10 жовтня на Донбасі загинула українська військова Олеся Бакланова, боєць 92-ї бригади. Їй було лише 19 років, але за цей час вона вже встигла повоювати. Як розповідають її побратими, ця мужня дівчинка з Луганщини пішла служити, щойно їй виповнилось 18. Паралельно зі службою Олеся вчилася – у день своєї загибелі вона якраз написала рапорт, аби поїхати складати сесію. Напевно, це одна з найбільш трагічних «жіночих» історій цієї війни. А таких історій чимало – нині у ЗСУ служать 55 тисяч жінок, причому 25 тисяч – на контракті. Але для багатьох День захисника України, завбачливо перенесений подалі від радянського «двадцать трєтьєго фєвраля», все одно залишається «чоловічим святом». Причому героями цього свята будуть не тільки солдати, а всі, кому випало народитись відповідної статі. Підміна сенсів, котра свого часу знищила радянський День захисника Вітчизни, знищує тепер і наше новостворене свято. Не вірите – зазирніть в Інтернет. На жіночих форумах жваво обговорюють, «як краще привітати чоловіків у офісі». Магазини рекламують «подарунки чоловікам до Дня захисника». Про добірки «найкращих смс» чи «оригінальних привітань» до свята краще не згадувати. Здається, цілком слушна затія влади провалилася: за межами вузького прошарку «просунутих» громадян 14 жовтня сприймається як 23 лютого «на біс», а нові символічні акценти обиватель просто ігнорує. Невже «совок» настільки глибоко засів у колективній свідомості, що ми автоматично відтворюємо його, намагаючись створити щось цілком протилежне?
Ніде правди діти: «совок» таки є, але в цьому випадку нам потрібні не психотерапевти, а ефективні чиновники. Частина українців справді уявляє День захисника України як «чоловічий» аналог 8 Березня – таке собі «гендерне» свято. Але це цілком природна культурна інерція, обірвати яку в сучасних умовах неможливо. Радянська влада могла ефективно ламати суспільні практики, бо мала у своєму розпорядженні велетенський репресивний апарат і могла використовувати його без жодних обмежень. Завдяки цьому культурні зміни в тоталітарних країнах відбуваються просто блискавично, бо всі порухи суспільства жорстко контролює та регламентує держава. Ті ж таки свята спускаються «згори» разом з інструкціями, як їх святкувати і розуміти, на місцях проводяться відповідні культмасові заходи (звичайно ж, за затвердженим сценарієм і «під список») – і все, свято готове! Звичайно, більшість таких свят зникає, щойно перестають діяти механізми примусу, але поки вони є, система працює як годинник: що треба – святкуємо, що треба – забороняємо. У демократичних країнах такі речі неможливі. Влада може встановлювати свята, але це вже не примус, а пропозиція. Звичайно, подекуди ще існують спроби діяти в радянський спосіб (наприклад, зігнати на урочистості співробітників або школярів), але це вже рудимент. Єдине, що може робити влада – це переконувати, заохочувати і роз’яснювати. І у випадку Дня захисника України з цим якраз чималі проблеми.
З практичного погляду, рятувати від «совка» треба головно дітей, які ще не встигли прикипіти до його пережитків і відкриті для нових сенсів та ідей. За їхню душу мають змагатись родина та школа. Родина, як правило, є осередком культурної інерції, бо як не привітати з 23 лютого дідуся, який служив у радянській армії і розраховує в цей день на поздоровлення, а не на політінформацію від декомунізованого онука? Згодом, з огляду на об’єктивні біологічні обставини, ця інерція згасне, якщо молодші покоління не встигнуть пройти індоктринацію й ототожнити себе з дідівськими традиціями. Відвернути цей сценарій якраз і має школа, котра, на відміну від родини, здатна оперативно реагувати на вказівки «згори». Саме у школі дітям мають пояснити, що 23 лютого вони можуть подарувати дідусеві шкарпетки та піну для гоління, але це стосується тільки їхнього дідуся, а от пошану українським воїнам треба віддавати 14 жовтня, причому у зовсім інших формах. І що це не «чоловічий день», а професійне свято, герої якого визначаються зовсім не за статевою ознакою. Проблема в тому, що українська школа із цим завданням справляється не дуже ефективно: подекуди вчитель є не руйнівником культурної інерції, а навпаки – її провідником. Для цього не обов’язково бути «ватником» і розповідати дітям про принади радянського ладу – достатньо застосовувати 14 жовтня старий, нашвидкуруч перелицьований шаблон «сьогодні дівчатка вітають хлопчиків», замість того, щоб і дівчатка, і хлопчики привітали реальних захисників і захисниць України.
На жаль, старі шаблони застосовуються у школі ширше, ніж можна подумати. Бо українська школа – це страшенно неповороткий механізм, у надрах якого вказівки «згори» зустрічаються з іншими, не менш могутніми силами, зокрема силою особистих звичок. Так, освітня реформа триває, але поки що пересічна школа – особливо у провінції – є не меншим розплідником «совка», ніж пересічна українська родина. Хоча б тому, що станом на 2014-й вчителі віком до 30 років становили близько 12% від загальної кількості. Звичайно, вік – ще не все, але об’єктивна картина саме така: абсолютна більшість тих, хто мусить вкладати у свідомість дітей нові сенси, самі не є їхніми носіями. Тому в багатьох школах сталося те, що сталося: 23 лютого просто «перенесли» на жовтень, додавши косметичних змін. Аби цьому зарадити, потрібен елементарний контроль над тим, що і як впроваджується на місцях. Але керованість школи – це загальна проблема, котра виходить далеко за межі теми. Скажімо, у 2017-му у Слов’янську вчителя-сепаратиста (притому не декларованого, а умовно засудженого до п’яти років тюрми!) змогли звільнити зі школи лише після втручання громадськості. А в Краматорську цього року повернувся до школи вчитель, якого торік звільнили за публічні зневажливі висловлювання щодо України та бійців АТО. Тож попереду – настільки великий обсяг роботи, що сподіватись на швидкі результати неможливо. Тим паче в тому, що стосується тонкощів ідеологічного виховання.
Автор - Анатолій Рубльов.
Оригінальна публікація тут
