Росіяни, напередодні інавгурації Дональда Трампа, все активніше «крутять платівку» про новий геополітичний устрій. Мовляв, війна з Україною – це лише невеликий епізод на світовій мапі, а «справжнім гравцям» потрібно говорити про більш глобальні речі: про новий світовий порядок та багатополярність. Де Україна – дрібниця, тимчасова неприємність у зоні природніх впливів Москви.
І якщо Америка погодиться з цим формулюванням – тоді начебто настане мир. До якого, теоретично, усі прагнуть. Але чи дійсно хтось, окрім України, по-справжньому воліє закінчення цієї війни? І не просто закінчення війни, а справедливого миру та гарантій безпеки на десятиліття.
Зрозуміло, що Росія не витримає прямого зіткнення з НАТО і може лише пакостити цьому блоку в «гібридному форматі». Але російський режим також не витримає і миру, коли сотні тисяч «визволителів» не переїдуть у захоплені українські помешкання і не загинуть на фронті, а повернуться в рідні пенати. Піднімаючи там рівень злочинності, соціальної напруги, і виставляючи дурні вимоги перед представниками влади.
Демобілізовані військові, які звикли до мільйонних виплат за своє вбивче ремесло, забажають продовження «банкету». Наполегливо вимагатимуть від суспільства шанобливого ставлення до героїв. Яке має проявитися у високих виплатах за статус учасника бойових дій, у вигляді поклоніння за «подвиг» і, можливо, навіть завершиться припасуванням законодавства до потреб цієї соціальної категорії. Більше підсанкційна Росія не зможе дати демобілізованим.
Перші спроби інтегрувати їх у владу вже обростають скандалами. А що говорити, якщо це явище стане масовим? Якщо «ветерани» візьмуться самі розподіляти блага? Кілька сотень тисяч навчених вбивати чоловіків можуть серйозно дестабілізувати ситуацію в країні. Тому, щоб уникнути громадянських конфліктів, Путін якнайбільше зацікавлений в тому, щоб всі чоловіки перебували на війні. І якнайдовше не поверталися до мирного життя, де на них нічого доброго не чекає.
В режимі «гібридної мобілізації» суспільства російський режим може існувати ще довго, «воюючи» по телевізору з агресивним блоком НАТО. Під це можна списувати і ресурси, і зайвих людей. Тому мир з Україною Путіну не потрібен, а оскільки тріумфального підкорення не вийшло – залишається лише війна.
Чи потрібен мир Китаю, Індії та так званому Глобальному Півдню? Теж не факт – для них все вже більш-менш внормувалося, зерно привозять, торгівля енергоносіями перейшла в сірий режим, де Москва пропонує ціни, нижчі за ринкові. Система стабілізувалася, а Пекін повільно але впевнено тисне на Захід руками Кремля.
Тайвань або Польща, Казахстан чи Філіппіни – всі, у кого не палає, поки горить Україна, мали б серйозні підстави для переживань у випадку якби Путіну вдався бліцкриг. А так, в умовах війни в Україні, у них є час на підготовку.
І НАТО, і нова «вісь» (Пекін-Москва-Тегеран-Пхеньян), поки воюють українці, вивчають зразки озброєнь, адаптують свої системи для умов в майбутніх конфліктах. У всіх є час для переозброєння і переналаштування економік. А оскільки в демократіях такі процеси займають більше часу, аніж в диктатурах, можна сказати, що Україна дала Заходу можливість надолужити «тоталітарну фору». Якщо два роки тому демократії відставали від диктатур, котрі зазвичай швидко можуть оголосити сусідів ворогами та провести мобілізацію, то тепер вільні суспільства більш готові до потенційного зіткнення.
Більш того, хоч перемога Росії для НАТО є поганим варіантом, але і поразка не є хорошим. Бо що тоді робити з Росією, яка може колапсувати, неначе Сирія? І що робити з Китаєм в такому випадку? А з радикальним ісламізмом? На Заході нема відповідей на ці питання.
Логіка Джо Байдена полягала в тому, щоб знекровити РФ коштом і кров'ю українців, не дати їй впасти (в тому числі – в обійми Китаю). Зрештою, сильні завжди розраховуються слабкими. Логіка Дональда Трампа не передбачає "гри в довгу", але ідея розрахуватися за геополітичні провали «світового поліцейського» коштом України нікуди не зникла. І навіть доповнилася думкою про те, що потрібно змусити платити «стару Європу» більшими грошима. Тоді як Америка зосередиться на собі і на своєму змаганні з Китаєм.
Але вічно так тривати не може. Оскільки Росія в теперішньому форматі не може не воювати із Заходом (принаймні в режимі провокацій чи перерізання кабелів в Європі), вона мусить постійно піднімати ставки. Інакше народ перестане вірити, що мова йде про майбутній світовий устрій. І це постійне підняття ставок неодмінно дійде до такої межі, коли Захід змушений буде обирати між миром і війною.
Як казав головний герой «Дюни» Френка Герберта Пол Атрід, насправді володіє планетою той, хто може її знищити. Зараз цією ідеєю користуються росіяни, попутно знищуючи світовий порядок (в тому числі – в інтересах Пекіна і Тегерана). І робити вони це зможуть рівно доти, доки Захід уникатиме прийняття рішення. Лише тоді, коли Захід наважиться сам знищити рудименти формального світоустрою, який залишився в спадок від Холодної війни – аж тоді можна буде говорити про те, що він володіє ініціативою.
Україні нема сенсу ображатися на те, що її інтереси можуть стати розмінною монетою. Є сенс перейнятися тим, щоб опинитися з правильного боку нової «Залізної завіси».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
