Коли ми говоримо про якусь історичну спадщину, то часто упускаємо з поля зору один важливий нюанс. Спільний історичний досвід і навіть спільна історія не означають, що в кожної людини чи навіть великої спільноти в результаті цього досвіду сформувалися спільні враження, уявлення, переконання.
Росіяни, розповідаючи про історію Російської імперії чи СРСР, переконують, що всі ми «родом звідти». Формально – так. Але фактично СРСР для спадкового партійного функціонера з квартирою та службовою машиною, і СРСР для нащадків «ворога народу» з правом працювати хіба на заводі (невійськовому) чи в колгоспі – це таки «дві великі різниці». І абсолютно різний «спільний історичний досвід».
СРСР для росіян і СРСР для «западенців» чи литовців – це так само два різних «Союзи». І лише туга за молодістю, якщо вона припала на часи брежнєвського застою, може бути спільною.
Так само це працює для всіх інших спільнот у решті випадків. Комусь Австро-Угорщина – «бабця Австрія», а комусь – ярмо на шиї в часи національного пробудження. Для когось Російська імперія – «кадети, юнкера и хруст французской булки», а комусь – русифікація, закріпачення, рекрутинг в імперську армію.
Форма у всіх спільна, зміст – різний.
В тому то й полягає завдання і сам зміст інформаційного поля – творити спільноту. Це інформаційне поле, поруч із спільною правовою та економічною системами, творять політичну націю. Тайвань, де згідно із соціологічними дослідженнями, більшість мешканців не пов’язують себе з материковим Китаєм, є тому хорошим прикладом.
Це могло, до речі, стати причиною недооцінки росіянами українців. Якщо ми, мовляв, вийшли з однієї «колиски», то маємо розуміти один одного. А виявилося, що так воно не працює. Мало того, що ця «колиска» була для всіх різною, так ще й 30 років окремого життя (попри певну спільність інформаційного поля) зробили нашу окремішність незаперечною.
Які можна зробити із цього практичні висновки?
Перший – росіян треба вивчати як об’єкт, і всіляко сприяти тому, щоб таких менших об’єктів в межах РФ ставало більше. Щоб протести в Башкирії додавали місцевому населенню суб’єктності. Досвід спільного проживання в Росії повинен бути різним не лише по лінії «Москва-периферія», а й за іншими параметрами.
Другий – уважніше ставитися до перебування в нашому спільному українському просторі. Тому що переживати війну в тилу на Львівщині і на прифронтових територіях – це таки два різних досвіди. Не варто розганяти відмінності принаймні в соцмережах, якщо цим і так займаються росіяни.
Третій – вдумливіше працювати з нашими західними сусідами. Спільна історія з поляками – це, звісно, добре. Але треба розуміти, що цей досвід (особливо під впливом популярної національної літератури та ідей націоналізму) може бути і часто є кардинально відмінним. Щоб порозумітися, потрібно для початку один одного зрозуміти. Тому що повоєнний радянський режим в ПНР і повоєнний радянський режим в УРСР – це різні речі, якщо говорити в тому числі з національних позицій. Досвід міжвоєнної Польщі для поляків та українців – так само. Все це слід проговорювати на фаховому рівні та без істерик, щоб потім не будувати свою окрему міжнародну політику, виходячи з переконання, що «пихаті поляки бояться українського аграрія-гречкосія». Бо це радянська формула.
