Події минулого тижня змусили багатьох задуматися над тим, чого це раптом президент Франції Емманюель Макрон став таким войовничим. Або як так сталося, що прем’єр-міністр Греції Кіріакос Міцотакіс ледь не став жертвою російської агресії. Хоча насправді питання слід ставити про інше – чому греки «позначають» своєю присутністю саме Одесу, і які мотиви змушують Париж тяжіти до Балкан?
Навіть якщо Макрон вирішив просто «втерти носа Шольцу» чи банально лобіює інтереси французьких промисловців, зайнятих в оборонній сфері, про що безапеляційно заявляють українські «експерти» – не випадково ж це відбувається паралельно із переговорами між Францією та Молдовою. Знову ж таки, для Греції Одеса теж не просто одне з багатьох міст в Україні, тим більше, що делегація не на човні прибула, логістика тут ні до чого.
Так діє зворотна сторона так званої м’якої сили – всі чомусь повертаються давно протоптаними шляхами. Тому що Одеса для грецької історії – це перш за все «Філікі Етерія». Інше питання – чи використає Україна цей епізод, чи традиційно віддасть на відкуп російським історикам-пропагандистам. Як до цього пасивно спостерігала, поки Росія розігрувала «православну карту».
Франція на Балканах – це теж не новинка. «Мала Антанта», конкуренція Парижа спочатку з Віднем, а потім з Берліном. Зрештою, романські мови – це такий самий факт, як і слов’янські. І якось само собою сприймається те, що румунські автомобілі «Dacia» випускає французька «Renault».
Що ж, не «русскім міром» єдиним. В цю гру, виявляється, можна грати всім. При чому, як не складно здогадатися, греки, британці, французи, поляки чи американці можуть запропонувати щось цікавіше, аніж скрєпи, «Лада» і можливість гордитися газовою свердловиною десь біля Полярного кола.
А що можемо запропонувати ми в цьому напрямку? Тобто, що ми готові запропонувати, тому що «теоретично могти» і «підготувати» - це таки різні речі. Тим більше, що ідеї Міжмор’я тимчасово «заглохли» - ніби як на підтвердження того, що наші старі політичні традиції ще не вмерли. Твердолобість, вдавана принциповість і наївна хитро…щось там – хіба ж це не ознаки спільного культурного простору давньої Речі Посполитої, які досі живуть на берегах Вісли та Дніпра?
А з Балканами і загалом з цією частиною світу Україну теж єднає, насправді, досить багато. Кирило і Методій, наприклад. Взагалі «східний обряд» християнства, який не завжди варто плутати з православ’ям. Різноманітна «пост-Візантія» та історія Османської імперії. Якщо відмовитися від примітивних кліше на кшталт «висока культура на Русь потрапила з Константинополя і була по суті грецькою» то можна розгледіти історію, наприклад, Болгарії – не останній фактор в нашому власному минулому. Зрештою, є відносно свіжий період після Другої світової війни та досвід будівництва «соціалістичного блоку».
Про це потрібно говорити, щоб і наші союзники розуміли, що й ми щось у школі вчили. Зерновий коридор, Чорне море та Дунай як логістичні шляхи – це правильно і важливо. Але потрібні також позитивні емоції та взаємна емпатія. Це ниточки, які єднають нас зі світом. І які довго були «перенаправлені» через Москву, неначе залізничні колії чи маршрути авіаліній. При цьому ми, як і всяка периферія, були просто «проміжними станціями».
Знову ж таки, зараз є нагода не позиціонувати себе як непутящу сирітку. Тобто не обмежуватися тим, що в Причорномор’ї були колись грецькі поліси, а в часи Наполеона хтось там мріяв про створення автономних «наполеонід». Тим часом як все інше, важливе, цікаве і величне – це через Ермітаж… Зараз є шанс розповісти «свою історію». Але зробити це так, щоб вона була цікавою та зрозумілою сусідам. А це непросто, зважаючи на десятиліття хуторянства і профанації.
Пригадуєте візит Боріса Джонсона до Києва за кілька днів до вторгнення? Його тоді водили в Софію Київську – і це було сильно. Тобто можемо, коли захочемо. Або коли припече.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
