилося, оскільки навіть ті східнонімецькі історики, які були авторитетними і відомими на Заході завдяки своїм працям, були гуртом звинувачені в безпринципності, пристосуванстві чи безпосередній участі у функціонуванні комуністичної диктатури. Фактично не враховувалися ті політичні умови, в яких вони жили і працювали.
Попри величезну кількість дослідницької вузькоспеціальної літератури, написаною і виданою співробітниками цих наукових центрів і університетів, нерідко доводиться читати від самих східних німців слова, які служать невтішним висновком цієї величезної роботи. «Іноді я заздрю жителям Заходу за те, як вільно вони можуть ходити по своїй післявоєнній історії. Територія без змін. Східні німці повинні не тільки пройтися, але й пропрацювати. Вони повинні холоднокровно і відсторонено сортувати свою історію. Вони повинні дивитися на своє старе життя в бінокль… Східним німцям також дозволено озиратися назад і згадувати, а не прославляти щось. Все це дещо напружує… Іноді мені здається, що східнонімецької історії вже майже не залишилося. НДР зведено до двох дат – будівництво та падіння стіни, 1961 і 1989. Ізоляція і революція… В іншому випадку східні німці стикаються передусім із західнонімецькою історією».
Цей розвив між суто академічними дослідженнями і публічним обговоренням соціалістичного минулого НДР в об՚єднаній Німеччині мала очевидно, подолати «політика пам՚яті». Вже в травні 1992 р. була створена «Комісія з питань дослідження історії та наслідків диктатури СЄПН в Німеччині» при Бундестазі, завданням якої стало стимулювання інформування громадськості щодо історії НДР без втручання у сферу академічних досліджень. Із типовою для Німеччини швидкістю створювалися і інституції у сфері «політики пам՚яті» – Меморіал «Берлінський мур», Берлінський фонд топографії терору, Музей Штазі в Берліні, Меморіал Бауцен та ін. В одній із своїх нещодавніх статей я вже писав про німецьку «політику пам՚яті», щоправда, більше уваги звертав на пам՚ять про націонал-соціалістичне минуле (https://zaxid.net/shho_ne_tak_z_nimetskoyu_politikoyu_pamyati_n1544639). Однак і з пам՚яттю до соціалістичну диктатуру трапилось теж саме, що і з об՚єднанням самої Німеччини. Практики, які використовувалися для «опрацювання» нацистського минулого були перенесені на історію НДР. Однак є певні сумніви в їх ефективності навіть у першому випадку. Влітку SüddeutscheZeitungкоротко повідомила, що згідно останніх опитувань кожен другий німець не вважає своїх родичів причетними до злочинів націонал-соціалізму, а кожен третій переконаний у тому, що його родичі боролися проти нацизму. Через «подолання» відбулося «примирення».
Для східних німців «подолання» їхнього соціалістичного минулого пропонується через «дистанціювання», «відсторонення» і «забуття». Зрозуміло, що пам՚ять про соціалістичну Німеччину залишається багаторівневою в «старих» і «нових» федеральних землях, але й серед різних соціальних груп. Звинувачення у пристосуванстві і прислужництві диктатурі наштовхується на твердження про необхідність відмежувати повсякденне життя від політичного панування ніби то ізольованої політичної еліти. Відомий письменник східнонімецького походження Олександр Осанг (Alexander Osang) написав з цього приводу: «Я зробив багато дурниць на сході, в тому числі і кілька речей, які запам՚яталися з теплотою. Є й такі, про які не особливо люблю згадувати. Я не був невинним. Я не був не задоволеним. Я не був нещасним. Я хотів подорожувати. Я не хотів вступати в жодну партію. Я не хотів іти в армію. Дійсно. Я забагато курив і пив. Я навчився зварювати і водити вантажівку, ремонтувати прорвану трубу і писати коментарі до партійної газети. Я не пишаюсь цим життям. Але я також не повинен вибачатися. Це було просто моє життя».
Цього року 3 жовтня у День німецької єдності Der Spiegel передрукував статтю дворічної давнини із спогадами про повсякденне життя в НДР і численними спробами виїзду до ФРН. Автор звертає увагу на недостатню емпатію західних німців до своїх співвітчизників: «Я не думаю, що на заході хтось коли-небудь розумів, що можна відкинути або поставити під сумнів політичні обставини на сході та все одно вважати країну своїм домом. Той Nudossi був для мене смачнішим за Nutella, навіть якщо він був із несправедливої держави». Die Zeit коротко повідомив: «Понад 30 років після возз՚єднання рівень пенсій у Східній Німеччині все ще нижчий від рівня на Заході. У 2021 році пенсіонери у Східній Німеччині отримували в середньому 1329 євро після 45 років внесків, порівняно з 1527 євро в західній Німеччині». При цьому один із моїх німецьких дописувачів уточнив, що у східній Німеччині ця пенсія ділиться на двох працюючих, оскільки на Заході жінки в сім՚ї не працювали. Süddeutsche Zeitung звернув увагу на те, що у східній Німеччині зростає занепокоєння від того, що російсько-українська війна негативно впливає на економіку цих земель: «багато східних німців все ще мають дуже чіткі спогади про серйозні структурні розриви з масовим безробіттям у 1990-х роках. Тому також очевидно, що нинішня ситуація розглядається з великим занепокоєнням і що багато хто боїться, що все, що вони старанно створювали протягом трьох десятиліть, зруйнується».
Зрозуміло, що весь цей клубок досі нерозв՚язаних соціально-економічних і політичних проблем робить східних німців чутливими як до російської пропаганди, так і до усіляких протестних і правих рухів, а ці настрої використовують політики із «лівих» і AfD. Нещодавно для мене тривожним сигналом стало повідомлення про підпал будівлі, яке призначалося для сирійських емігрантів, у місті Бауцен. Не хочеться вірити, але у мене не виходить із голови думка про те, що саме тут знаходилась сумно відома в НДР політична в՚язниця і серед підпалювачів були нащадки тих, хто її обслуговував. Не випадково нещодавно прем՚єр-міністри цих «нових» федеральних земель вирішили об՚єднати зусилля у боротьбі з правим екстремізмом.
